Мені у 13 років передбачили, що буду служити Богу, - волинська черниця

Більше 15 років минуло, відколи відродився Свято–Різдва Христового жіночий монастир Української православної церкви Київського патріархату у Володимирі–Волинському.

Нині насельниць тут тільки три — ігуменя Анна, монахиня Юліанія, котра недавно прийняла постриг, й послушниця Ірина, - пише "Волинь нова".

Як зараз живе обитель, що має історію у понад 250 літ й названа на честь найвеличнішого свята всіх віруючих — Різдва Христового, розповіла ігуменя Анна (Кулінець), яка повернулася сюди після перерви у 13 літ.

ДРЕВНЯ ОБИТЕЛЬ ЧЕКАЄ НА МЕЦЕНАТІВ
Настоятелька запрошує у невелику, але ошатну трапезну. У ній — прості кухонні меблі, газова плита, довгий дерев’яний стіл. З невеликого вікна видно молодий сад зі щепами і кущами, на підвіконнях квітнуть білі орхідеї та інші вазони.

Ще у ХVІІІ столітті тут був єзуїтський чоловічий монастир. За радянських часів у цій будівлі облаштовували і школу, і склад міндобрив, і овочесховище. А 15 літ тому у занедбаному приміщенні, яке не опалювалося, поселились монахині й потроху стали наводити лад.

Нині монастир займає перший поверх: тут домова церква Успіння Пресвятої Богородиці, декілька келій, трапезна, санітарні кімнати і великий коридор — там справжня квіткова оранжерея. Біля церкви — невелика крамничка, в якій можна придбати ікони, свічки, подати записки з проханням про молитву.

ХХІ вік наклав відбиток і на життя черниць, які користуються такими ж благами цивілізації, як і всі: тут провели газ, їжу можна підігріти в мікрохвильовій печі, помитися у душовій кабіні, а зв’язок зі світом тримати завдяки мобільному телефону.

Якщо перший поверх ще більш–менш придатний для проживання, хоч і тут ще з порога чути сирістю, а стінами від підлоги «повзе» грибок, то другий потребує значного ремонту. Він не опалюється, тут сиро, цвіль, монахині часто відчиняють вікна, щоб провітрити приміщення. Не так давно покладено підлогу і підбито стелю, а раніше тепло знизу «втікало» наверх через зогниле перекриття. Згодом на другому поверсі планують розмістити келії, бо у монастир приїжджають паломники. На ремонт потрібні чималі кошти, але, як каже матінка Анна, з Божою поміччю та небайдужих вірян і це зроблять, пригадавши, в якому занедбаному стані побачила будівлю понад 15 літ тому: довкола бур’яни у пояс, позаду — купи сміття, три келії малопридатні до проживання, скрізь сирість і холод. Звісно, багато що змінилося на ліпше, але роботи ще багато.

— Хотілося б, щоб на цю старовинну споруду звернули увагу і місцеві меценати, адже кошти, які йдуть на монастир із пожертв вірян, надто мізерні, а будівлю треба рятувати від руйнування, — каже ігуменя. — Місцеві розповідають, що за совєтів майже біля стін була вигрібна яма, яку пізніше засипали, але, вочевидь, стоки від неї роз’їли стіни, тому вони вкриваються цвіллю. Сестри і парафіяни, які зголосилися допомогти, майже щомісяця обмазують їх антигрибковим покриттям, миють хлоркою, але це мало допомагає.

СЮДИ САМІ НЕ ЙДУТЬ, ЇХ ПРИВОДИТЬ ГОСПОДЬ
Прокидаються монахині рано: о 7–й годині — вранішня молитва у домовій церкві, у свята — Божественна літургія. О 17–й — вечірня служба, о 21–й — вечірнє правило, ближче до півночі — полуношниця. Словом, спозаранку черниці вже моляться, і ввечері вони ще у молитві. А між молитвами і службою — послух на виконання якоїсь роботи, духовне читання, бесіди. Тут є свій статут, свої правила, які треба виконувати. Приміром, якщо дзвін проб’є три рази, то він кличе до трапези, а коли сім — до молитви. На всенічне богослужіння ходять у собор Різдва Христового, до якого примикає корпус монастиря, — у давнину це був єдиний комплекс. А потім моляться у своїй домовій церкві.

У монастирі, як і у церкві, голова має бути завжди покрита, навіть лягаючи спати, тут не знімають хустини і під­рясника. «Господь сказав: у чому застану, в тому і судитиму. Як помре людина гола–боса, то так гола–боса й стоятиме на суді», — пояснила матінка Анна.

У святій обителі, окрім настоятельки, живуть дві насельниці. Чи не хотіла б ігуменя, щоб тут було більше сестер?

Недобра сила докладе будь–яких старань, щоб людина не жила у святій обителі, оскільки може тут спастись, а їй це не подобається. І той, хто не готовий покласти усе на жертовник Бога, не здатен молитвами душу насичувати, вернеться назад.

