Як швачка-заробітчанка стала сільським головою: секрети життя Олени Твердохліб

При словосполученні «сільський голова» часто уявляєш вусатого чоловіка в костюмі непершої свіжості, який на всі питання відповідає коротко: «Ну що я можу зробити, як грошей нема?». Звичайно, далеко не всі сільські очільники такі, але стереотип склався.

Тим приємніше зустріти керівника села, який точно не підпадає під усі шаблони – жінка, без вищої освіти, з заробітчанським минулим і великими планами на майбутнє громади, зрештою – не в класичному костюмі.

Княгининівський сільський голова Олена Твердохліб, яка окрім власне Княгининка керує ще й Буковом, Зміїнцем, Милушином, Милушами, Моташівкою та Сирниками, розповіла про особисте, минулі і майбутні вибори, досягнення і плани, запрошення політиків.

ШУКАТИ КРАЩОЇ ДОЛІ ПОЇХАЛА З 20 ДОЛАРАМИ В КИШЕНІ

Я народилась в селі Маяки, навчалась у місцевій школі, після чого закінчила ПТУ №12, отримала спеціальність закрійника легкого жіночого одягу з умінням проводити розкрій та ремонт одягу. Спершу за направленням відпрацювала два роки в маяківському ательє, а потім почала шукати приватних підприємців, в яких можна було б заробити гроші.

До 23 років працювала на багатьох луцьких підприємствах, але довго ніде не затримувалась – не влаштовували або умови праці, або оплата. Тато сміявся з мене, що я матиму списану всю трудову книжку. Зрештою, так і вийшло.

Після цього я вирішила поїхати закордон, щоб подивитись, як там працюють. В Чеську Республіку я потрапила з 20 доларами в кишені.
Два роки попрацювала в Оломоуцькому краї, заробила трохи грошей і вирішила поїхати до Німеччини працювати нянею. Але натрапила на недобросовісну фірму, яка забрала гроші, а візу і роботу не дала.

ВТЕЧА ВІД СТРОГОЇ ХАЗЯЙКИ ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА БЛОКБАСТЕР

Було соромно повертатись до попереднього господаря і я поїхала на іншу роботу, але там в хазяйки було зовсім інше відношення – дівчата у неї працювали без документів, лише я знала мову. Я могла повернутись до попереднього господаря, бо мала робочу візу та тимчасовий паспорт громадянина Чехії. Але було шкода кидати тих дівчат, яких могли просто вигнати з країни.

Тому, аби підтримати їх, я на певний час залишилась. У нас склався хороший колектив з дівчат з України, серед яких була і моя подруга, з якою я пізніше зробила бізнес вдома.

Пропрацювали ми там півтора року, хоча відношення було нелюдським. Врешті-решт вирішили втекти звідти.

Про нашу втечу можна книгу писати – ми заздалегідь домовились з попереднім господарем, він приїхав, а ми зв’язали простирадла і злізли через вікно на другому поверсі. І це все в той час, коли на подвір’ї вантажили чергову партію товару. Звичайно, там була хазяйка. Якби вона настукала поліції, могла б бути депортація, але все вдалось.

Так я знову повернулась до пана Мартіна Ягуша з міста Границе-на-Мораві і я йому дуже вдячна за все те, чого він мене навчив за довгі роки.

ПРО ПОВЕРНЕННЯ ДО УКРАЇНИ ПІСЛЯ 10 РОКІВ ЗАКОРДОНОМ

Я приїхала до Чехії, коли мені було 23 роки, а повернулась, коли було 33. Перші п’ять років я думала, що там залишусь. І всі мені казали: от вийдеш заміж за чеха і житимеш там. Але чеські мужчини, як на мене, занадто м’які, вони виховані на казках. А мені таке не підходить. Хоча з 28 дівчат, яким я допомагала, залишилось у Чехії 26, повернулись додому лише ми з подругою, з якою я познайомилась ще у Львові.

Я думаю, щоб там жити, треба там народитись, бо чужа країна – це все-таки інша культура, традиції, менталітет. З подругою ми вирішили повернутись додому, коли Чехія стала асоційованим членом ЄС. Ми бачили, що для іноземців місця там вже немає.

Хоча ця країна дала мені забезпечену старість, бо два роки я там була нелегально і сім – легально. Ці сім років дозволяють мені при виході на пенсію в Україні додатково отримувати 220 євро протягом семи років. Це великий плюс, бо ти ніколи не знаєш, що з тобою буде завтра. А коли я бачу пенсію своїх батьків, плакати хочеться.

