Збиті коліна, зачитані молитовники і ...«Очче наш шо єши», - Олена Лівіцька. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ. ФІНАЛ

Учасники проекту ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ підсумовують прожитих у невтомному виконанні однієї й тієї ж доброї справи три тижні.

Нагадаємо: семеро людей пообіцяли протягом 21-го дня робити "щось", аби виховати у собі нову і корисну звичку. "Щось" визначив жереб.

Олені Лівіцькій випало привчити себе до щоденної молитви вранці й увечері та відвідувати храм у вихідний.

***

На перший погляд, все просто. Так здавалося, коли тільки почула про ідею ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ.

Це ж щастя щодня читати. Від звички щодня готувати щось нове у мене в хаті всі підстрибували б аж до стелі (каюся: не пощастило людям із часто зайнятою сторонніми клопотами мамою). Прибирати - теж актуально. Щоденник писати не так уже й складно. Ну... бігати... Принаймні були б більш очевидними зміни ))) А так - молитви...

Як слушно натякали коментатори у ФБ: щось неспроста мені доля тицьнула в руки саме такий папірець (а нагадаю: ми всією редакцією спочатку тягнули свої дбайливо виписані на шматочках паперу нові випробування із чорного капелюха).

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Від молитви калорій не меншає», - Олена Лівіцька. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ.
***

Про молитви. “Спробуй підспівувати”, - радив хтось із читачів.

“Сходіть до отця Михайла в Маяки”, - писали інші.

“Якщо це експеримент, то підіть і в Дім молитви”...

“А якби п.Олена була людиною іншої віри чи атеїсткою? Що - звільнили б з роботи за відмову молитись?”...

“Але все робіть з вірою, бо що не по вірі - то гріх”...

Збирала поради, іронічні жарти й докори сумління і змушувала себе засинати винятково після молитви. Важко сказати, коли востаннє я промовляла “Отче наш” на ніч. І це правда. Напевне, більш-менш регулярно - в дитинстві, а в дорослому віці - в періоди якихось життєвих випробувань. Тільки тоді чомусь виникає відчуття, що тебе хтось мусить почути.

Найперше вчилася читати. Не знаю, для кого друкують молитовники, але, як на мене, варто, аби й було щось подібне “для чайників”. Де все просто, без “поклади на себе тричі знак хреста”, без “тропарі троїчні”: вечірня, вранішня, на особливі випадки і тд.

Так, змушуючи себе вилізти з-під ковдри і таки взяти до рук заповітну книжечку чи старий бабин блокнот з молитвами, вже до кінця першого тижня піймала себе на думці, що не так то й важко.

Спершу я сама з того всього сміялася. Тепер же я точно знаю: це абсолютна правда, що до щоденної молитви себе можна привчити. І треба.

Можете закидати мене камінням, бо я геть не знаю канонів, але сприймаю молитви як можливість увечері подумки скинути з плечей увесь тягар дня, вранці - усміхнутися першим променям, що просяться у вікно і подумати про щось гарне. З тим гарним почати день.

Чесно кажучи, і не помітила, коли минуло ті три тижні свого #змінюсьбомолюсь. І розумію, що вже “не мушу”, але ноги йдуть до ліжка, а очі шукають заповітний куточок у кімнаті (ближче до образів)...

Вже кілька днів, як не беру до рук жодних молитовників.

“Отче наш” і якісь свої сокровенні слова.



ЧИТАТИ БІЛЬШЕ: "Сповідь з ... вулиці червоних ліхтарів, - Олена Лівіцька. ЗМІНИСЬ АБО ЗВІЛЬНИСЬ".
***

Про церкву. Тут я частенько себе відчуваю десь як Сергій Притула під час недавньої сповіді. Все бачу, все чую і думаю не про святе.

Можна довго сперечатися, хто в цьому винен: я, баби, батюшка, "пєвчі", патріархати... По-різному. Від того, що якесь чмо забрело до церкви, ніякий храм не застрахований, та й прихожани, власне, теж.

Тому як у храмі не грішити, то одне з моїх одвічних питань. Іноді думаю: “Це тільки я одна бачу і чую, що в цього батюшки не проповідь, а набір слів? Це тільки я одна замислююся над тим, навіщо цілувати руку священику і скільки коштує цей “кругообіг свічок” за одну службу? І це тільки у мене нема бажання розіпхати всіх у церкві та пропхатися на самісінький перед, ніби десь під стіною стоять прокаженні?”.

Усе це часто відбиває бажання без видимої на те причини сходити до церкви. Або принаймні служить аргументом для того, щоб втішити власну совість.

Навіть не три, а чотири недільні візити на службу Божу. Кожного разу - інші храми. Кожного разу - інші емоції.

Тепер знаю: біда не в мені, біда не в людях, біда - в церкві. Треба просто знайти свою. Таку, де ти не будеш шукати тисячі приводів, щоб не бачити дрібниць, що дратують.

Моя церква, як виявилося, та, де я раніше ніколи не бувала.

І це реально: переступити поріг і думати про Вічне.

Тому - шукайте...



***

Про себе. Якщо ти говориш з Богом - це молитва, якщо Бог з тобою - це натхнення.

Цей проект не лише показав, що молитися легко. Він дав кілька особливих приводів щось згадати, щось знайти, щось написати. Тому моя молитва - це і моє натхнення.

Ну от, з останнього. Чергові вихідні. Чкурнули в село. Там же і рідна Свято-Покровська церква, куди малою ще витоптала стежку. Чесно кажучи, там було нудно і некомфортно. Щоб відволікатися від “грішних думок”, почала рахувати зірки, якими розмальовані блакитні бані старого храму (колись улюблене заняття)...

...Хм, зорі. Досі вірю, що над бабиною хатою вони особливі. Накопаєшся, бува, картоплі у серпні, так-сяк повечеряш кислим молоком з томачами - і гайда “на лавочку”. Слухаєш цвіркунів. Загадуєш бажання, поки ті зірки сиплються кудись за бабині городи. І тако раптом чуєш: щось “шамкотить” за сусіднім парканом. Пішла наступного вечора - знову “шамкотить”. Потім стало страшнувато. Що за дивні звуки в один і той самий час, десь о пів на одинадцяту вечора, тільки стане темно? І точно біля сусідньої хати.

Нерви якось здали. І якогось разу я таки пробралася ближче до сусідської хати. “Очче наш шо єши...” - почула звідти.

Мало не впала. Бо "щось шамкотить" - це сусідська баба Ніна беззубим ротом щовечора молиться Богу з ганку своєї старої хати... Щоб почув, видно, ліпше. Вона весь вік прожила з такииим дідом, що нагрішила нівроку)))

Уже років із 15-ть не чути “Отче нашу” під її хатою.

Та й баби нема.

А я досі мрію: якби раптом судилося б мені писати книгу, там би точно знайшлося місце бабі Ніні і оцьому "Очче наш шо еши". А ще її корові. Носом до землі діставала, а корови збути не давала. Трималася за неї, як за останній шанс жити. Продали - і пішла за коровою... На той світ.


Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
P.S. Отак мій екперимент переступив за четвертий тиждень. Молюся щоранку, рідше - увечері. До церкви тепер навіть хочеться, щоб лишити за порогом храму весь той негатив, що назбирався за тиждень.

Не знаю, чи виробилася у мене звичка, що за теорією настає через 21 день неодмінного виконання одних і тих же дій... Але я отримала тисячі приводів стати на крок до ближче до Бога.