Адамчуки: лелечий хмарочос, готель на могилі й «дивні» хрести. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Адамчуки - це не там, де ворони розвертаються. Це там, де село без церкви, але раз на рік святкує празник аж чотири дні поспіль. Де полоти буряки ходять «майже в Європу», бо там їхні паї. Де на окраїнах села вже кілька століть небо підпирають дивні хрести з викарбуваними, схоже, ще язичницькими символами… Селяни переконують, що їм більше 500 літ, а «звідки вони тут взялися, не знала навіть баба моєї баби».

У славнозвісному селі Адамчуки Шацького району, яке раптом що першим буде в Європі, бо там вже ген скільки літ «будують» перехід до поляків, лелеки рихтують хмарочоси на соснах, а судді тихцем – готелі та майбутні вілли.

Як не дивно, в селі на кількадесят дворів найстаршому мешканцеві - трохи за 50, всі інші, кажуть, «вибралися».

«Куди? До дітей ближче?» – зі знанням справи запитую єдиного адамчуківського депутата В’ячеслава Кузьмика.

…Той смачно затягується самокруткою з газети, мружить очі від поліського сонця і театрально складає на грудях вироблені руки з жовтими від табаку пальцями… Мовляв, та на той світ же, що ж я таке нерозбірливе.



12 ХАТ І 9 КОРІВ

«Ото від теї хати починаються Адамчуки», - без поспіху, смакуючи словами і показуючи на сусіднє подвір’я, оперезане старим бузком, вводить мене в курс справи місцевий господар, перший і чи не єдиний, кого пощастило застати посеред білого дня в Адамчуках.

«В’ячеслав. Кузьмик. Депутат сільради», - подає руку і сміється у розкішні вуса так, що вже й мимоволі задумуєшся, чи не жартує, бува.

Депутат Кузьмик про адамчуківські будні розказує смачно.



«Є ще Сашка. Ото, певне, з місцевих найстарший. Оно косить (показує на ще міцного чолов’ягу, який косою збиває розкішний спориш під парканом – авт.). Дітвора он роверами гасає… Діти є. Чого ж? Світло нам ще регулярно відключать», - примружує очі.

«А жінки ваші де?» – цікавлюся, бо вже кілька дворів минула, а жодної тобі господині ніде.

«Де-де… В полі!» – відповідає той.



Поле - все, що в них є. Картопля. Віднедавна – малина. Замість 30 корів лишилося на всіх 9. Загородили їх на лузі й так пасуть. Ні ФАПу, ні клубу, «магазин вгробили», тому він на замку, школа – в сусідньому селі... У таких умовах Адамчуки борються за своє виживання. І поки виграють цю битву, бо таки ще живуть.

«Хліб привозять. Так… Привозять. І шацькії. І любомльськії. Їдуть сюдою і розвозять у Грабово (сусіднє село Грабове місцеві уперто називають «Грабово» – авт.), Адамчуки, Світязькії Смолярі й так дорогою далі», - розповідає селянин.

Якщо ж вірити В’ячеславу Кузьмику, в Адамчуках «живими» лишилося десь 12 хат. Сам він, щоправда, тільки останні років 30 свого життя живе тут, а родом з Турійщині. Як прийшов колись осушувати адамчуківські болота, так і зостався тут « в приймачках». Тоді, каже, «в кожній хаті були діти».

Нині на подвір’ї депутата Кузьмика мирно вживаються і його хата, і синова, і навіть старезна батьківська синіми віконницями підглядає, як тримаються Адамчуки на білому світі у 21-му. Два сина. Вже й жменька внуків. У школу ходять «пішочком» або ровером. Ніхто тут уже й не дивується з того. Звикли. Так ніби три кілометри розбитим сільським шляхом, обабіч якого ліс, – будень буденний…

«Ну, в Грабово ж!» – махає рукою В’ячеслав кудись на край села. Немов те Грабове - то сусідня хата.



«ТО В НАС СЧИТАЄТЬСЯ ПРАЗНИК. ДРУЖЕЛЮБНИЙ ПЕРЕХІД, ЯК-ТО КАЖУТЬ»

Тут ніхто ніде не працює. Зате чи не кожен уже встиг кілька разів побувати за кордоном. Бо Євросоюз починається навіть не десь за селом, а просто на їхніх паях.

«І мої паї там. До 39-го тут була Польща ген до Лукова», - чухає потилицю В’ячеслав Кузьмик.

