«Вмію розрізняти за смаком самогонки, в якому куточку Волині її зробили», - Денис П'ятигорець

Денис П’ятигорець – відомий український блогер. Іронічний, актуальний і дотепний.

На нього посилаються видання та топ-блогери. Десятки тисяч людей його щодня читають, коментують, а інколи й обзивають (наприклад – «порохоботом»), - повідомляє Волинський Інформаційний Портал.

Утім, не всі його читачі знають, що Денис – не чужий і в політиці: працює помічником народного депутата. І навіть сам устиг побувати обранцем – щоправда, не у параменті, а у міськраді рідного йому Запоріжжя. Попри східняцькі корені сьогодні більшість часу він проводить на Волині, де, як каже сам, «заряджає батарейки».

Нещодавно ВІП мав нагоду поспілкуватися з Денисом. Почув багато цікавого і про те, як вдалося стати відомим блогером, і чому його тексти ненавидять росіяни, і навіть про те, чому довелося якось «зізнаватися в коханні» чужій жінці...

«МЕНЕ ПОЧАЛИ ЧИТАТИ ЧЕРЕЗ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВАКУУМ»

«Я не хотів стати блогером. Не було ніякої гонитви за цим статусом. Це сталося абсолютно випадково».

«Усе почалося з АТО. У травні 2014 року ми взялися робити захисні решітки для бронетехніки, для БТРів. Наші вояки в зоні АТО не мали таких. Ними обладнана була лише заморська техніка».

«На заводі імені Малишева назвали просто захмарну ціну – близько 2000 доларів за решітки для одного БТРу. І тоді ми вирішили спробувати робити ці решітки з арматури. Зробили кілька штук на заводі, випробували... Виявилося, вони тримають постріли, повністю руйнують ракету! Решітки працювали! І коштували 300-400 доларів для одного БТР. Уявляєте, яка економія!?».

«Щоб назбирати таку суму, я вирішив підключити друзів. І тоді написав свій перший пост. Дзвонив друзям, просив, щоб вони перепостили. Гроші ми зібрали».

«Окрім того, ми ще й постійно були на Сході. І я просто писав про те, що я бачу, які успіхи в наших хлопців, які проблеми».

«Через інформаційний вакуум, який був навколо війни на Сході, дуже багато людей почало мене читати. В якийсь момент я зрозумів, що у мене вичерпаний ліміт і я не можу більше додавати друзів».

«До Революції Гідності у мене було не більше тисячі френдів у Фейсбуці. А десь на осінь 2014-го стало більше 15 тисяч! Я вирішив: якщо людям цікаво читати про ті події, то я й далі розповідатиму. Розповідатиму про ті події, про які чомусь не пишуть у ЗМІ».

«Я перший, хто написав про Колю Тишика, нашого героя-танкіста. Він один на своєму танку вступив в бій з чотирма російськими танками, і вийшов переможцем. Один танк втік, один перекинувся, один згорів, а один заїхав в болото. Ми потім з хлопцями того танка витягнули, і Коля на ньому приїхав у військову частину».

«НЕ ЗБУДУЄШ НОВОЇ КРАЇНИ ДЛЯ СВОЇХ ДІТЕЙ, ЯКЩО БУДЕШ ГОВОРИТИ ЛИШЕ ПРО НЕГАТИВ»

«Вже потім про війну почали писати всі. Але стрічки новин – це було щось ну дуууже гнітюче!.. Суцільна зрада. А якщо і йдеться про хороше – то читачі «додають» свого. Наприклад, солдату врятували життя, а всі пишуть: «Куди він прийде?.. Його тут ніхто не чекає... Кому він потрібен?...». Абсурд! Це як плакати під час оргазму».

«Ми й так всі бачимо, що у нас є поганого. Ми ж не сліпі. Але ж не можна не помічати чогось хорошого!»

«Маємо стежити за всім тим, що відбувається і будувати нову країну для своїх дітей. Маємо робити все для того, щоб країна відбулася. А як це робити, коли усі навколо говорять і пишуть тільки про негатив?»

«Щоб підбадьорити і себе, і інших, я почав вести рубрику в Фейсбуці. Назвав її «Немного утренних новостей». Поділив на дві частини: гарні новини з України і хрєнові новини з Росії. Намагався писати не просто сухі речення, а додавати якісь смішні коментарі. Людям подобалося! Підбірку перепощували сотні користувачів».

«Згодом мене попросили вести цю рубрику українською мовою. Не проблема – я це зробив. Думав, кількість читачів хоч трошки, але зменшиться. Але ні! Після зміни мови фоловерів навіть додалося!».

«У побуті я спілкуюся російською. Щоправда, на Волині говорю виключно українською мовою».

«МОЇ НОВИНИ – БОЙОВИЙ ЛИСТОК ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ»

«Якийсь період у мене не було часу писати «Трохи вранішніх новин». Мені почали писати пацани зі Сходу, просили писати далі. Казали, що це для них, як бойовий листок. Військові його роздруковують, збирають людей, читають».

«Хлопці на Сході не завжди розуміють, що реально відбувається в Україні. Інколи вони можуть дивитися тільки сєпарське телебачення. Потрібна альтернатива... І я став заручником образу».

«Зараз намагаюся писати підбірки два-три рази на тиждень. Щоразу як читаю новини – відбираю ті, які підходять для рубрики».

