«Холодна війна» скінчилася?

Тривала ці війна між дирекцією Музею історії сільського господарства Волині-скансен і лідером фракції УКРОП В.Рубльовим, який ініціював дворічний «експеримент» над історико-культурним, науково-просвітницьким закладом Волині.

Молодий і енергійний політик намагався перевести музей-скансен якщо не в прибутковий, то хоч би в госпрозрахунковий заклад. До чого це привело, стало ясно уже в кінці цього року.

Коли не було не тільки кому екскурсії проводити, а й сторожувати і охороняти матеріальні цінності, пам’ятки народної архітектури експозиції просто неба на площі понад 15 гектарів в селищі Рокині Луцького району, що за 12 кілометрів від обласного центру.

Фінішом того «експерименту» стала пожежа 13 листопада, однієї з найпривабливіших хат-садиб дводільної конструкції. Згорів дах, стеля і внутрішнє начиння: рушники, скатертини, етнографічні речі тощо.

Щоб не дати далі розповзатися їдкому вогнищу роздору між «козаком-націоналістом» і «волинським патріотом», в коридорі обласної ради, ветерани національно-визвольних змагань, козаки виставили невеликий пікет з піднятими банерами в руках: «Музею допомагайте, або не заважайте!». Не пройшли байдужими між ними не тільки журналісти, а й депутати.

Зокрема, Святослав Кравчук озвучив запит з місця, в якому емоційно і щиро нагадав, що в такому стані, як опинився музей-скансен не можна залишати. «Не можна робити директора цього музею заручником ситуації. Цей музей не розвивається, він тільки рахується, як музей,– зауважив депутат. – Я попросив би вирішити це питання, аби при формуванні бюджету 2018 року ми не мали на плечах мішок, який і нести не можемо, і скинути не можемо». Депутати запит підтримали, а голова обласної ради Ігор Палиця після сесії запросив директора музею зайти в кабінет на розмову.

За «круглий» стіл сіли і помічники Ігора Петровича – Олександр Товстенюк та В’ячеслав Рубльов. Після взаємних претензій один до одного, що стали, мов, рухавкою перед діловою розмовою, зустріч пройшла щиро і енергійно.

- Але краще один раз побачити, ніж сто раз почути,- сказав я Ігору Петровичу і запропонував приїхати у Рокині та відвідати Музей.

- Добре,- відповів голова ради. – Приїдемо у суботу.

І обіцянку виконав. Сама природа, ніби раділа тій зустрічі, бо сонечко, хоч не гріло, зате ласкаво усміхалося всім прибулим високопосадовцям з обласного центру.

Обійшовши зали центральної експозиції, перейшли під відкрите небо, тому що на дворі було тепліше, ніж у приміщені, яке не опалюється уже близько десяти років. Від господарського ока не можливо було щось приховати, та й ми не могли цього зробити, так як у музеї не має кому прибирати, ремонтувати, рубати дрова і доглядати тварин.

Нарікань з боку волинського голови і не було. Довелося лаконічно і переконливо відповідати на питання, пропонувати план розвитку музею і скансена, не соромлячись відкрити проблеми і показати шляхи їх вирішення.

-Вирішимо разом,- сказав Ігор Петрович. –У вівторок привозьте перспективний план розвитку музею, з кошторисом і пояснювальною запискою, - запропонував він мені.

Вихідні дні пройшли у творчому пошуку. Ті напрацювання, які у нас були уже декілька років, ми доповнили новими ідеями і тарифами для їх реалізації.

З повним портфелем карто-схем, описів і проектів ми зайшли в кабінет голови ради. Довго розповідати і пояснювати та переконувати не довелось. Як історик за фахом, заслужений економіст України за призначенням, Ігор Палиця швидко ввійшов у курс нашої ідеї про розширення експозиції просто неба, природно-заповідної зони за рахунок ставу № 3, що межує із землями музею-скансену, як парк-пам’ятка загальнодержавного значення. Адже саме еко-музеї є найбільш привабливими екскурсійними об’єктами в кожній державі. Не- даремно у наших сусідах поляків, їх створено аж 26! У нас, на Україні, лише…7 та ще декілька приватних як, наприклад, «Мамаєва слобода» в Києві.

Щороку ми подавали у обласну раду по декілька Проектів на гранти місцевого значення. І щороку навіть відповіді не отримували про їх участь у конкурсах, про зауваження чи відхилення. Невідомим чином вони десь розчинялися у теплих кабінетах чиновників.

І лише тепер, коли пройшли три ділові зустрічі з першою особою нашого краю, головою обласної ради Ігорем Палицею, нарешті появилося «світло в кінці тунелю». Нарешті, уже на цій останній сесії, у рішенні «Зміни до бюджету» музею виділили фінансову підтримку на два місяці. Нарешті, до музею-скансену повернулися обличчям не тільки із співчуттям, а й патріотичним та діловим розумінням розвитку гуманітарної культурно-освітньої галузі, розвитку одного з найбільшого і цікавого музейного комплексу загальною площею понад 171 тисячу квадратних метрів експозиції.

А я подумав: і це ж треба було мені пройти 40 років музейного шляху, щоб через терни - до розуміння першою особою Волині мати можливість розбудувати музей і скансен на рівні європейських стандартів. Мабудь, такою є моя карма.

- Сокири війни закопані?- запитав я у Рубльова. – А може їх краще переплавити на орала?

На що він загадково посміхнувся…

Дай Боже, щоб не тільки словом, а й ділом були втілені наші ідеї, які ми напрацювали, на благо Волині і України!


Олександр Середюк,
директор і засновник музею,
автор експозиції,
лауреат Республіканської премії
імені Героя України Михайла Сікорського