Моя ніч у Луцькій тюрмі. ФОТОРЕПОРТАЖ

Не було ні лячно, ні соромно. Найсильніший момент - коли під стіною навпроти заплакав маленький хлопчик. Він ...злякався. А я подумала: «А в цю мить не стиснулося серце у його тата?».

***
Якось, готуючи репортаж з коридорів цієї тюрми, я помітила маленьке вічко у стіні, затулене металевим кружечком. Те саме через яке наглядачі заглядали у камери. Дрібна, але промовиста деталь тюремного життя, яка не зникла у вирі перетворень цих стін на училище культури.

Але те вічко стало магнітом. Хочеться бродити цими коридорами. Шукати подібні деталі і знати більше й більше. Ці мури, як ніякі інші заслуговують бути музеєм. Одним із найсильніших музеїв в Україні. Власне, тому я пішла на «Ніч у Луцькій тюрмі».

ГУТІРКА: «ВІЗ 110 ЛЮДЕЙ У МІШКАХ І ДУМАВ, ЩО Я 111-Й»


Сутеніло. У цю пору 22 червня в 1941-му в Луцькій тюрмі почали розстрілювати смертників. І аж у 2010-му їхні останки випадково знайде місцевий підприємець, який вирішить зсунути краном бетонну брилу, що лежала на краю двору колишньої вязниці. Зсунув, а там...
Історики кажуть: не було в Луцьку 22 червня ні «вєлікой», ні «отєчєствєнной». Був хаос. Німці зайшли у місто спокійно і... жахнулися, побачивши, що совєти зробили у тюрмі.

На подвірї Луцької тюрми зо два десятка людей. В основному молодь з «Нацальянсу» та ПЛАСТУ. Організатор дійства - центр національно-патріотичного виховання дітей та молоді м. Луцьк. Відомих та публічних одиниці. Голос краєзнавця Сергія Годлевського тихо осідає на посірілі вечірні стіни. Гутірка. Крім Годлевського, спікером є й ієромонах Никодим, намісник Замкового Свято-Архангельського монастиря УПЦ КП.


«Найперше дякую батькам, які привели сюди дітей», - каже Годлевський.

Дійсно, серед учасників гутірки – навіть двоє діток.

...4 або 5 місць поховань. Більше тисячі розстріляних в’язнів. Вони втрапили за грати за різними статтями, але приблизно за одних і тих же обставин: були інші й думали інакше. Тому тут сиділи церковні старости, сільські господарі, гімназисти, вчителі, активна молодь з довколишніх сіл.

«Судмедексперти дослідили, що нами знайдено 110 тіл. Наймолодшому – 18, настаршому – 55. Хтось із них у добротних чоботях, хтось у латаних чоботях, а хтось у лакових туфлях з калошами», - переповідає історик страшні результати недавньої знахідки, коли земля видала на-гора одне з поховань. Просто під входом в тюрму, колишнє училище.

«А я віз ті 110 людей у мішках у своєму автобілі і думав, що я сто одинадцятий. Тихенько співав літію», - згдує о. Никодим.


За парканом подвір’я, на якому зібралися для такої одкровенної розмови, постійно гудів чи то трактор, чи яка інша техніка. Десь за Стиром рвалися салюти. І ці звуки нагадували про суєту суєт.

«Руській мір» у Луцькій тюрмі – так звучала тема розмови. На жаль, поза тюрмою «руського міра» більше, ніж у ній самій.

«Під час розстрілу врятувалося за моїми підрахунками до 500 чоловік. Хтось перелазив через оцей паркан і тікав на болото, хтось сидів у вигрібній ямі – по-різному. Тоді тюрма могла вмістити від 1,5 тисяч до 2 тисяч людей», - каже Сергій Годлевський.

Людей виводили на подвір’я і закидали гранатами. А потім добивали. А потім ті, що вижили, розбирали гори трупів і навіть мили стіни катівні від крові та мізків.

ФРЕСКА. ВІКНО КУДЕЛІ І ВСЕРЕДИНІ КАМЕРИ-ДУШОГУБКИ


Поки о. Никодим готувався до проведення літургії просто неба у ніч з 22 на 23 червня, а в коридорах катівні пробували налаштуватися на реконструкцію подій хлопці, які грали ролі енкаведистів, йдемо з Сергієм Годлевським у тюремні коридори.

