Мати віддала синові нирку: волинянин майже тридцять літ бореться за життя
Хлопцеві змалку довелося пройти пекельні випробування через вроджене захворювання нирок, - пише Вісник+К.
У десятому класі – інсульт
В тіні від палючого сонця Юра відпочиває на лавці. Хай спека, все ж ліпше, ніж осіння мжичка чи зимова холоднеча, коли боїться звичайної застуди, що може обернутися для нього бідою. Біля сина присідає тендітна мама – турботливо поглядаючи на свою кровинку, тішиться, що він, пройшовши стільки мук і болю, живе. Усміхаються, коли розповідають про пережите. Лише мамин голос, що бринить від хвилювання і страшних спогадів, видає, скільки випробувань їхній сім’ї довелося пройти.
– Юра захворів у сім рочків… Зараз йому 35, – гірко посміхається Світлана. – Лікарі написали: пієлонефрит, вроджена вада нирок. Рекомендували щодня міряти тиск, бо син його не відчував.
– Я з хлопцями ганяв у футбол, при цьому тиск лупив до 220–250, – згадує Юрій. – Постійно пив таблетки. Так тривало до 17 років. Після десятого класу в мене був інсульт. І потім я потрапив на гемодіаліз.
Найближче відділення гемодіалізу (тобто метод позаниркового очищення крові, без якого людина не виживе, коли нирки не працюють) на той час було у Луцьку та в білоруському місті Пінськ. Вирішили проходити процедуру у сусідній країні, сподіваючись у майбутньому провести там пересадку трупної нирки, адже в Україні таких операцій не робили. «Я хотів, щоб мої рідні, які можуть бути донорами, були цілі і не мучилися», – пояснює Юрій. Деякий час жив у Пінську в знайомих, знімав квартиру. Лише на вихідні повертався додому. Щоб лікуватися у Білорусі, довелося приписатися у знайомих, а згодом навіть отримав посвідку на проживання. Це зробив ще й тому, що своїм там пересадку нирки роблять безкоштовно.
Минали роки. І от нарешті підійшла черга на операцію. Їхав у Пінськ щасливий! Але медики, побачивши український паспорт, категорично відмовили хлопцеві проводити безплатну пересадку. А коштувала вона в Білорусі для іноземців – 60 тисяч доларів! Батьки тримали чимале господарство, кілька корів, коней, свиней, биків, обробляли гектари поля, щоб зібрати копійку. Допомагали родичі, знайомі, односельчани, мама з жіночками ходили по сусідніх селах – усім Данилюки щиро вдячні. Проте таку суму зібрати просто нереально. Пересаджують трупну нирку ще в Пакистані, де вона коштує 30 тисяч доларів. Але було безліч перепон з візою.
14 років гемодіалізу
А час минав. Через 14 років гемодіалізу організм став просто здаватися – відмовляли обидві нирки. Хлопець тричі потрапляв у реанімацію, де не вставав з ліжка 47 днів!
– І хоча в реанімацію допуск обмежений, мене пропускали, – з хвилюванням згадує мама. – Я напам’ять знала код від дверей. Іду коридором, чую – апарат працює. Значить, живий…
– Багато людей, з якими був на гемодіалізі, вже давно відійшли... – додає Юра.
І тоді Світлана вирішила: щоб врятувати сина, має віддати свою нирку. Татів орган не підходив, бо раніше мав запалення. Пропонувала і менша сестра Таня, яка готова на все заради брата. Але у неї ще все життя попереду.
Операцію проводили у Львові три роки тому. Перед тим Юрі видалили ще й щитовидку. На операцію з пересадки нирки першою забрали маму. А Юра із сестрою ще годину чекали у коридорі і, щоб розрадити себе, співали пісню «При долині кущ калини». Хлопець дуже переживав за маму і перше, що запитав, коли прокинувся, було: «Як мама?» А далі поцікавився, як нирка. Медсестра показала пакет із сечею і кров’ю. Полегшено зітхнув: значить, працює. А мама, коли опритомніла після наркозу, промовила дочці: «Скажи Юрі, хай береже нирку».
Відрізали пальці
Минуло три роки відтоді, як мама віддала Юрі свою нирку. Можна сказати, що закінчилися муки, коли хлопець щотижня їздив на гемодіаліз, коли відмовляв орган, коли через порушений обмін речовин довелося відрізати одну за одною фаланги кількох пальців на руках. Мамина нирка, дякувати Богові, прижилася в синовому організмі. Але щоб і далі вона працювала й раптом не сталося відторгнення, щодня (довічно!) потрібно приймати ліки, без яких неможливе життя.
– На жаль, ще до нового року було більш-менш нормальне забезпечення ліками, – каже Юрій. – Ми боремося за оригінальні препарати, бо держава видає нам дешевші варіанти. А такі таблетки не завжди підходять і може бути відторгнення. Сподівалися, що новий міністр МОЗу вирішить цю проблему, але надії мало. Купляти ліки дуже дорого, деякі коштують сто доларів. Як далі бути?
А поки у верхах надумають вирішити цю проблему, хворі мусять покладатися на себе, рідних і небайдужих людей. Юра заочно здобув бухгалтерську освіту, робить якісь посильні для нього справи, бо по господарству працювати не може. Та й мамі, до речі, після такої операції заборонено тяжко трудитися. Єдина надія на тата, який на своїх плечах тягне усі турботи за сім’ю, і на… 83-річну бабусю, яка намагається допомагати дочці та онуку. Бо жити на мізерні пенсії скрутно.
Олена ПАВЛЮК
Фото Наталії КРАВЧУК