ЗАРОБЛЕНЕ ЗАКОРДОНОМ ВДАЛОСЬ ЗАБРАТИ НЕСКОРО

В Україну ми приїхали великими оптимістами, бо мали певні зароблені гроші. На жаль, на той момент я користувалась послугами «Західінкомбанку», де були мої заощадження, а за рахунок відсотків жили мої батьки і сестра.

Через певний час банк став банкротом і гроші нам вдалось забрати лише через дев’ять років після повернення в Україну. Це було дуже неприємно, бо на той момент в мене в кишені залишилось 150 доларів і стільки ж – в Іри.

Так в 2005 році ми без грошей почали робити свій бізнес – шили дитячий одяг. Оскільки робили все якісно, у нас почали з’являтись свої клієнти, нас показували на телебаченні, ми брали участь у виставках, тричі потрапляли до рейтингу «Сто кращих товарів Волині».

З нашої легкої руки 17 жінок розпочали свій бізнес. І я не розумію людей, які маючи якусь справу, трясуться над нею, бояться і не хочуть ділитись секретами. Ми завжди ділились секретами, бо людина візьме щось ваше, додасть своє і зможе заробляти. Я живу за принципом: якщо щось знаю, потрібно цим поділитись.

СІЛЬСЬКИМ ГОЛОВОЮ ХОТІЛА СТАТИ ЩЕ СІМ РОКІВ ТОМУ

Коли ми прожили в Україні певний час, я купила автомобіль, про який завжди мріяла, Ірина побудувала будинок. Але в той момент я зрозуміла, що в країні насправді нічого не змінюється.

Я побачила, що моя нова машина, на яку я довго збирала гроші, їде по поганій дорозі і зачіпляє всі ями, я зрозуміла, що треба щось з цим робити. Пішла до сільського голови Ігоря Ярмольського, питаю його: «Коли ми відремонтуємо нашу дорогу? Давайте я куплю щебінь за свій рахунок, але ви дайте мені якийсь дозвіл». Я ж приїхала з Чехії, вся така по правилах живу.

А він мені каже: «Дороги в сільській раді може робити тільки сільський голова».

Я цю фразу запам’ятаю до смерті. Чому тільки сільський голова, чому люди не можуть самі зорганізуватись і щось зробити?

Тоді я прийшла до Іри і сказала, що буду сільським головою. Це було сім років тому, але в бізнесі було велике навантаження, не вистачало людей, я сама кроїла аж до 2014 року. Зрештою, тоді ще був не час.

ПРО ПЕРЕДВИБОРЧУ АГІТАЦІЮ

Переломним моментом стало підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Я зрозуміла, що Європа змусить нас змінювати закони, змінювати все те, чим ми, можна сказати, жили 70 років. В мене з’явилась думка, що до влади повинні прийти нові люди, які були закордоном, жили там, їздили туди, бо вони бачили як живуть європейці і можуть розказати про це іншим.

Я пішла на вибори, щоб щось змінити, щоб показати людям, що вони можуть жити краще. Але, коли я сказала, що хочу бути сільським головою, з мене всі сміялись – друзі, батьки, люди, до яких я приходила і розказувала, що хочу зробити.

До речі, в сільській раді я обійшла усі будинки, розказуючи, що я хочу змінити. Люди часто думали, що я продаю якусь релігійну літературу, а дехто питав: «дитино, тобі що нема чого їсти, що ти ходиш по хатах?

Я ходила і по звичайних селах, і по Зміїнцю, де зовсім інші будинки, зовсім інші паркани, собаки. Ходила в дощ, холод, а всі крутили пальцем біля голови.

Але я знаю, що так робить депутат в Європі, так робить людина, яка хоче показати, що вона щось буде робити. В мене не було рекламних білбордів, була єдина агітка, яку я сама написала за місяць до виборів. Вдень кроїла, шила, а вночі сіла і написала свою передвиборчу програму, на другий день послала до друку.

Врешті-решт я перемогла з результатом 54% проти 27%. Виявилось, що люди все-таки цінують те, що до них прийшли і особисто поспілкуватись.

