«Більше ніколи не здам». Як живе хлопчик, якого родина віддала у дитбудинок на час ремонту

«Ви тільки не звертайте уваги: там на столі може бути неприбрано. Ми Максимові їсти готували», - Віктор Кошкарян несміливо відчиняє двері до кімнати, в якій нині живе його маленька родина.

Із невеличкого холодного і трохи цвілого, але чистого коридору, в якому стоїть вішак для одягу, старий холодильник, заходжу в кухню…

«Ой, Оля вже все прибрала…» - ніяковіє чоловік.

Максим у той час спить. З мамою.

***

Сьогодні у Максима все добре. Він мирно посопує носиком біля маминого плеча. Під ковдрою. Не під «державним» дахом, а під сімейним. А ще не так давно він мимоволі став героєм численних публікацій і постів у соцмережах.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: "У Луцьку батьки здали хлопчика в дитбудинок, бо роблять ремонт"

ЧИТАТИ ТАКОЖ: "Батько дитини, яку «покинули» через ремонт, показав свій дім"

Це його, майже дворічного Максимка Міщука, юні батьки покинули у луцькому дитбудинку через те, що не змогли створити у своїй оселі умов, які годилися б для проживання дитини. Це його небайдужі лучани сфотографували у одній із палат інфекційної лікарні й виклали фото у соцмережі, щоб привернути якомога більше уваги до долі покинутої дитини.

Після того, як батько Максима Віктор Кошкарян показав «Волинь24» умови, в яких живе його сім’я, - одні волиняни кинулися обурюватися такими горе-батьками, інші – взялися допомагати.



Із допомогою волонтерів Максим і його мама Ольга Міщук опинилися у реабілітаційному центрі «Мрія Марти» благодійниці Марти Левченко у Чернівцях. Дали шанс цій родині й у державних службах. А після повернення мами з хлопчиком до Луцька, Максима віддали батькам. Родина, щоправда, так і не повернулася в ту хату, в якій Віктор збирався робити такий-сякий ремонт й інтер’єр якої так вразив напочатку цієї історії.

Нагадаю, Віктор і Ольга разом недавно. Ні він, ні вона у дитинстві не бачили, що таке – нормальна сім’я. Ніхто й ніколи не вчив Олю …готувати їсти, доглядати за малечею й просто господарювати. Ніхто й ніколи не вчив Віктора робити елементарний ремонт, дбати про забезпечення своїх рідних, бути чоловіком і татом. Аж раптом у їхній історії з’являється Максим. Чи здатне це усміхнене жваве маля розбудити у своїх горе-батьках щось більше за кволу любов?

НОВИЙ ДІМ: БІДНО, АЛЕ ЧИСТО



Поки Оля з Максимом вчилися жити разом у Чернівцях, Віктор терпів шквал критики і шукав новий дім. І знайшов.

Під цим дахом вони уже три місяці. Каже, коли у агентстві нерухомості, через яке пробував винайняти житло, впізнали в ньому Віктора Кошкаряна (бо читали історію родини у ЗМІ), то вирішили піти назустріч і адресу помешкання підказали безкоштовно.

Молодий чоловік запевняє: критична ситуація для його сім’ї уже позаду. після того, як про його дитя розказали "на весь світ", Віктору знайшли роботу. Помогли з коштами. Дружину й сина відвезли в Чернівці. Будинок, в якому Віктор народився, вже – у власності його матері. Документи теж допомогли оформити волонтери.

- Кави не запропоную, хіба чай, - всміхається він, демонструючи нові умови проживання.

Я попередила про свій прихід за якихось години дві. Якби у хаті був жахливий безлад, так швидко привести її у порядок подружжя не встигло б... Що відрадно, вони самі запросили мене на чай і люб'язно запропонували показати, як живуть нині.

Дві кімнати у невеличкому будинку на одній із вулиці в районі Львівської у Луцьку. Колись тут була літня кухня. Пізніше, очевидно, господарі облаштували її під житло. Власник приміщення мешкає в сусідній кімнаті, у них – спільний коридор.