За смугою поораної і недавно поволоченої землі видніється трошки Бугу. До польського села Збереже – півтора кілометра.

«Щойно побачать сліди, то вже бігають і шукають по селі, хто ж то походив», – зізнається мій співрозмовник.



Питаю, чи ходять тут контрабандисти. Дядько задумався на мить, хвацько прицмокнув, ховаючи очі чи то від мене, чи від сонця: «Як ходять, то добре. То значить, гроші є», - каже. Старий вже, зауважує, «на тую роботу».

Тут, під самісіньким кордоном, біля зарослого очеретом місцевого озера, насосної станції, яка рятує довколишні луки від підтоплення, та попід старезними дубами, які колись стояли в центрі села, а нині, виходить, вже на окраїні, і проходить з року в рік те, що в Адамчуках називають «празник».

Село без церкви: храмового свята свого тут не мають. Тому фестиваль з нагоди Днів добросусідства тут на окраїні – подія ще та.



«Туто магазини стоять… - показує мені «місця бойової слави» В’ячеслав Кузьмик. – Яка копійка є, то й ту оставиш. Зайдеш – очі розбігаються. Ну, пива ж мусово випити, нє? То в нас считається сільський празник, той-во – день села. Тільки він тут штири дні триває. Або й п’ять! Поляки понтона ложать, і в нас дружелюбний перехід, як-то кажуть».

Сусіди з-за Бугу їдуть на Волинь на відпочинок, бо зовсім поруч Світязь. Адамчуківці і в Світязі купаються рідко, і перехід сприймають більш прозаїчно. Знайомих побачити, дві пачки цигарок пронести...

Однак до сусідів-поляків тут ставляться дружньо. «Зійдемося, то як понарізуємося!» - всміхаються.



ГОТЕЛЬ НА МОГИЛІ: ЗЕМЛЯ ПІД АДАМЧУКАМИ ВЖЕ ПОДІЛЕНА

Поки міжнародний перехід ще визріває, а ідея вилежується у високих кабінетах, землю у селі на 12 «живих» хат вже поділили. Чи не на кожному кутку в Адамчуках вам розкажуть про те, що суддя у них «будує готель», а на Полігоні (місцеве урочище – авт.) побрали ділянки «і нововолинськії, і шацькії, і хто тільки» й буде там «нове село».

«Нове село» - одразу за хребтами колишньої колгоспної бригади. Від ферм зосталися руїни. Однак навіть таке непривітне сусідство не лякає тих, хто собі пригледів на всяк випадок шматок піщаної землі у поки що глухому селі під кордоном. А раптом скоро таки збудують той горезсвісний перехід?



Остання обіцянка, яку чули в Адамчуках, що у 2020-му пункт пропуску таки буде. Віру в це підігріває і те, що влада таки взялася за ремонт дороги від села до Світязя, і… «свіжа» будова у майбутньому «новому селі».

На фундаменті колишнього колгоспного пункту штучного осіменіння хтось (а подейкують це колишній шацький суддя) звів стіни з блоків. Як запевняють у селі – «готельний комплекс». От тільки диво-готель з одного боку підпирають колишні ферми у бур’янах, з іншого… братська могила, де поховані останки 130 солдатів Другої світової, які звільняли ці території від німецьких окупантів у 1944-му.

Усі вони загинули за Адамчуками у вирі війни. Чиїсь діти і чиїсь сини. У селі досі бережуть списки з іменами загиблих. Пам’ятник поставили своїми силами років 20 тому. З 1944-го в Адамчуках пам’ятали, що на їхньому Полігоні загинуло більше сотні людей. Де саме братська могила, достеменно не знав ніхто. Аж поки місцевій старожилці, людині набожній, не приснився сон, що саме у цьому місці під соснами треба поставити пам’ятник загиблим. Прокинулася, розповіла сусідам – і зробили.

Пізніше, у 2013-му в Адамчуках земля видала на-гора ще один страшний спогад війни: пошуковці знайшли останки 10-ти розстріляних прикордонників.

«За всіх убієнних», - написано на гранітному монументі на братській могилі. Тріпочуть на вітру синьо-жовті стрічки. Як ці «убієнні» будуть сусідами майбутнього готельного комплексу поміж адамчуківськими соснами, поки «на голову не налазить».

У будь-якому випадку очевидно, що для адамчуківців – то святе місце. «Ай… А цього року нам на 9-те травня жодного погранічніка не дали, щоб тут постояв», - зітхає В’ячеслав Кузьмик. І не розуміє: чому ж?