***

Був момент, через п’ять місяців після виборів, коли в мене почало щось виходити, я побачила, що починає з’являтись гординя. Але моя подруга Іра сказала: «Не задирай ніс, бо то люди, вони тебе назад в ту багнюку впихнуть». І я зрозуміла, що з цим пора зав’язувати.

З СІЛЬРАДИ ВИНЕСЛА ПУСТІ ПЛЯШКИ І ЗВІЛЬНИЛА ПРАЦІВНИКІВ

Прийшовши сюди після виборів, з сільської ради ми винесли дуже багато пляшок з-під коньяку і тому подібного. Всі говорили, що сільська рада багато п’є і я дуже часто бачила, що після обіду всі жіночки середнього віку сидять рожевенькі і дихають алкоголем.
Коли я заборонила це, вони на мене дивились квадратними очима: «Ну що зовсім не можна?». А коли вони пішли, ми почали все чистити і винесли дуже багато пляшок.

Тоді я їх не розуміла, а зараз розумію, що держслужбовці п’ють, бо робота з людьми дуже виснажує і стрес зняти справді складно.

Також в першу чергу я майже повністю поміняла колектив сільської ради. Я вивчала працівників три місяці і зрозуміла, що або я їх, або вони мене. Це були люди пенсійного віку, які не збирались нікуди йти – їх можна було тільки звільнити, але мені було неприємно це робити.

Тоді комерційний директор «Kromberg & Schubert» порадив піти іншим шляхом – попросити працівників зробити «дзеркало дня», тобто детально розписати, що вони роблять протягом цілого дня. Після цього стало очевидно, що робота у них, скажімо так, непильна. І вони самі написали заяви на звільнення.

Залишились лише прибиральниця, водій і головний бухгалтер, решта пішли. Важко було знайти нових працівників, але в певний період багато людей з міста виявили бажання працювати в селі. Мені це сподобалось, бо вони нікого тут не знають і не буде кумівства, у них інший підхід до роботи.

Люди деколи змінюються – не витримують темпу роботи і вимог. Зокрема, з лютого троє розрахувались, але на їх місце прийшли нові.
Я всім кажу: якщо ви хочете працювати, ми з вами спрацюємось, але якщо ви працюєте тільки за зарплату, у нас з вами різні шляхи.

А перше, що я сказала депутатам, це: «Нам потрібна нова оргтехніка, бо будуть молоді працівники, які вміють на ній працювати». Ми заплатили п’ять тисяч гривень за програму господарського обліку, зате тепер маємо такі дані, як є далеко не в кожній сільській раді. Так ми знаємо, що прописано у нас 6792 особи, 628 дітей до 6 років, маємо дані про кількість працездатного, непрацездатного населення тощо.

ВІД КОЛИШНЬОГО ГОЛОВИ ЗАЛИШИЛОСЬ 3 МІЛЬЙОНИ НА РАХУНКАХ І ВІДРЕМОНТОВАНИЙ КЛУБ

За рік вдалось зробити капітальні ремонти дорожнього покриття в селах Сирники (2 кілометри асфальтованого покриття і 360 метрів поточного щебеневого), Милушин (780 метрів), Зміїнець (250 метрів), заплановано ремонт ще кількох вулиць – договори вже підписано. Якщо буде погода, зробимо швидко.

Також вуличне освітлення вдалось встановити на 70% території сільської ради, п’ять дитячих майданчиків, ще два мають підвезти найближчим часом. За рік огородили сільські кладовища в селах Милуші, Буків, заплановано ще два кладовища.

Звичайно, частину цих робіт вдалось зробити завдяки 3,5 мільйонам гривень, які залишились на рахунках від попереднього сільського голови. Також від колишнього сільського голови у Княгининку залишився відремонтований Будинок культури. На ремонт свого часу витратили більше трьох мільйонів гривень і зараз я розумію, що це фактично «пам’ятник» колишньому сільському голові, бо за ці гроші можна було стільки всього зробити…

Я розумію, що в райдержадміністрації до мене відношення не таке, як до інших сільських голів, бо там керує колишній голова, який не зацікавлений в тому, щоб сільська рада отримувала гроші.

Наприклад, коли ми просили грошей на співфінансування капітального ремонту доріг, нам виділили 199 тисяч гривень і це при тому, що інші сільські ради отримують 400-500 тисяч гривень.

Конфлікт же почався з виборів, бо Ігор Петрович теж претендував на посаду сільського голови. В нього свої методи роботи, в мене – свої.

