«Говорять Іваничі! Співають Мареничі!» ВОЛИНСЬКІ БУЙДИ
Їздив він по району, «живі голоси» записував. Куратором в нього був особисто завідувач ідеологічного відділу райкому Компартії. Тому головним було – не новини збирати і в ефір видавати, а лінію партії в передачах витримувати.
Йде ХХVІ з’їзд партії, бере радіоорганізатор до рук газету, списує щось потрібне на листок, перед тим вставляє обов’язково слова: «Я, як і всі радянські люди, гаряче підтримую рішення з’їзду, який саме відбувається в Москві. Особливо мені запали в душу слова гаряче любимого Леоніда Ілліча Брежнєва про те, що…».
Їде з тим листком у село, шукає передовика виробництва і дає йому зачитати слова. Це й був «живий голос».
Голоси не мали повторюватись хоча б раз на півроку. А ще потрібна була «географія»: в одному випуску мають бути записи з різних сіл району. Тому часто, потрапляючи в село, радіоорганізатор записував «живі голоси» на нестаріючі теми. Щоб потім час від часу видавати вперемішку з голосами з інших сіл.
Тільки перед випуском в ефір обов’язково треба було в село передзвонити, чи, бува, на той час «живий голос» не вмер.
А бували моменти, що нема «живого голосу», нема новин на 15-хвилинну передачу, та й язик заплітається – бо заґенделив добряче. А виходити в ефір треба – зав. з ідеології радіо слухає. Він за зрив передачі по голівці не погладить.
«Що робити?» – стукотить у скронях.
Вихід завжди є.
Якось в Іваничах районний радіоорганізатор, ледь тримаючись на ногах, зайшов до студії, вийшов у прямий ефір і мовив:
– Говорять Іваничі! Співають Мареничі! – і увімкнув запис пісень популярного тріо.
А коли час передачі підійшов до кінця, змікшував звук і видав:
– Говорили Іваничі! Співали Мареничі! До побачення, шановні радіослухачі!
Ніхто й не помітив, що щось не так.
Святослав ЛЕСЮК