— Звичайно, хотіла б, охочі є, та не всіх сюди приводить Господь. Чому людина покидає монастир, хоч ніби мала намір відійти від мирського життя? Бо не може підпорядкувати свою волю чужій. Це те, що виганяє з обителі: якщо прийшов у монастир і не можеш покласти себе у послух настоятелю, то дуже тяжко, таких людей сатана виштовхує у плечі. Недобра сила докладе будь–яких старань, щоб людина не жила у святій обителі, оскільки може тут спастись, а їй це не подобається. І той, хто не готовий покласти усе на жертовник Бога, не здатен молитвами душу насичувати, вернеться назад.

Кажуть, у монастир люди йдуть, аби зрозуміти, хто вони на цьому світі й для чого живуть. Сюди також приводять безвихідь, втеча від проблем, відчай. Але такі тут також довго не затримуються, бо повинна бути міцна віра і бажання, пояснює ігуменя. Бувають і молоді, і старші. Господь приводить тих, хто зазвичай все життя був біля церкви. А людині у старшому віці зректися мирського життя дуже складно. Бо треба мінятися повністю й перебороти те, до чого звикла. І навіть не просто постити, адже тут обмеження в їжі цілорічне, принаймні м’яса ніколи не їдять. Та на все воля Божа.

СВОЄЮ ВІРОЮ ВІДРОДЖУЮТЬ МОНАСТИР
В обитель, де завжди дотримуються чернечих уставів, часто приїжджають паломники з Львівщини, Рівненщини, Тернопільщини, Київщини та інших областей і лишаються тут на певний час, бо ласку Божу відчувають сильніше, ніж деінде, тут зцілюють душу ті, хто не має сил противитись злу. Це чи не єдиний монастир на Волині, де це дозволять.

У такі дні клопоту додається, адже миряни не завжди готові до таких перемін, хоч і прагнуть їх. Але праця і молитва зцілюють їхні тіла та душі, як і мощі мучеників і преподобних отців. У домовій церкві є багато ікон, часточки мощей святої Варвари привезли з Києва, а убієнних младенців — із Єрусалима. До святої Варвари і до чудотворної ікони Катерини приходять дівчата і жінки, ті, хто подорожує. Хто хворіє, преклоняються перед іконами «Всецариці», цілителів Пантелеймона і Агапіта Печерського. Молитва перед іконою «Неупиваєма чаша» зцілює від алкоголізму, наркоманії, психічних розладів. У середу і п’ятницю о 17.00 у монастирській церкві служать акафіст до Всецариці, у свята і неділю о 8.00 — літургію.

Щодня незліченну кількість разів тут чути молитви: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну…», «Пресвята Богородице, спаси мене грішну…», «Святий ангел–охоронитель, моли Бога за мене грішну…» А ті, хто б’є поклони перед розп’яттям Ісуса, не помре нагло, тобто Бог дасть можливість підготуватися до смерті й гідно її прийняти. Коли ж насельниці у послуху, кількість молитов сягає тисячі разів!

Більшість паломників тільки на десять відсотків виконують те, чого вчить устав, але, вочевидь, і цього для них достатньо. Мирський одяг змінюють на монастирський, зовсім не їдять м’ясних страв, щодня багато моляться. Для них тут інше життя — без розваг, друзів і рідних, різних спокус, є можливість порівняти, де краще, де спокійніше. Для них матінка Анна — духовна наставниця. Завжди радо зустріне тих, хто потребує допомоги й духовної підтримки. А свого часу і її спрагла душа шукала Бога.

«СХИЛИ ГОЛОВУ, МОНАХИНЕ...»
Такі слова почула 13–річна дівчинка Наталія, котра приїхала у Почаїв із Рівненщини, аби посповідатися і причаститися. «Я не монахиня», — відповіла тамтешньому монаху на сповіді. «То будеш нею», — почула у відповідь.

Й справді через два десятки літ Господь привів її в обитель. Спершу була у Корецькому монастирі, потім — у Дубенському, опісля направили у Володимир–Волинський, звідки поїхала назад у Дубно, де практично відродила давню святиню поряд із хоспісом для онкохворих. І з лютого минулого року, на прохання єпископа УПЦ КП Матфея, за рішенням Священного синоду ігуменя Анна (Кулінець) через 13 літ повернулася у Володимир–Волинський.

Свого часу вона відвідала багато святих місць — Києво–Печерську і Почаївську лаври і монастирі, Флорівський — на Подолі, Свято–Введенський, Покровський, обителі Прибалтики й Білорусі.

Поцікавилась в ігумені, що змусило її відректися від мирської суєти й жити за монашим уставом? «Не ми вибираємо монастир, а Бог нас туди вибирає і зве», — відповіла, схиливши голову.

Тетяна АДАМОВИЧ