«Ось тут вікно камери, де сидів Микола Куделя», - показує він четверте вікно на першому поверсі. Свого часу мав змогу довго спілкуватися з Куделею (шевченкознавець Микола Куделя вижив під час розстрілу у тюрмі і написав книгу спогадів про неї - авт.) про червень 41-го і цю тюрму. На 3 поверсі приміщення, за припущенням історика, могли бути кабінети слідчих. На 2 і 1 – камери.

Дорогою роздивляємося особливі деталі. Те саме тюремне вічко, на деяких дверях – фрагменти старих засувів. На одному з вікон збереглися і старі грати. Моторошно. Ці речі «пам’ятають» тюрму російського царського режиму, польського, перших і других совєтів.


Сергій Годлевський не заберечує, що ці стіни бережуть ще багато таємниць. Ніхто ж не досліджував, чи нема на них написів, залишених в’язнями, чи ніхто не зоставив у якій шпарині послання з минулого. До речі, під час ремонту братія знайшла поржавілу кулеметну стрічку, що, очевидно, лежала тут від розстрілу, адже бранців вбивали і просто у камерах, і на коридорах.

Реконструкція закладу під монастир відкрила ще одну неймовірну знахідку – залишки фресок на стінах – на місці входу до колишнього монастирського храму.

«Це ж вхід храм! Дивіться», - історик показує фрески, а затим заходить у просторе приміщення.


У 41-му –то одна з настрашніших камер. Тут сиділо до 200 людей. Якщо бранці лягали, то жоден із них не міг повернутися на інший бік – треба було повертатися гуртом. Страшна тіснота. Вологість. Стіни слизькі від випарів. У кутку бочка з випорожненнями, яку виносили раз на добу. Нерідко годували в’язнів осередцями, після чого вмирали від спраги. Вікна були забиті дошками майже повністю. Люди виходили на допити звідси і намагалися там затриматися, як би страшно це не звучало. Бо там – повітря.

«Цю камеру описувало кілька свідків. Першим про неї розказав Куделя. Це свого роду карантинна камера, куди людей приводили після процедур: медогляду, стриження, тощо. Але ж розуміло, що про карантин не йшлося. Атмосфера тут була така, що народ сходив із глузду. Під тими тортурами людина визнавала все. А в радянські часи тут... чи-то актова зала, чи бібліотека», - каже Сергій Годлевський».

«ВИ ЩО «САД ГЕТСИМАНСЬКИЙ» НЕ ЧИТАЛИ?»


«Скоро почнемо», - багатобіцяюче кивали хлопці з пласту, перебрані у ніби-то енкаведистів. Облаштували кімнату для допитів. На столі – фігурка Леніна. Папки з багатообіцяючими написами «Протоколи» і «Дєло». Графін з водою. Гранчак – неодмінний символ совдепії. Бутерброди з ковбасою і шматки шоколаду. Гучно грає радіо. Якісь довоєнні російські хіти. Сліпить настольна лампа.

«У вас яка місія?» - запитую пластуна Дмитра Літовчука.

«Вишибало», - каже той.

Зізнається, не хотів перебиратися, змусили. Поведінку енкаведистів ці хлопці знають з книжок.

«Ви що, «Сад Гетсиманський» не читали?» - кидає хтось фразу.

Читала...

«Строітса!» - хтось гукає. Учасників шикують на подвір’ї і ведуть всередину, а згодом – в одну з бічних кімнат. Я згадую, що щойно чула від Годлевського, що це була баня для в’язнів. Тут усіх мили.


Ми сідаємо на каремати. Хто приніс із собою ковдри і пледи, кутається. Кажуть: сидіть.

І тут я вперше відчула, що точно не хотіла б бачити під час наступної ночі в луцькій тюрмі, якщо така була б – натовп журналістів із камерами і фотоапаратами, який тебе знімає і бігає за учасниками за інтерв’ю. Бо все схоже на цирк.

РАДНИЦЯ МЕРА, ЖУРНАЛІСТКА І... МИКОЛА


Поруч мене, як виявилося, мерзне радниця мера Луцька Мар’яна Сорочук. Не взяла з собою одягу. Ділимося з нею пледом.

