Волинянка закривала чоловіка на інвалідному візку в хліві

30-річний Ігор Журба із села Матейки Маневицького району прикутий до інвалідного візка. Він живе у територіальному центрі.

Про це це пише Вісник+К.

Сьогодні Ігор самостійно не може ступити ні кроку. Його «рух» – інвалідний візок, що стоїть коло ліжка. А ще ж кілька років тому він вважав себе цілком здоровою людиною, створив сім’ю, тішився донечкою, працював на полі… Хоча згадує, як одного разу таки довелося довго по лікарнях валятися.

Каже, було то давненько. Якось хурою віз людям дрова. Конячина так уже повільно чалапала. Хотів її підігнати, а вона як хвицне копитом – та у живіт.

"Мені тоді операцію робили, кишки порвані шили. Але вишкрябався. Загоїлося все – і зовсім скоро поїхав я на заробітки", – розповідає чоловік.

Трудився чоловік в орендаря на Львівщині – їздив на картоплю, моркву, буряк. Там і долю свою знайшов – Раїсу. Дівчина була на кілька літ молодшою і, як виявилося, недалекою сусідкою Ігоря, бо родом не просто з Волині, а з того ж Маневицького району – села Чорниж. Між ними виникла симпатія, тож, повернувшись додому, вирішили побратися.

У 2012 році в подружжя народилася донечка Даринка. Тоді між чоловіком та дружиною вже пробігла чорна кішка. Рая з дитиною повернулася в рідне село, Ігор жив у батьківській хаті.

"Перед тим у нас недобра сварка получилася, і ми стали жити окремо. Але я до дитини їздив, провідував. Одного разу вже повертався автобусом з Чорнижа в Матейки. Зійшов на зупинці, а ноги не йдуть. Сів на лавку й сиджу, як п’яний. Не знав, що робити. Аж тут однокласник їде. Кажу йому, що не можу кроку ступити. Він покликав брата, посадили мене на ровера і повезли до хати", – каже Ігор Журба.

Розсіяний склероз повністю відняв молодому чоловікові нижні кінцівки. У 26 років він став інвалідом, прикутим до візка.

Відразу був розпач. Але Ігоря забрала до себе сестра. Вона два роки гляділа брата, а потім він таки поїхав жити до дружини. Той час згадує, як пекло:

"Мені хотілося бути з нею, з Даринкою. Але їй я був непотрібний. Раї треба було мужика. І став до неї сусід ходити. Той, з яким вона зустрічалася до того, як за мене заміж вийшла. Коли він приходив, я старався швидко сповзти з другого поверху і в ходунках вискочити надвір, щоб не били. А що я їм зроблю? Тоді вони, щоб їм не мішав, зачиняли мене у хліві…", - бідкається чоловік.

Помучився отак Ігор, і влаштували його рідні у відділення стаціонарного догляду для постійного проживання у Старий Чорторийськ Маневицького територіального центру. Нині він тут – наймолодший підопічний. Увесь його світ – це невелика кімната, яку ділить із сусідами, та гарний затишний дворик соціального закладу. «Тут все добре», – каже. Єдине – дуже сумує за донькою.

"Її взяла на виховання тітка Таня, Раїна сестра, бо жінка моя померла. Хтось каже, що той коханець так її побив, що віддала Богові душу, хтось – що сама посковзнулася, впала і забилася. Хто його зна. Думаю, в Тані Даринці добре, бо вона файна мама, ще має двох своїх діток. Я їй дуже вдячний за те, що і мою дівчинку глядить", – щиро каже Ігор Журба.

Доньку до батька час від часу привозять у гості. Коли Ігор має вісточку, що малеча приїде, просить працівниць терцентру купити їй солоденького-добренького. Бо то для нього велике свято. Не раз і директор установи машиною відвозить Ігоря до Дарини – щоб не втрачався зв’язок батька з дочкою.

Наталія КРАВЧУК, Волинська область