«Найбагатше золотом, сріблом і хутром»: сім спогадів про Луцьк із минулого

У Луцьку до Дня міста підготували сім цікавих рефлексій від людей, доля яких тим чи іншим чином була пов’язана із древнім Лучеськом.

Про це пишуть Хроніки Любарта.

Ян Длуґош (польський хроніст, середина ХV століття):
«Місто на Русі найбагатше золотом, сріблом і хутром, і, найважливіше, таке, що лежить серед багон і озер», «…Луцьк, славний з незвичайної врожайності ґрунтів, омитий прекрасною, званою Стир, рікою».

Амброджіо Контаріні (венеційський посол, 1470-і роки):
«20 березня виїхав я з Польщі і вступив до нижньої Русі, яка теж належить до володінь названого короля; до 23 числа їхали ми весь час лісами, зупиняючись для відпочинку то в невеликих замках, то в селах, і прибули в місто, яке називається Луцьк; місто те має досить гарну, хоч і дерев'яну фортецю. Тут ми залишилися до 24 числа, побоюючись за себе через 2 весілля, тому що всі там були п’яні, а в такому стані люди небезпечні. Тут не п’ють вина, але вживають напій із меду, набагато міцніший за вино».

Алессандро Ґваньїні (італієць-мандрівник, друга половина ХVІ століття):
«Волинська земля лежить серед інших руських князівств, а її людність не поступається своєю мужністю. Це велика країна, родюча і багата на різне збіжжя та різноманітні овочі. Волинь багата на ліси з дичиною та рибними озерами. Вона здавна належала до ВКЛ, а тепер входить до складу Корони, і тут діє звичайне коронне право… Вони мають руську мову, письмо, звичаї, руську віру. Є між ними й громадяни римської релігії.

<Луцьк> – деревʼяне провінційне місто, славне тим, що є столицею римської релігії і резиденцією грецького владики. Воно має два замки, що стоять на високих пагорбах».

Ебенезер Гендерсон (шотландський священик, 1821 рік):
«Блискавки зливалися майже в суцільне блимання, що дуже приголомшувало коней. Правда, пітьма була настільки глибокою, що у проміжках між блискавками не можна було розгледіти дороги. По десятій годині я досяг Луцька, де незабаром знайшов житло в будинку єврея. Менш ніж за чверть години дощ почав виливатися струмками, і безперервно тривав більшу частину ночі.

Місто населене, головним чином, рабанітами, які ставляться до караїмів з огидою і презирством. Домовласник, у якого я зупинився, був євреєм і ставав несамовитим від люті при згадці самої назви караїмів. У тих було тільки одне місце поклоніння, тоді як рабаніти мали одну головну і чотири супутні синагоги. Головною релігією міста є римо-католицизм.

Єпископ засідає у чудовому і величному палаці біля східного в’їзду в місто. Тут був єзуїтський колегіум до вигнання єзуїтів з імперії. Хоча в місті проживає лише три тисячі мешканців, у ньому є монастирі та церкви різних католицьких орденів – Бернардинів, Тринітарів, Капуцинів, Боніфратрів, Кармелітів і Домініканців. Ці споруди разом із обширним і старим романтичним замком додають атмосферу величі місту, що слабо відповідає іншим аспектам міського життя».

Олена Пчілка (українська письменниця, друга половина ХІХ століття):
«Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний
Ховаєш старої давнини,
Й Тебе я спізнала, й Тебе пильнувала –
Були то хорошії днини!
Старезний Твій замок, дідизни останок
Навік в моїй думці зостався.
І повідь весняна широка, і давня
Та церковця, в котрій прощався
Мій дух із Тобою!.. Не жалем-журбою
Хотіла б Тебе спом’янути,
Волинський куточок, де мов в сповиточку
Години ті сплять незабутні!».

Сергій Рудковський (луцький караїм-поет, 30-і роки ХХ століття) про річку Стир:
«Hej, hej ezen, tuwmus ezen,
Tołusuwłu, satyr da kien,
Kyryjinda senin mana tanys
Turam nafstłajdohac tynys...»
(«Гей, гей, річко, рідна річко,
повновода і весела стрічко,
на твоєму березі надійно
я стою і дихаю спокійно...»)

Мєчислав Орлович (польський етнограф і краєзнавець, 1929 рік):
«Łuck uchodzi za najstarsze miasto Wołynia, a wedle legendy istniał już w VII wieku. Kroniki mówią o nim dopiero w wieku XI. Pierwotnie nazywał się Łuczesk, którą to nazwę jedni wywodzą od Łuki, wodza Dulebów, inni od plemienia Łuczan. Przed założeniem Włodzimierza był Łuck stolicą kraju».