«Єдни блонди» , або «Через те я поляків не люблю»...

Якось я проїхала повз Домінополь. Раз. Другий... Колишнє польське село на межі між Володимир-Волинським і Турійським районом. Знищене заживо. Сусіднє із Вовчаком.

Від 43-го нема села. Поросло лісом попелище. Але є хрест.

"Зверніть на нього увагу. Бачите перекреслену цифру? Тут вже скільки той хрест стоїть, стільки тут цифру виправляють або знімають табличку. А потім раптом з'являється нова..." - Боблівський сільський голова Сергій Кисель (білорус, який у тамтешнє село прийшов у зяті, але якому тема реанімації справжньої української повстанської історії болить більше, аніж деяким "полум'яним" патріотам у вишиванках) спинив свій автомобіль, щоб показати мені один із хрестів, який кілька років тому встановили поблизу Вовчака на місці колишнього села Домінополь.

"490 полякам, мешканцям с. Домінополь, котрі загинули у 1943 році. На вічну пам'ять. Земляки"...

Цього разу табличка вціліла. Але нуль таки замальований чорним...

Комусь тут, в Україні, уперто є що сказати всупереч цифрам, виведеним на пам'ятних хрестах, встановлених в результаті, ймовірно, якоїсь польської урядової програми.

Місцеві селяни знають і шанують трагічні сторінки тамтешньої історії. Не заперечують, що жителів Домінополя вбили українські повстанці. Як розповідав нинішній комендант історичного комплексу "Волинська Січ", що його недавно облаштували на місці повстанської бази, Василь Мазурик, спершу вовчаківці домовилися з тамтешнім населенням спільно боротися з німецьким окупантом. Коли дізналися, що солдати з польського загону самооборони, що був сформований у Домінополі, здають інформацію про постанську базу у Вовчаку німецьким поліціянтам, отримали наказ знищити і загін, і весь Домінополь.

Але у Домінополі не було 490 мешканців... Від сили - 250.

І от зникає табличка - і знову з'являється, зникає - і знову з'являється...

Чому - так? Чому в поляків вистачає "державної сили волі" на цифри і хрести, а в нас ...тільки непримиренної (і потаємної) сили духу закреслювати цифри й збивати таблиці?

***

Як зрозуміти оцей "домінополь волинської історії"?

Думала про це, думала... Поки не почула Катерини Гнатівни.

Вона вдягнула сукенку з синім льоном. І не помітила, що навиворіт... Щоб розказати про те, що болить вже майже вісім десятиліть. Сіла на лавці під вікнами старої хати, гребінцем загорнула сиве волосся, зняла хатню хустину...

"Не забудь про діда," - підказував син матері.

"Не забуду, не забуду, я все сама знаю", - відповідала та.

86-річна бабуся розказувала про дитинство... Про те, як у 46-му вперше побачила "нову" хату на кутку для переселенців у тепер уже рідному селі Жабка на Волині, як прийшла в школу боса і мало не вмерла від сорому. Про те, як вчителювала все життя. Але про діда не забувала.

***

"То українці перемагали, то поляки... - так Катерині з 4-5 років запам'яталося рідне село Гонятички. З татом, мамою, бабцею, сестрою і дідом Стефаном Рибахою вони жили на хуторі. Вже з 44-го у хаті майже не ночували. Мало не щовечора батьки з дітьми йшли спати в село: конфлікти між польським та українським населенням у Гонятичках та Гонятичах гміни Котліце Томашівського повіту ставали все небезпечнішими.

Катерина Шийко. У дівоцтві Романюк. 1933 року народження:

"Та бійка весь час ішла. Ми жили на хуторі, але вже ховалися, бо поляки могли прийти і нас вбити. То тако: сонце на захід - мама й тато беруть нас за руки - і йдемо в село. А туди сходяться з інших хуторів. І в селі людей - повно! Нема де дітям лягти. Було так дуже неспокійно...