Я ж ніколи не хотіла бути сільським головою, чиновником. Фактично я йшла на вибори, щоб зробити своє життя комфортним. Я жила в Європі, ходила по асфальтованій, освітленій вулиці і хочу, щоб так само було і тут. Може це банально звучить, але людям багато не треба – кожен з нас платить податки і хоче бачити, на що вони йдуть. А в Ігоря Петровича інші підходи.

***

Мені дорікають тим, що я ремонтую дороги лише з одним підрядником, але я так роблю, тому що він на капітальний ремонт дає сім років гарантії і я впевнена, що цей асфальт витримає сім років, бо бачила, як робить дороги ця підрядна організація. Поки я тут, я буду з ними працювати, бо мене влаштовує якість.

Дехто з депутатів каже, що вони мені платять відкати. Мені ж це смішно, бо своїх грошей я тут витратила більше, ніж могла б відкатами отримати. Хоча чула, що попередній голова сільської ради отримував відсотки від підрядних організацій, замовників і т.д.

ПРО УЧАСТЬ В НАСТУПНИХ ВИБОРАХ

11 грудня в нашій вже об’єднаній громаді відбудуться вибори голови і депутатів. Фактично у нас створюється одна з найбільших громад, до складу якої увійдуть дев’ять сіл.

Об’єднання Княгининівської сільської ради з Рокинівською селищною було моєю ініціативою. Я особисто вивчала громадську думку на особистих прийомах, проводилось опитування по округах, зрештою з квітня по серпень тривало громадське обговорення.

Більшість виступили за об’єднання, бо це без сумніву дасть нам переваги. Якщо зараз у нашому бюджеті 13 мільйонів гривень, то після об’єднання їх може стати 20, хоча точних цифр ще ніхто не знає.

Але основне те, що ми не приєднуємо біднішу селищну раду до багатшої, у нас мета – стати однією громадою і не ділити один одного на бідних і багатих.

Я дуже довго думала, чи йти мені на ці вибори, бо коли йшла перший раз, мені всі казали, що на п’ять років я роботою забезпечена.
Але я знала, що йду на два роки – думала, що процес децентралізації якраз розтягнеться на цей час, а вийшло ще швидше.

Мій план був розрахований на два роки і поки я встигла зробити те, що планувала на цей рік. Не встигла організувати клуби для літніх людей, аби бабусі не сиділи на лавочках і не були «засобами масової інформації». Я хочу створити для них клуби вихідного дня, де вони зможуть відпочивати разом, ми могли б за рахунок громади возити їх на екскурсії.

Коли я жила в Європі, я дуже багато їздила з такими літніми людьми. Ці люди згуртовані, в них на пенсії життя не закінчується, а в нас в громаді є ті, хто з виходом на пенсію замкнувся в собі і це вчителі, лікарі, медсестри. Це ті люди, які можуть жити повноцінним життям, які можуть бути прикладом для інших. Я думаю, наступного року ми таки зможемо це зробити з участю громадських активістів.

ПРО ДРУГУ КАДЕНЦІЮ

Після того, як я виграю ці вибори, а я їх виграю – іншого виходу немає, я побуду рік на посаді і залишу її. Можливо мені вдасться знайти якогось хорошого заступника чи секретаря, який буде виконувачем обов’язків до кінця терміну.

Я думаю, що задумане за рік можна зробити, адже основна моя мета – показати людям, як можна жити, а коли вони вже побачать, як можна жити, іншого не захочуть, бо до хорошого звикаєш швидко. По собі знаю.

ПРО «ЦАРСЬКЕ СЕЛО» ТА ОПОЗИЦІЮ

Мешканці «Царського села», Зміїнця, приймають участь в житті громади, коли якесь питання стосується їх особисто. Інші сфери життя їх не сильно цікавлять – вони живуть в своєму світі. В той же час потрібно розуміти, що це такі ж люди, як і ми, хоч вони і мають більше грошей.

Прямого перешкоджання я не бачу, хоча можливо живу в рожевих окулярах, про що мені кажуть всі мешканці Княгининка.

Натомість з депутатами старого скликання буває складно – вони дуже часто блокують рішення. Тому я рада, що не тільки голова об’єднаної громади буде переобиратись, а й депутати.

Зараз я побачила, що депутатами хочуть стати молоді люди і це дає сили працювати.