На кухні – хоч бідненько, але чисто. Плита, умивальник, стіл, застелений скатертиною, сервант, у куточку – стільчик для Максима. На підлозі – килимок. Цю кімнату не зрівняти з тією «кухнею» у батьківській хаті.

Бездоганна чистота й у спальні. Диван. Шафа. Телевізор на столі. На вікнах – штори. Ліжечко для Максима. А над ним – навіть гарне фото у рамочці. Оля і її синочок уперше в житті влаштували справжню фотосесію, щоби мати ось такі світлини…

«ВОНА НАВЧИЛАСЯ ВАРИТИ ЇСТИ»



Цікавлюся у Віктора, як змінилося життя їхньої родини після того, як Оля повернулася «від Марти».

- Багато що змінилося. Вона навчилася варити їсти. Спокійніша стала. Нема скандалів… - задумався той.

- Рибу вмію готувати. Кашки молочні. Борщі, супи з м’ясом… Ну, багато що. Нас там вчили, - втручається Оля.

І треба бачити, з яким задоволенням вона говорить про те, що для багатьох її однолітків – елементарне.

Оля не приховує: рішення про те, що віддати Максима до дитбудинку на час ремонту, приймала сама. Пригощає мене чипсами з бананів ("беріть, то з Чернівців"). Каже, за все, що має нині, завдячує Марті. Засновниці реабілітаційного центру. Чимало речей привезла з собою з Чернівців. І ліжечко для Максима, і стільчик, і одяг з іграшками.

- Звідти телефонували недавно питали, що ще треба, бо мають посилку надіслати. То я список склала. Крупи там, олія… Таке всяке. Там мені сказали: «Ти зробила глупості. Але ти більше ніколи так не роби. Якщо важко – подзвони нам. Але ніколи більше Максима не здавай». І я сама це усвідомила зараз, - розповідає і тулить малого до себе.

Вона показує шафу, де речі складені рівненько – як під лінійку. Перераховує, що з одягу є у її Максима. Демонструє коробочку з дитячими ліками, на запас. Рушники. Постіль. Навіть книжечки для Максима й іграшки.



- Щоб не думали… - весь час повторює.

Щоб не думали, що вона – погана мама.

А іноді до неї приходить рідна матір, яку колись позбавили батьківських прав. Допікає, бо навідується п’яна і просить грошей на горілку. Батько, нагадаю, з Олею не спілкується. Єдина рідна душа, яка цікавиться, чим живуть Оля з Максимом та Віктором, це - її свекруха. І єдина, від кого можна чекати хоч якоїсь помочі.

МАКСИМ ЗБИРАЄТЬСЯ В САДОК, А ТАТО - ЗНОВ БЕЗ РОБОТИ…



Поки ми чаюємо і говоримо, Максим із задоволенням за дві щічки смакує кукурудзяними паличками. Раз-у-раз пропонує і мені. То просить телефон. То танцює під музику зі звукової абетки, яку мама купила, щоби букви вчити. То позує для фото. То «дає цьом». То просто обіймає… За кілька місяців відчутно підріс. На всю хату чути його голосне «мама-а-а» чи «тато-о-о». А ще – він збирається в садочок (ДНЗ №21).

- Ось довідки вже зібрали, - показує Оля. – Там сказали, щоб приходили. Зараз буває, що він десь пішов. А з Максимом весь час бути втомлююся. Хочу скоріше й собі на роботу. Може, піде в садок – буде легше. Мені сказали: там його ніхто не скривдить.

Хоч Оля неймовірно старається і щиро намагається переконати, що все у них добре, слова ці звучать трохи невпевнено. Віктор, до речі, знову без роботи. Запевняє, що шукає… Подружжя з усіх сил (як може і як уміє) вчиться жити разом і виховувати дитину. І ніхто не дасть гарантії, що вони більше не оступляться. Але Максимові дуже хочеться, щоб таки не оступилися.

І як би там не було, за те, що врятували його сім’ю від найгіршого, що повернули їм Максима і навчили долати труднощі Віктор завдячує журналістам і тим кільком небайдужим людям, які не просто прочитали про горе-батьків і скрушно похитали головою, а спромоглися зробити для нього, Олі та Максима ЩОСЬ більше.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.

Передрук заборонено.