Після демобілізації помер військовий з Волині: шестеро дітей залишились без батька

Олександр Величко - захисник з села Рудники на Волині, серце якого зупинилось через три з половиною місяці після демобілізації. Стати на захист Батьківщини – це подвиг, всиновити трьох дітей – це теж життєвий подвиг. Це вчинки Олександра – мужньої, сильної, відповідальної людини.

Спогадами про Героя поділилося видання «Нова доба».

«Тато встиг побудувати дім, посадити сад, виростити синів і бути справжнім батьком для трьох прийомних дітей, встати на захист країни від окупантів. І лише пожити для себе він не встиг …», – із невимовним болем каже старший син Сергій.

Умілий господар, люблячий чоловік і батько, надійний товариш, безвідмовний у допомозі односелець і просто добра та щира людина, – таким залишиться Захисник в пам’яті всіх, хто його знав. Олександр народився у Рудниках, де мама була завідувачкою місцевого ФАПу, все життя у лісовому господарстві пропрацював його батько.

По закінченні школи він пішов його професійною стежиною – закінчив Шацький лісотехнічний технікум, трудився майстром лісу. У рідному селі зустрів свою долю: вподобав красуню Тетяну, яка навідувалась до бабусі в гості із Житомирщини.

Троє синів-соколів народилось в сім’ї – найперших помічників батька. Старший вже вступив у доросле життя, середньому Васі було шістнадцять, а меншому Іллі лише сім років коли Тетяна Миколаївна, яка працює техпрацівницею у школі, вирішила втілити в життя свою мрію – стати із чоловіком батьками для дітей-сиріт. Подарувати їм родинне тепло, любов та турботу.

Отримавши підтримку від дітей, рідних, подружжя пройшло навчання, і незабаром в будинку Величків з’явилось ще аж троє діток: десятирічний Петро, семирічна Аня і маленька Вікуся, якій було лише два із половиною рочки. Усі вони стали рідними для Тетяни та Олександра.

– Звісно, батьки тримали велике господарство, – продовжує розповідь Сергій. – Дві корови, два коня, свині, птиця, городи. Тато їздив на заробітки за кордон. Якраз перед всиновленням звів новий будинок, все робив сам із ріднею, допомагали і ми, сини. Купив трактор, машину, тільки господарюй, а тут війна…».

49-річний Олександр у перші ж дні повномасштабного вторгнення вирушив із кумом до військкомату. Отримав відмову: четверо неповнолітніх дітей, та й на правій кисті частково обрізані внаслідок побутової травми фаланги пальців. Та, завдячуючи своїй наполегливості, Олександр Васильович 26 лютого 2022 року був записаний добровольцем у терборону. Майже рік був на кордоні з білоруссю, а вже згодом у складі волинської сотої бригади воював на Донеччині.

– Тато був під Лиманом, стояв на «нулю». Що там пережив, звісно, мамі чи нам, дітям, нічого про це не розповідав – ні в телефонних дзвінках, ні коли двічі приходив у відпустку, – продовжує розповідь син. – Втратив не одного бойового товариша, з ким воював пліч-о-пліч.

У березні цього року Олександр Васильович був демобілізований. Прийшов виснажений, та нікому ні на що не жалівся. Про плани подальші казав так: «Перепочину трохи – і назад до своїх хлопців». На здоров’я не скаржився. «Ніколи не скаже що щось болить, – говорить Сергій. – Все тримав у собі».

Серце Олександра Величка зупинилось раптово: сів у припарковану в Ківерцях машину, схилив голову.

– Провести батька в останню дорогу приїхали бойові побратими, від них ми і дізнались, як він воював, яким був безстрашним, справжнім чоловіком, – передає слова воїнів Сергій.

– Розповіли багато історій, коли не раз ризикував життям. Треба антидронову сітку натягнути в 100 метрах від рашистів – батько закурює цигарку і спокійно йде це робити. Не один раз він був на крок від смерті, та янгол-охоронець завжди оберігав. А ще мамині, бабусі та дідуся – його батьків – молитви. Для всіх нас, його дітей, він завжди був і буде прикладом у житті.



Підписуйтесь на наш Facebook та Telegram-канал , щоб бути в курсі найважливіших подій.