Волиняни діляться спогадами про війну у соцмережах

Тисячі волинян чимало пережили у Другу світову війну. Тож користувачі соцмереж діляться спогадами про своїх батьків та дідусів.

Хтось знайшов на війні кохання, а хтось втратив найрідніших...

***

Володимир Гунчик: "Сьогодні згадую двох своїх дідів. Один, Пилип, відчув подих другої світової в 1939 під польськими прапорами. Продовжив під радянськими. Був поранений. Попав в полон. За те, що "радянські солдати в полон не здаються", відсидів в Магадані до 1953 року. Був відновлений у правах в 60-х.

Другий, Йосип, пройшов всю війну під червоними прапорами. Закінчив її в Монголії. Нагороджений орденами і медалями. Я любив годинами слухати їх спомини про цю війну. І від кожного чув одне - вони воювали за рідну землю, своїх дітей і рідних. Вони любили життя".

***

Віталий Спас: "Мій батько,інвалід війни 1-ї групи загинув під берліном,згідно похоронки одержаної бабусею,при погребінні виявили що живий,помер на 61 році життя в 1982 році з осколками в голові,які проносив в собі все своє коротке життя".

***

Олександр Козей: "У мене також один дід пройшов першу світову був у будьоного в кавалерії. Потім в польському війську, а згодом і друга світова війна. Був кулеметником. Поранений. Прожив 97 років"

***

Сергій Була: "На батьківщині моєї мами 9 травня, святкують не тільки як День Перемоги, а як Проводи, згадують також тих людей, яких розстріляли фашисти і спалили в одній клуні, це становило третину села, на щастя моїй прабабусі і бабусі вдалось втікти в ліс! Пам’ятаємо!"


***

Сергій Шараєвський: "Знайшов колись інформацію про свого діда, про його нагороду "За відвагу". Баба завжди розповідала, що він отримав медаль, бо взяв німця в полон. Мабуть, жаліли мою слабку дитячу психіку. Виявляється, дід першим заскочив в німецький окоп і ліквідував противника. Йому було тоді 17 з половиною років. До капітуляції Німеччини залишалося 2 місяці. Відбувався бій поблизу річки Одер. Там дід зустрів мою бабу, яка після німецького трудового полону, служила в армії".

***

Людмила Яворська: "У 10 років моя бабуся готувала їсти для сім'ї німецького пана, бо її батьків забрали на примусові роботи. А ще в її дитячій біографії - концтабори в Любліні, в Магдебурзі, Сангерхаузен у Саксонії, Дора в Нордхаудені. Я питала, чи пам'ятає вона 9 травня 1945 року. Сміялась, бо дурне питання: хіба таке забудеш?

Розказувала про великий майданчик у таборі, куди вивели всіх полонених. Казала, пам'ятає щасливі-щасливі обличчя і величезну кількість прапорів різних країн.

А ще у нас в родині збереглися фронтові листи прадіда - по іншій, дідусевій лінії. Таке в підручниках не напишуть, не зможуть передати. Як він хотів додому, і як переживав за незоране поле. Кажуть, був хорошим столяром, а життя заставило стати солдатом. Ненадовго і - навічно.

Закінчення війни не засипало українців манною небесною. Бабуся лишилася без дому, бо їм не дали повернутися в грубешівський повіт. Дідусь - лишився без батька. Частину його родини вивезли в сибір.


***

Віктор Чухрай: "Моє село Боратин. Іще всі живі, ще можна подивитись у вічі цих солдат, які про війну не хотіли говорити. І так відзначали День Перемоги. Просто, як у селі, лише за столик до них не мав права сісти ніхто, хто не воював...Подивіться, які у них чудові і світлі лиця! Справжні солдати, які пережили пекло війни. Всі вже відійшли у кращі світи. Ще тільки на знімку, тато припалює сигарету.


***