З ПЕРШИМ ПОСТРІЛОМ СЕЛЯНАМ НАКАЗАЛИ ВИБРАТИСЯ У СЛАВНЕ

Направду життя Адамчуків Друга світова ділить на ДО і ПІСЛЯ. Німою згадкою про події 40-х років минулого століття є бетонний ДОТ на самісінькому кордоні. Стоїть нерухомо. І майже неушкоджений.

Він міг би «розповісти» дуже багато. Наприклад, як із першим повідомленням про наступ німецьких окупантів село розпорядилися виселити на Ківерцівщину. Люди збирали пожитки і не вірили, що колись повернуться до батьківських обійсть.

«Виселили аж у Славне, бо тут укріпрайон будували. Хтось повернувся одразу в 41-му, хтось пізніше, коли вже там почалися конфлікти з поляками. А дехто й досі там», - розповідає місцевий мешканець Олександр Косинець.

Сьогодні саме у тому місці, де колись було село і де ще за старими деревами можна впізнати сліди від колишніх садиб, проводять фестивалі добросусідства.



Після повернення з евакуації адамчуківці стали селитися трохи далі. Розбили вулицю. Рядочком вишикували з часом нові оселі. Тепер починаються Адамчуки традиційним хрестом-фігурою, оперезаним барвистими стрічками. Поліським оберегом. Закінчуються – суворим сірим монументом з «радянської доби».

«Здесь в первые дни Великой отечественной войны 1941-1945 гг. мужественно защищали рубежи нашей великой родины пограничники заставы №3 п-та Филина В. Н…» - читаємо на ньому.



«НАВІТЬ БАБА МОЄЇ БАБИ НЕ ПАМ’ЯТАЛА, ЗВІДКИ ТИЇ ХРЕСТИ ТУТ ВЗЯЛИСЯ»

…Вулики у верховітті сосен. …Квіти попід вікнами. …Різьблені віконниці на пустках. …В’ячеслав Кузьмик веде показувати ще одну родзинку – лелечий хмарочос на його подвір’ї.

«Вам треба побачити мого лелеку», - бурмоче на ходу, виймаючи вже четверту самокрутку.

На височезній сосні за хатою і справді дивовижне гніздо. «Отакий він у мене», - не без гордості за «свого лелеку» ховає у вусах посмішку мій екскурсовод.



«А хрести показував?» - додає п’ять копійок господиня дому...

І тільки згодом стає зрозуміло, що найдивовижніше в Адамчуках не ДОТи попід Бугом, не готель під братською могилою, не місце майбутнього пункту пропуску і навіть не височезне гніздо.

Їх кілька. І вони підпирають небо над Адамчуками. Величезні дерев’яні хрести на околицях селах. В’ячеслав веде їх показувати…

«Навіть баба моєї баби не пам’ятала, звідки тут тиї хрести взялися. Люди казали, що їм більше 500 років. Один тут, інший – трохи далі. І чого тут, теж ніхто не знає. Бо ніколи в цьому місці не було ні хатів, ні дороги. А хрести стоять. Той інший, правда, ми вже раз переставляли, бо впав», - каже.



Угорі – поржавілий кований хрест із півмісяцем. На порепаному від давності стовбурі дуже чітко видно вирізьблений знак, що нагадує язичницький символ. Звідки він на хресті й що означає, теж ніхто тут не відає. Зовні «послання з минулого» нагадує шестикутну зірку в колесі.

І чи то справді відгомін поклоніння Перуну (бо саме так виглядає громовий знак або знак Перуна - слов’янський символ, що перекочував з древніх часів і в елементи народного різьблення, і в орнаменти на одязі), чи що інше, ще належить з’ясувати. Поки мисливці за ласими шматками адамчуківської землі у гонитві за наживою не знищили сокровенного і справжнього…



***

Попри те, що ось уже літ 10 раз у рік до цього маленького самобутнього села на окраїні Волині прикута увага всієї області (та куди там: двох країн!), тут так багато небаченого.

В Адамчуках бережуть свою самобутність і вперто ждуть 2020-го, щоб перевірити, чи спрацює чергова державна обіцянка про пішохідний перехід до Збереже. А тим часом рахують хати на єдиній сільській вулиці, які одна за одною «вибувають на той світ». З надією, що колись та й «повернуться».

...Недарма ж лелеки вперто виводять на адамчуківських соснах хмарочоси, а древні хрести з язичницькими символами підпирають над ними небо.

Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора.
Передрук заборонено.