В КНЯГИНИНКУ ДОСІ ВІРЯТЬ, ЩО ПОПЕРЕДНЮ НАЗВУ СЕЛА ВДАСТЬСЯ ПОВЕРНУТИ…

Я завжди була проти перейменування. Я розумію, що є літні люди, які народились і ходили в школу у Княгининку, але я народилась у Маяках. І раніше про нас знали усі, як про велике село, з якого везуть яблука, грушки, сливки. А от про Княгининок може десь і чули, але це люди віку моєї бабусі, яка вже покійна.

Саме молодь була проти перейменування, але ми потрапили під закон про декомунізацію.

До речі, в селі побутує думка про те, що можливо після об’єднання громади вдасться знову підняти питання про перейменування. Я не буду ініціатором в цьому питанні, але й виступати проти теж не буду.

Поки ми не міняємо жодних вивісок, табличок, бо на це все потрібні великі кошти. Ми попросили дорожню службу порахувати, скільки коштуватимуть дві звичайні таблички з назвою села, які потрібно встановити на в’їзді і виїзді. Виявилось, що два знаки коштують 20 тисяч гривень, а новий дитячий майданчик – 15 тисяч. І що нам вибрати?

Такі знаки повинна встановлювати Служба автомобільних доріг, тому я звернусь до них з листом, аби вони запланували в своєму бюджеті такі витрати. Не ми хотіли цього перейменування, тому і не ми це фінансуватимемо. Але я розумію, що таблички на сільську раду, клуб тощо ми муситимемо самостійно поміняти, але вже після того, коли будемо об’єднаною громадою.

ПРО ЛЮБОВ ДО ГРОШЕЙ

Можливо я на все дивлюсь з точки зору підприємця, яким була і залишилась. Тому гроші економлю на всьому – є службовий автомобіль, але його я використовую в крайніх випадках. Ним користуються працівники для поїздок в казначейство, райраду тощо.

В нас люди часто захоплюються тим, що мер якогось європейського міста їздить на велосипеді. Ми дивимось на Європу і нам це подобається, але самі жити так не готові.

Мені ж стало соромно, коли після виборів водій прийшов і запитав, коли за мною приїхати, мовляв має мене забрати з дому. Я відповіла, що не потрібно цього робити.

У Маяках я живу з батьками, але на вихідні вибираюсь до Луцька, де живу на зйомній квартирі. Просто тут у мене робота, від якої не можу відволіктись . Їду на вихідні до міста, де можу спокійно спати і відпочивати.

Як сільський голова, сьогодні я отримую п’ять тисяч гривень зарплати після всіх відрахувань.

Але так було не завжди – на початку каденції я відмовилась від 100-відсоткової премії, бо вважала, що на той момент її не заробила. Наприкінці року депутати запропонували 80% премії і я теж відмовилась.

Так, як підприємець я заробляла в рази більше і я не можу сказати, що не люблю грошей. Я люблю гроші, бо вони дають свободу.
Щодо бізнесу, то наразі подруга виплачує мені 20% від прибутку підприємства і ми домовились так: моя частина бізнесу залишається у неї, але якщо я захочу повернутись, вона мені її віддає.

Дійсно я маю певні збереження, але можу сказати, що вони вже закінчуються. Я, хоч і голова, але на потреби громади повинна просити грошей в головного бухгалтера, а вона дуже строга жіночка і на щось може грошей не дати. Тому на потреби сільської ради я вже витратила 89 тисяч гривень зі своїх заощаджень.
Моя подруга каже, що я скоро піду по світу або знову поїду на заробітки закордон.


ПРО СТАВЛЕННЯ ДО РОБОТИ

Я не маю високої освіти, чим мені часто нарікають, але дуже багато читаю. Я принципово не піду нікуди поступати, бо вважаю, що освіта – це не головне, практика і життя дають набагато більше.

Мій тато каже, що аби українці змінились, потрібно щоб вимерло покоління за 60 і народилось нове. Але я з цим не погоджуюсь, адже нові покоління теж виховують старі. Я маю надію лише на тих людей, які поїхали на заробітки в Європу і побачать, як там люди живуть.
Коли я приїхала туди, працювала по 16 годин на добу, ходила по сім кілометрів пішки, схудла на 12 кілограмів за місяць. Наші люди дійсно змінюються там.

Всі кажуть, що українці дуже працьовиті, але вони працьовитими стають, коли приїжджають закордон. На мою думку, треба там пожити, щоб зрозуміти, як працювати.