«А коли це все закінчиться?» - питає вона.

«О шостій», - відповідаю.

«Боже... Мені ж завтра на роботу», - чую.

Через годину раптом хочеться їсти. Хлопці-перебранці, які час від часу заходять і щось кричать крученою російською, приносять відро води і буханець чорного хліба. Нема що робити, тому ламаємо і жуємо.

Ця кручена російська від наглядачів якось наче аж надихає.

То в одному кутку, то в іншому молодь починає співати повстанських пісень. І навіть «Гуцулку Ксеню». В основному тут – пластуни і нацальянсівці. Є ще журналістка Мая Голуб. І підприємець Іван Бощук із сином. Миколі 10. Коли вперше до камери зайшов енкаведист і крикнув на його тата, хлопчина... заплакав.


А потім заспокоївся і переконував, що сам захотів «з татом на реконструкцію». Він знає, що це тюрма, знає, що тут вбивали, але не знає, чому. 10-річний хлопчик був один із тих, хто до ранку не стулив очей. І раз-по-раз у когось щось розпитував. Хто точно не зостанеться байдужим після цієї ночі – то це він.

«Я теж уперше у Вовчак потрапив у 12. Ще покійний Мелетій Семенюк проводив нам екскурсію. І вона дуже мене вразила», - згадує Миколин тато.

«ТО ВИ СВИНЮ ЇСТЕ, А НОРМАЛЬНОГО КОНЯ НЕ ХОЧЕТЕ?»


«Встать!» - раптом хтось немилосердно зарепетував наді мною. Прокинулася. Ага, то ніби-то допит. Хлопці стараються, питають, хто така. За легендою, маю бути представником творчої інтелігенції, яку ув’язнили за антирадянські статті. Пильно дивляться в очі, немилосердно світить лампа і... пахнуть бутерброди з ковбасою.

«Угащайтєся!» - хтось із них обмовився.

«Не буду. Дякую», - кажу.

«Пачєму?».

«Московська», - не знаходжу що відповісти у цій дуже дивній ситуації, щось незграбно жартую про сало...

«То ви свиню їсте, а нормального коня не можете?» - чую за спиною мало не крик.

...У камері найдужче заважав запах прілості і сирості. Згадувалися вибілені стіни відреконструйованої частини приміщення і думалося про те, що хоча б кілька камер варто лишити без втручань. Отакими ж гидкими.

Чесно кажучи, я не думала про щось високе, про патріотизм, хоч як намагалася. Хотілося спати. А молодь трималася.


Під ранок по черзі зачитували спогади Куделі. Я їх майже не чула. Відключалася. Допити скінчилися. У коридорі стихло гучне радіо. Потім усіх попросили стати в коло і повторити за одним із юнаків молитву націоналіста. Прочитали. Погнали всіх навулицю.

У тюрмі було тихо і темно. А надворі – сіріло. Йшов дрібний дощ. І на калині, що біля плит з іменами загиблих, розпиналася співом якась пташка.

Шикують. Зачитують наказ про розстріл. Молодь будить подвір’я Луцької тюрми спершу тихим, а потім все гучнішим «Ще не вмерла...».

У вікнах колишньою тюрми, там, де келії, загорілося світло. Молитва – те, що цим стінам треба найбільше.

***

«А що ви тут робите о такій порі?» - перше, чим поцікався таксист, коли ми викликали машину на Кафедральну, 16. Йти додому після сну на долівці камери сили не було.

Довелося розповідати йому про проект. Про цю ніч. Про цю гарну молодь. Про історію цих стін. Про розстріл і те, як багато можуть розказати коридори колишнього монастиря, а потім радянської катівні.

«Треба буде почитати», - вирішує водій.

Наступного разу я пішла б тільки на першу частину «Ночі у Луцькій тюрмі», бо це сильно. Щодо другої... Довго думала: знущання над пам’яттю чи шана жертвам і популяризація історії, перфоманс чи не перфоманс?

А потім згадала, як часто сюди несуть квіти можновладці. Тримають в руках заготовлені букети. Хмурять брови. Шикуються рядочком. Потім кажуть заготовлені продумані промови. Їх фотографують і знімають на камери. Не перфоманс, ні?.. І який більше щирий?..

Текст – Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото – Ірина КАБАНОВА.