«МЕНЕ БЛОКУВАЛИ, БО ПИСАВ ПРО УКРАЇНСЬКУ АРМІЮ»

«Фейсбук став полем бою не тільки для диванних військ, а для всієї медійної російської громади. Їхні боти реагують на певні слова, скаржаться адміністрації Фейсбуку – і тих, на кого поскаржилися, банять. Саме тому я намагаюся не використовувати слів «росіяни», «москалі» тощо. До прикладу, замість «окупаційні війська», пишу «русня».

«Найбільші та найтриваліші бани в мене були, коли я писав про українську армію та про перші перемоги».

«Аватарку на своїй сторінці вже давно не змінював. Фото, яке використовую зараз, зробив у Тбілісі, у місцевому фотосалоні. Грузія – моя улюблена країна. Після України, звісно))».

«МИ З АРСЕНОМ МІРЗОЯНОМ ГРАЛИ ОДИН ПРОТИ ОДНОГО»

«Той перший мій перший пост, з якого почалося блогерство, перепостив і мій друг, співак Арсен Мірзоян. Він також активно долучався до збору коштів».

«З Арсеном ми познайомилися в КаВееНі. Це було ще в університеті, у 1998 чи 1999 році. Він був у команді наших суперників. До речі, в одній команді не грав з ним жодного разу».

«В КВН ворожнечі між конкурентами не було. Більше того: часто коли команда, яка програла, віддавала свої жарти конкурентам».

«Якось на день селища Шацьк запросили Тоню Матвієнко, дружину Мірзояна. А я тоді не знав навіть, що Тоня співатиме на Волині. Приїхав у Шацьк, дізнався. Думаю: певно, і Арсен з нею. Дзвоню йому. А він каже: «Та я не зміг приїхати. Слухай, тут така ситуація, ми з нею посварилися зранку і так мені неприємно. Дзвоню, а вона слухавку не бере...». І він попросив, щоб я подарував їй квіти. Але на сцені, і ставши на коліно».

«Я йому кажу: «Арсен, а нічого, що сьогодні річниця мого весілля? Тобто якщо це буде привселюдно - це відео кудись потрапить, я буду довго своїй дружині пояснювати, що це)))» Але чого не зробиш для друзів. Шацькі приятелі купили та привезли мені букет, організатори дозволили вийти на сцену... Тоня дійсно була здивована».

«Моя дружина сміялася, коли побачила відео з моїм «освідченням» Тоні. До речі, з Тонею до цього ми не були знайомі».

«ВМІЮ РОЗРІЗНЯТИ ЗА СМАКОМ САМОГОНКИ, В ЯКОМУ КУТОЧКУ ВОЛИНІ ЇЇ ЗРОБИЛИ»

«Я не збирався переїжджати на Волинь з Запоріжжя. Це був просто випадок. У нас з Степаном Івахівим є спільні друзі. Вони запросили мене взяти участь у виборчій кампанії в 2012 році. З Івахівим ми здружилися за час виборчої компанії. А після неї він запропонував мені працювати з ним далі. Я погодився. І жодного разу не пошкодував про своє рішення».

«Перше моє знайомство з Волинню почалося не з Луцька, а з Полісся. Полісся від Луцька відрізняється так, як Київ від Харкова.

«Найбільше на Волині мені сподобалися люди. Вони просто неймовірно щирі та привітні. Ти приїжджаєш в село, заходиш в школу, а з тобою вітаються малі діти, які просто проходять повз. В Запорізькій області я такого не бачив».

«На Сході немає такої кількості церков, як на Волині. І такої кількості людей, які ходять до церкви, я ніколи не бачив. І до батюшки на Сході так шанобливо не ставляться, як на Волині».

«Колись у Запоріжжі я бачив результати одного соціологічного дослідження. На питання «Яку проблему ви вважаєте найбільш актуальною» люди найчастіше відповідали «бідність». На Волині на такі питання у соцдослідженнях найчастіше відповідають «дорога», або «погане освітлення». Я довго не міг зрозуміти – чому так? Адже рівень життя однаковий у волинян і у жителів Запорізької області».

«А потім мені пояснили: для волинян первинне – духовне. Що таке дорога? Це річ загального користування. Це для людей. Тобто ти думаєш не про себе, а, перш за все, про людське благо. А що таке «бідність»? Це моя особиста історія. І от я її ставлю на перше місце».

«Коли я, працюючи директором благодійного фонду Степана Івахіва «Патріоти Волині», запитував мешканців волинських сіл, яка їм потрібна допомога – приблизно у 80 % випадків люди починали розмову з того, що треба зробити щось для церкви. Я довго не міг до цього звикнути».

«Зараз я уже адаптувався, зрозумів ментальність волинян. Навіть наблатикався цими поліськими словами: «робіте», «ходіте», «подякував», «ну». На Волині слово «ну» вживають замість слова «так».

«Я вже звик «ну» замість «так» вживати. Навіть буває стою на касі в Києві. Мене питають: «вам потрібен пакет?» Кажу: «ну». Мені кажуть: «то потрібен чи ні?! Що «ну»?» «Ну» на Волині може навіть мати кілька значень, в залежності від того, з якою інтонацією його скажеш».

«Коли дивився «Століття Якова», мені дуже різала вухо мова. Така літературна українська – як з філфаку. А вони ж про Волинь показують виставу, про Полісся! На Поліссі так не говорять».

«Чи не в кожному районі Волині своя мова, свої нюанси в обрядах. Навіть самогонка своя. Я вже її навіть відрізняю на смак».

«Я на Волині заряджаю батарейки. Волинь для мене - це місце сили. Навіть не Луцьк, а саме – Полісся».

Спілкувалася Аліна БЕКЕРУК