Коли ми з Ірою повернулись, тут зарплата була 300 гривень, а ми заробляли в Чехії по 300 євро. Іра в мене питає: «А як же ми будемо жити на 300 гривень». А я їй відповіла, що ми не будемо працювати так, щоб отримувати 300 гривень.

Тому, коли ми набирали працівників в швейний цех, відразу сказали, що не святкуватимемо усі релігійні, державні свята. У нас свята – це перші дні Пасхи, Різдва, Трійці і все. Не всі до цього позитивно поставились, але так тепер працюють і в швейному цеху, і в сільській раді.

Ми вчилися в німців, де все було скрупульозно прощитано – в одному сантиметрі повинно бути чотири стіжка і, не дай Боже, буде п’ять – поротимеш всю куртку. В мене був випадок, коли я порола сорок курток з температурою до сорока градусів через те, що майстер неправильно переклала кількість тих сантиметрів, бо вона була чешкою і не розуміла німецьку. Після того я почала вчити німецьку мову.

ПРО ЦЕРКВУ

Я не ходжу до церкви і цим мені часто дорікають. Але я вважаю, що в кожної людини повинна бути своя релігія, яку вона сповідує і непотрібно це виставляти напоказ.

Я скажу чесно, що жила в монастирі тиждень, бо хотіла побачити, що це таке. Послушниці навіть сказали, що я їм підходжу, бо терпляча, але мене там змусили обрізати нігті, а я люблю нігті. Жінка без нігтів – це не жінка для мене. Вони декому заважають, але мені завжди допомагали. Найдрібнішу роботу в Чехії доручали мені.

ЗАМІЖЖЯ, ДІТИ І ЗДОРОВ'Я

Я дуже ціную своє здоров’я – намагаюсь здорово харчуватись, хоч на це не завжди вистачає часу. Але скажу чесно: в дитинстві я мала купу всяких хвороб і мама мала зі мною дуже багато проблем.

Коли ж я потрапила в Європу, у мене всі хвороби пішли кудись далеко. По-перше, посприяло свіже повітря, бо жили практично в лісі, ходили по сім кілометрів, по-друге, встаючи о п’ятій ранку ти мусиш снідати, інакше просто не вистачить сил на роботу.

***

Я не одружена і цього ніколи не хотіла. Не кожен чоловік мене витримає з моїми амбіціями, цілями в житті. В Чехії я весь час працювала – в мене була мета заробити, мені було не до стосунків. Я допомагала батькам, сестрі, бо в неї хвора дитина. Хоча зараз вона живе в Криму і стосунки практично втратились.

Я хотіла бути самостійною і не хотіла залежати від когось, не хотіла, аби хтось давав мені гроші.

В певний період життя хотілося завести дитину, але потім я подумала: я буду над нею трястись, вона буде погано вихована, бо я її буду дуже оберігати. До того ж до неї будуть дуже жорсткі вимоги, бо нас з сестрою так виховували: якщо ти йдеш на дискотеку, то повертаєшся о 12 і ні на хвилину пізніше, інакше тебе більше нікуди не пустять.

Тато виховував мене, як хлопця, бо хотів хлопця і навіть з пологового маму не забирав – такий розчарований був.

ІНВЕСТОРИ БОЯТЬСЯ ЙТИ В УКРАЇНУ

Я думаю, що історія з відкриттям сортувальної лінії для батарейок у Зміїнці закрита, бо після протесту мешканців підприємці не звертались з заявою до нас. Вони були в шоці від того, що їх навіть не захотіли послухати.

Багато хто зі Зміїнця каже: «А чого вона біля своєї хати таку сортувальну лінію не поставить?». Я скажу чесно, якби батьки мали 2, 5 гектари землі, я б поставила ту сортувальну лінію в себе на подвір’ї, тому що я знаю, як вони працюють в Європі і наскільки вони потрібні.

Але я живу з батьками в будинку, де 12 соток біля хати і коли сусідка викидає гній біля нас, це теж неприємно, але я нічого з цим не можу зробити, бо це її приватна власність.

Я розумію, що люди хочуть жити подалі від цього, але вони не думають про те, що тримають ці ж батарейки у себе вдома, ними користуються їхні діти, ми маємо телефони, WI-FI вдома і на це не звертаємо уваги.

Інші інвестори сюди поки теж не йдуть, бо бояться корупції.
Мене багато європейців сприймають як свою, тому є люди, які готові сюди прийти з інвестиціями, але лише тоді, коли тут відбудуться якісь зміни.