Дід як дід. Трудолюбивий дуже. Набожний. Степан звали. А бабця була Катерина. І дід був дуже українець. Він все казав: " Польща - то наша земля". І мабуть, тим полякам коли небудь щось і сказав. Вони стали нападати. То те в нас забрали, то те... То коні, то корови... .

Ну, і треба сказати, що мій дід був багатий. А чого він був багатий? Бо він з дому то був дуже бідний. Батьки, чотири брати і один тільки город. Приїхав у наше село і женився на моїй мамі. Бо мамі, як вона виходила заміж, дали три морги поля. А потім організував ще таких двох, як сам. І вони поїхали в Америку.

І заробили ті три хлопці з Гонятичок доляри. А в цей час у нашому селі ще був пан, що мав багато землі. Але щось йому там не повезло і він продавав ту землю. То наш дід і ще ті два хлопці, які приїхали з Америки, купили її. Дід мав землю не в селі, а на хуторі. В одному куску - 12 моргів.

Ну, а потім якось трошки стало втихомирюватися. І ми вже стали більш-менш ночувати в себе. Було літо, і роботи вдома трохи ж є. Звечора ми ще подумали-подумали - і в своїй хаті таки не лягали спати: в сусіда ночували. Вже рано прийшли назад. А тут люди біжать села і кажуть: "То ви ще тут? Втікайте, бо сьогодні поляки будуть нападати на нас".

Тато й мама дітей на руки. І бабцю взяли. А дід: "Я не піду! Що я все буду кидати і йти? То я, давайте, остануся і хоч все з хати повиношу в льох". І він залишився.

Потім, як дід втікав до нас, то поляки його нагнали і застрелили. Куля отуто-во, де ото ямка взаді голови, вийшла. Його шукали цілий тиждень. І не могли найти. А він просто лежав на полі... На землі. Лицем отако... Якась людина йшла і випадково наткнулася на його труп".

***
Стефана Рибаху діти вирішили поховати на місцевому українському цвинтарі. Труну зробили. Повезли... А біля кладовища - поляки в засідці. Мусили вертатися. Поховали діда на його ж таки полі.

Через півроку лише змогли діда перепоховати. У с. Вакіїв, біля польського містечка Тишовци, на тамтешньому українському цвинтарі. А згодом, коли родину Шийків і багато таких, як вони, товарняках повезли на Схід України, на цвинтарі звели костел. Як рідні Стефана Рибахи за кількадесят літ стали шукати могилу, то почули таке: вона отут, під самісіньким порогом...

***
"Воно вже не видно, що то могила. Травичка тільки. Самі поляки нам сказали, що ходять до того костьола: "Це Рибаха Стефан отут похований"...

А я то собі кажу так: шо він багатий був і собі ті гроші привіз з тієї Америки, шо він їм лишив стільки землі, то вже вони не мали місця поставити де той костьол, тільки якраз, щоб ще топтатися по костях того чоловіка?..

Через те я поляків не люблю. Мені чогось робиться шкода діда".

Вицвілі очі 86-річної Катерини Гнатівни вже ніколи не будуть цвісти так, як льон на її сукенці.

Вона це знає.

"Катаракта, доню"...

Але це не заважає їй ...бачити більше.

***
Хрест під Домінополем і могила Стефана Рибахи під порогом польського костелу.

У селі, що сусідило із Вовчаком, могло загинути трохи більше 200 людей.

А хтось вперто править на 490...

86-річна Катерина Шийко плаче: невже так треба було звести костел на українському цвинтарі, щоби кожен, хто заходить до храму, ступав у самісіньке серце ...Стефана Рибахи?

ПС. Мала Кася (а так Катерину Гнатівну кликали в польській школі, коли вона до української вже не могла ходити) добре пам'ятає привітну молоденьку вчительку-полячку з Гонятичів. Каже, що до дівчинки з української родини та ставилася тепло й гарно: "Принесе зошита на урок, а там - одні виправлення червоним олівцем. "Касю, бачте, єдни блонди"... Я їй: "Пані научителько, я сі науче".

80 років пройшло, а в нас - "єдни блонди".

ППС. błąd з польської - помилка.