«Від молитви калорій не меншає», - Олена Лівіцька. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ

Герої проекту #змінисьабозвільнись починають звітувати. Нагадаємо, семеро людей пообіцяли протягом 21-го дня робити "щось", аби виховати у собі нову і корисну звичку. "Щось" визначив жереб. 

Черга підсумовувати зроблене за Оленою Лівіцькою. Їй випало привчити себе до щоденної молитви вранці й увечері та відвідувати храм у вихідний.

Майте на увазі, що за щоденними враженнями учасників проекту можна стежити на окремій сторінці у Фейсбуці.

***

Мій тиждень перший. Напевне, я комусь таки буду вдячна за це випробування.

Ви зараз будете писати, що я хизуюся. Чим? Що я, мама двох дітей, освічена і ніби вихована, за галопом життєвих буднів вже й забула, що молитва має бути щоденною?

Будьмо чесними. Коли ми згадуємо про Бога і про молитви? (Ну, в більшості. Чи всі справді такі ревні прихожани?) У традиційні свята: Різдво, Великдень, Трійця... Та й чи тільки заради молитви. Чи просто “треба”? А ще - коли раптом що... У дні випробувань, смутку, тривоги. Коли ти згадуєш, що є щось вище буденних земних обставин.

***

“Добре-добре”, завжди кажу я у відповідь моїй мамі, коли та частенько таки нагадує: “Моліться, діти...”. А потім, лягаючи спати, кидаю вже своїм дітям: “Помоліться тільки”. А сама?..

Тому спершу, це було щось схоже на старе як світ: “Застав дурня молитися”.

Про понеділкову вранішню молитву я з без зайвих докорів смуління просто ...забула. Звечора згадала, що мене озброїли молитовником. І змусила себе таки вилізти з-під ковдри, ввімкнути світло і сісти на краєчок дивана. Отак це напочатку і виглядало.

Наступного ранку я подумала (точніше прочитала в тій же таки синій книжечці), що якось не годиться отак. Сидячи в ліжку.



***

Насправді це щось схоже на зарядку.

І, може, калорій від молитви не меншає. Але відчуття якогось спокою, програмування себе на щось хороше на увесь прийдешній день - неминуче.

...А потім я згадала про щось особливе. Згадала під ранок. Коли прокинулася з думкою, що за годинку треба було б уже вставати і не забути про #змінюсьбомолюсь. Про те, що у мене десь мав би бути старий бабусин молитовник. Я вже розповідала, що забрала його з бабиної хати, коли після її смерті забирали до міста діда, як згадку про дуже рідну людину.

Це вона навчила мене читати. І, мабуть, і молитися. Це вона перші у житті мої книжечки зшивала оранжевими нитками, щоб не порозліталися листочки (і їх я бережу, мов реліквію). Це біля неї я ходила до церкви, смикала її за полу зі словами: “Ну, довго ше-е-е?”. А вона щоразу: “Чуєш “Вірую”? Значить - недовго”.

Беручи до рук виписані її рукою років 50 тому молитви, ці вранішні і вечірні особливі слова стали схожими на розмову з кимось дуже рідним.

***

В неділю, як і обіцяла, зібралася до храму. Вирішила піти до собору.

Незвично це робити геть просто так. Не Паска. Не “Перше вересня скоро”. І навіть не Різдво. Чесно кажучи, я частенько з суботи збираюся, а в ранці в неділю знаходжу тисячі причин, чому не пішла. Робота. Гості. Діти.

Як-то в народі кажуть: “Хоч церква близько, та до неї слизько. А шинок далеченько, та ходжу помаленьку”. Отак якось і в мене.

Беру з собою донечку. Минаємо стенд Героям Небесної Сотні. Скраєчку над ним плаче старенька жінка. Мама Романа Луцюка...

Сьогодні 18 лютого. День, коли вже почалося... Клята війна.



***

А в церкві все так, як і в державі. “Бо що таке церква? Церква - то ми з вами. Ми самі придумали такі правила, щоб за ними жити”, - скаже потім Михаїл. А всередині хто на які правила здатен, так і живе.

Мене завжди не покидає думка, що я в храмі більше грішу, ніж молюся. Так складно відволіктися від земного, коли довкола десятки, а то й сотні абсолютно земних.

“Отако-отако-о-о”, - якась не надто чемна бабуся чомусь постійно “переставляє” мою дитину з місця на місце. Мовчу. Усміхаюся тихо. А зрештою, таки стає на її місце. Мала дивиться бабі у спину, але, здається, не надто тим переймається. Ну, ок. Я теж...

Бабця починає натхненно кашляти.

“Не думайте, я не слаба. То - вони”, - знов змушує мене глянути вниз і відірватися від сокровенного. А я й не думаю...

“Ото вже. Накурилися”, - вона раптом починає бурчати на незнайомих їй чоловіків поруч. Ті й собі відриваються від молитви. Знизують плечима. Мовляв, не курили ж...

Минає ще хвилин з десять - і вже інша бабця чогось смикає і киває на ту, що бурмотала.

“Вона мене дістала! Отако: скажем, шо ви до причастя...” - шепче що не є сили і по-змовницьки мені моргає.

Хто? Чого? Я ж мовчу і нікого не чіпаю. Зрештою та бере мою малу, стає за її плечі й зі словами: “Пропустіть дитину! Пропустіть дитину!” пробирається поперед усіх. Та хай вже.

Раптом. О! "Вірую". На серці стає тепліше.

Олена ЛІВІЦЬКА.

P.S. Ну, як не думати в церкві про ...грішне? Підкажете? Я поки не вмію.

Та все таки десь на дні совісті поселилося дивне відчуття, що того дня таки зробила щось особливе. І дивне натхнення.

Зате того недільного вечора моя мала, помітивши, що я зі беру в руки старий бабин молитовник, раптом каже: “Мам, можна я з тобою?”...

“От бачиш, працює!” - сказав би на це Юрій Ричук).

Перевіряємо далі.

Нагадаємо, «Мій перший був чорним…», - Іванка Сацик. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