Як живуть українські військові на передовій

Донбас – край, який викликає двоякі відчуття в українців, особливо у волинян. Ми досить часто упереджені до людей зі сходу, як і вони до нас. Ми не знаємо один одного та, на жаль, не стараємося пізнати. Більше того, за три роки набагато менше почали цікавитися тим, як живуть наші солдати на передовій.

Журналіст Руслан Пилипчук отримав можливість на власні очі побачити Донбас, умови життя військових на фронті та познайомитися із двійником одного з лідерів "ДНР" Дениса Пушиліна, який, до речі, проживає у Луцьку, - пише Конкурент.

День перший: погляд на Волноваху

Донбас зустрів сонцем, безкрайніми полями та розбитими дорогами, які відбирали останні сили у пасажирів. А що вже говорити про водія, який мужньо їхав вперед, незважаючи на те, що позаду 12 годин кермування автомобілем.

На в'їзді до Волновахи нас зустрів блокпост. Фотоапарата не дістаю – попутники кажуть, що не варто. Проїхали без проблем. Солдати Нацгвардії ввічливі і тактовні.

Місто зовсім не схоже на Луцьк чи будь-який інший населений пункт на Волині. Тут тихо і малолюдно, багато дерев, які створюють враження, ніби потрапив у заселений парк.

Місцеві жителі дуже позитивно реагують на українську мову, відповідають "доброго дня", а не "здравствуйте".

Мені подобається спостерігати за депутатом Луцької міської ради Петром Нестеруком: він зі всіма вітається, тисне руки, постійно посміхається та фотографує. На урочистих подіях знімає відео та ділиться своїми враженнями від виступів дітей.

Після концерту та закладання капсули, з якої виросте храм, будівництво якого ініціював покійний Луцький міський голова Микола Романюк, ми відправилися до Волноваської лікарні. Місцева ЦРЛ отримала гуманітарну допомогу від лучан у вигляді медикаментів.

День другий: руїни в Маріуполі та луцький Пушилін

Другий день пройшов співзвучно з назвою романа Джека Керуака "В дорозі". Звісно ж, ми не вживали наркотиків та алкоголю, проте постійно кудись їхали.

Найбільше мені запам'ятався Маріуполь та краєвиди, які можна було спостерігати з вікна автомобіля, добираючись туди.

На в'їзді – черговий блокпост. З відстані місто виглядає дуже незвично, особливо для волинянина. Уявіть собі картину: величезні труби, пагорби та житлові будівлі, над якими підіймається темна хмара – викиди індустріального Маріуполя.

За роки війни кількість населення там серйозно зменшилася. Абсурдним доказом цьому можна вважати відсутність черг у їхньому "Там-Тамі" (В Маріуполі також є "ПортCity" та "Там-Там").

Війни тут немає, проте присутні яскраві її відголоски, як от зруйнована будівля МВС в центрі міста. Виглядає це справді вражаюче, по-сумному вражаюче.

Окрім поїздок та серйозних роздумів, цього дня знайшлося місце й гумору. Чорному, деякою мірою.

Хтось з оточення нардепа Дмитра Лубінця помітив, що член нашої делегації Роман Мулярчук дуже подібний на одного з ватажків "ДНР" Дениса Пушиліна.

Після оприлюднення цієї інформації чудовий вечір було зроблено для всіх, а Роман став найбільш популярною людиною, яка потрапляла в об'єктиви селфі-камер того дня на Донбасі, це однозначно.

В останній день перебування на Сході ми відвідали військових. До так званого "нуля" нас не пустили, проте вдалося побачити, як живуть солдати за кілька кілометрів до лінії розмежування. Компанія зібралася чималенька: окрім нашої делегації, були помічники Лубінця, волонтери з Ковеля та інших міст. Приємно вразило, наскільки щиро та відкрито бійці зустріли гостей.

Неозброєним оком видно, що вони втомлені та дуже сумують за домом. На фронті перебувають рік. Умови життя для війни, можливо, й прийнятні, хоча я так не вважаю. Для нормального життя – погані, якщо говорити стримано.

Мають солдати і свій спортзал. Я б це швидше назвав спортивною кімнатою, проте основний важкоатлетичний снаряд (штанга) присутній, тому підтримувати себе в хорошій силовій формі абсолютно реально.

Запросили нас і до кухні, де нагодували смачним солдатським обідом.

Один із бійців попросив мою флешку з фотоапарата та зберіг для себе спільні знімки з делегацією. Каже, що дуже цінує такі пам'ятні моменти та волонтерів, які нагадують, що про них не забули.

Ви ж теж не забуваєте?



Автор: Руслан ПИЛИПЧУК