ПРО ЗАПРОШЕННЯ ВІД ПОЛІТИКІВ

Політики до мене почали ходити ще минулого року, хоча я була ні для кого непримітною. Знали про мене фактично лише те, що мала свій бізнес.

Можу сказати навіть, в якому порядку вони приходили: «Аграрна партія», «Народний фронт», «Народний контроль», «УКРОП», який пропонував йти депутатом до обласної ради. Я зрозуміла, що мене хотіли перетягнути депутатом, аби я не стала головою. Значить була там мова, що я можу виграти, але це все я зрозуміла значно пізніше.

Цього року вони знову приходять по черзі: укропи пропонували балотуватись від їхньої партії, а інші – нікого не висувати від них, тобто це визнання того, що я хороший голова.

Це дуже приємно, але це приємно чути від простих людей, а не політиків. Я не партійна і вважаю, що люди, які мене обрали, це найкрутіша партія. Я дуже люблю громадські слухання і коли буваю на них, відчуваю велике піднесення від того, що люди стають справжньою громадою, а спілкування з багатьма депутатами навпаки псує настрій.

Найбільш образливим було, коли після виборів до мене почали приходити з коробками цукерок, коньяками, пакетами. Це були підприємці, звичайні жителі.

Не знаю, чи так було прийнято, чи це була їхня ініціатива – я цього не розумію.

МАЯКИ НЕ ОБ’ЄДНАЛИСЬ З ЛУЦЬКОМ, БО ЛЮДИ ХОЧУТЬ ЗАЛИШИТИСЬ У СЕЛІ

Варіант об’єднання з Луцьком не розглядався тільки тому, що цього не хотіли люди. Я питала людей, справді питала і вони хочуть залишитись селом, а не стати частинкою міста.

Сергій Григоренко (заступник Луцького міського голови, - ред.) каже: «От вам там голови розказують, що прийде Луцьк і забере землю».

Я не знаю, чи забере, чи є такий механізм, але думаю, що поки ми не віддамо, ніхто нічого не забере.

Щодо відміни маршруток і заборони сільським дітям відвідувати міські садочки і школи я вважаю, що це шантаж, але не метод впливу. Навпаки було б краще для міста, якби вони показали людям свою добродушність, пояснили, що можуть забрати певні речі, але не будуть цього робити. Можливо люди самі тоді захотіли б піти на об’єднання в цьому випадку.

Тепер же, коли ми об’єднана громада, можемо розглядати співпрацю з містом, але знову ж таки – після громадського обговорення.
Зараз нам треба дуже швидко вирішувати, що робити з маршрутками, школами, садочками.

Якщо буде розроблено приміський маршрут, я буду рада, бо це питання дійсно треба впорядкувати. І ми домовились, що розроблятимемо маршрут спільно з ОДА.

Садочок у нас переповнений – до нього величезна черга. Але в Рокинях є ще один садочок, який розрахований на 200 місць, а у ньому зараз 100 дітей. І там є басейн. Якщо його відремонтувати, що ми і зробимо, це ситуацію покращить.

Колись також заплануємо будівництво садочка в Зміїнці, де вже відвели земельну ділянку. Якщо будуть кошти, можливо за 2-4 роки ми побудуємо його. Біля княгининівського садочка є земля, тому можливо його вдасться добудувати. Але проблема є і на три роки вона ще точно буде розтягнена.

***

Потрібно дуже добре прорахувати приріст населення. Я шила дитячий одяг і маю свою шкалу збільшення населення – знаю, в які місяці найбільше дітей народжується, а в які – найменше. Як правило, найбільше дітей народжується через дев’ять місяців після нового року, травневих свят і Великодня. Так вересень завжди був урожайним. Знаючи це, ми вираховували, коли більше тканини купляти, хоча клієнти з нас сміялись.

А тепер в сільській раді ми видаємо свідоцтва про народження і коли секретар питав, скільки бланків взяти на вересень, я казала брати десять замість двох-трьох. Він не послухав і в результаті бланків не вистачило (сміється, - ред.).

***

Головне на цій посаді – це згуртувати людей, аби вони повірили, що нічим не гірші за європейців і можуть жити так само, як вони, навіть при наших зарплатах.

Розмовляла Віталія САХНІК

Фото автора

Передрук заборонений