«Я горда тим, як ми з мамою тримаємося», - донька загиблого бійця з Волині подовжує справу батька

17 серпня, 2017, 12:00

-1

«Я горда тим, як ми з мамою тримаємося», - донька загиблого бійця з Волині подовжує справу батька

Донька волинського бійця Сергія Климчука поділилась спогадами про батька, який загинув у АТО.

Чоловік пішов добровольцем на війну у складі батальйону "Айдару" і не повернувся. Поминальне богослужіння та громадська панахида відбулися на День Незалежності у 2014 році.

Емоційний допис про батька Вікторія Климчук опублікувала на сторінці у Facebook. Викладаємо його без змін і правок:

"3 роки, як тато загинув на війні. Тепер щоліта, особливо в серпні, мене накриває і я згадую. Я не дуже любила літо до того, а зараз люблю ще менше. Я згадую, яке це пекло було у 2014-му: нічого не зрозуміло, інформація про втрати серед наших воїнів недостовірна з офіційних джерел і переповідається волонтерами і військовими на рівні легенд; морги Дніпра і Харкова завалені трупами сотень таких, як мій тато; стоїть страшенна спека і цвітуть соняхи.

Колись, у вересні я поклала один татові на могилу, а хтось з хлопців-айдарівців сказав: "ми їх терпіти не можемо". Бо пекло війни липня-вересня 14-го називають іноді "війною в соняхах". З того часу більше і не клала таких квітів йому.

Я вже колись писала, що не складу цілісну картину емоцій і безперервний ланцюжок подій тих днів. Але якісь символи, якісь уривки фраз закарбувались назавжди.

Наприклад, я добре запам'ятала, як сказала в Луцькому морзі, коли вперше побачила татове тіло в труні: "покажіть зуби", бо чи то через відверто не найліпший стан тіла, яке вже 5 днів було бездушним, чи то через психологічну травму, спочатку не могла його впізнати і надломлений зуб тата сказав мені більше, ніж будь-які опізнання до того і заключення судмедекспертів.

Пам'ятаю, як одна моя родичка сказала про татову смерть: "нічого дивного, так багато шісток і перевернутих шісток в його даті народження". Тато народився 19.03.1969 року і номери нашої машини були з двома шістками. І логічно було б, якби я влупила їй по мордяці за такі дибільні слова. Але тоді, після чекання тіла, опізнання, сотень дзвінків і повідомлень, від напруження, я просто емоційно згоріла, як лампочка. Назавжди.

Пам'ятаю доторк холодного мокрого від дощу прапора до моєї щоки, коли обіймала востаннє труну. І солодкуватий трупний запах з його пластикового натільного хрестика, який до цих пір зберігаємо.

Таких символів-спогадів в мене багато.

Проте, спілкуючись з іншими родинами загиблих, я то знаю, що мій випадок і татова смерть - далеко не найгірше з того всього, що випало на долю сімей загиблих. Як би це дивно не звучало. Дехто має відео вбивст і катувань своїх рідних, дехто - не мав чого опізнавати, по-різному бувало...

Пам'ятаю, як взяла в руки гливку грудку землі, щоб кинути на труну і мамуся сказала: "Зараз буде найважче, доця. Тримайся". І я трималась. І тримаюсь. І вона тримається. І ми будемо триматись далі. Маючи при собі цей страшний багаж втрати, пам'ятаючи все те страшне, що нами було пережито, ми робимо це все далі, бо не можемо собі дозволити постійного ниття. І багато сімей загиблих роблять так само. І це добре.

Знаєте, іноді мені здається, що коли люди знайомляться зі мною і через якийсь час дізнаються, що тато загинув на війні, в них виникає когнітивний дисонанс. Їй Богу, іноді мені здається, що дітей загиблих уявляють такими змореними, з протягнутою рукою і вдягнених в мішковину. Але це не так. Ми не такі. Я горда своїм татом, я горда тим, як ми з мамою тримаємося. Горда тим, що я донька Героя і це причина того, чому я не маю права занепастити своє життя, впасти в прірву жалості до себе і свідомості рівня вимагання від оточуючих постійних подачок. Ні, не цього він мене вчив. В кінці кінців, тато себе не шкодував, ідучи на війну, то яке я маю право?

Відпочивай, тату, а твою справу продовжимо"