Луцький дім, який збудував легендарний дід Панас. ФОТО

Стара газетна замітка у «Радянській Волині» 1958 року. В Луцьку розбудовують проспект Волі, зводять обком і зі шпальти в шпальту звітують про рекордні квадратні метри нового житла. Все це у дусі епохи.

І цю замітку на пожовтілій сторінці можна було прогорнути, як сотні їй подібних. Якби не один рядок: «Тов. Вескляров своїми руками зобов’язався вкласти у будову 10 тисяч цеглин…». На фото вгорі – він, Петро Вескляров, Пенхас Вескляр (за іншою версією – Скляр). Мільйонам українців знайомий, як дід Панас з колишньої «Вечірньої казки».

Де він, будинок, який будував у Луцьку сам легендарний дід Панас?..

«САМСТРОЙ» НА ЗАКОП’ЯНСЬКІЙ

«Багатолюдними були профспілкові збори працівників культури м. Луцька, на яких обговорювалося питання житлового будівництва своїми силами», - писала луцька газета у далекому жовтні 58-го. Через кілька днів на вулиці Закоп’янській у Луцьку вже викопали фундамент – і народ пішов будувати собі житло.

Йдеться про 24-квартирний будинок.

«Нині з кожним днем виростає новобудова. У спорудженні житла активну участь беруть колективи обласного управління культури, драматичного театру, кінотеатру «Батьківщина», контори кінопрокату, Будинку народної творчості»…




«Старанно працює на будівництві колектив драматичного театру. Багато членів його вже відпрацювали 8-10 робочих днів. Наприклад, артист Іван Васильович Кравцов має на своєму рахунку 18 днів, артисти Дмитро Іванович Орлян, Микола Давидович Гречкосій, Петро Юхимович Вескляров – по 8-10 днів»…

«Тов. Вескляров зобов’язався своїми руками вкласти у будову 10 тисяч цеглин. І свого слова дотримує. Хоч понад 25 років працює на сцені, але мулярської справи, що перейняв у свого батька, не забув. Він щодня кладе по 1000 – 1200 штук цегли»…

Петра Весклярова вже більше 10 років нема. Чи «живий» будинок на Закоп’янській?

З допомогою краєзнавця Олександра Котиса вдалося з’ясувати, що Закоп’янська (так вулиця звалася ще за Польщі, а по війні її перезвали) – це частина вулиці Степана Бандери: від університету до повороту на Шопена. Саме у 50-ті роки, коли будували корпус обкому Компартії, вулицю Суворова продовжили до Шопена, з’єднавши її із Закоп’янською, яка раніше була тупиковою.

На старому фото у газеті видно, як виглядала та вулиця у 58-му. Саме ця світлина, а також кількість квартир, вказана у замітці, дозволили знайти будівлю.

Нині це приміщення на вулиці Степана Бандери, 17. Будинок на два під’їзди, 24 квартири. Над вхідними дверима ще досі стара вивіска російською: «Подъезд».

Запитую у першого зустрічного лучанина на лавочці в сусідньому дворі, чи не цей будинок будували театрали. Мабуть цей, каже він, бо працівники театру і досі тут живуть…



«ОЙ, ЦЕ НЕ МОЯ МАМА?»: ДІМ, ДЕ ЖИВУТЬ ТЕАТРАЛЬНІ ПРИВИДИ

…Найперше зустрічаю пані Зою. Вона не називає своє прізвище, каже, що художниця. Її батьки – одні з тих, хто будував цей дім. Мама працювала бібліотекарем, ходила працювати на будову і потім отримала тут квартиру.

Власне, пані Зоя – одна з корінних мешканців будинку на Закоп’янській. Виросла тут, але ніколи не чула, що ці стіни зводив Петро Вескляров. Хоча Діда Панаса таки знає (хто його не знає?).

«Будинок був дружний. Завжди самі прибирали, чистоту тримали», - згадує жінка.

Показую фото зі старої газети.

«Ой, чи це не моя мама там?.. – дивиться пильно. – Дуже схожа!».

З часом, каже, все у будинку змінилося, квартири переходили з рук у руки, змінювали власників, люди ставали закритішими, і вже давно тут спільно не святкують дні народження чи збираються до гурту, якщо раптом у кого яка біда, зітхає вона.



…Сусід пані Зої – письменник і літературознавець Ігор Ольшевський.

Син відомого і багаторічного актора головного режисера Волинського обласного драматичного театру заслуженого артиста України Іділа Михайловича Ольшевського. Батьки Ігоря Іділовича (а мама у нього теж була актрисою театру) приїхали до Луцька у 70-х.

«Батько приїхав сюди на роботу. Оселилися в цій квартирі. Зовсім недавно їх не стало», – розказує Ігор Ольшевський.

У його театральній родині, щоправда, ніколи не розказували про те, хто будував цей дім. Хоча атмосфера у цьому дворі завжди була творча і дружня, каже.

«Нині вже менше тут театралів. Хоча… Он у тому під’їзді живуть Якимчуки. Династія ж!» – згадує Ігор Іділович.



...Народний артист України Олександр Якимчук запрошує до своєї квартири. Зірка волинської сцени – у шортах та футболці, на годиннику вже 19-та, давно по роботі.

«Це ж справді Вескляров! – Олександр Якимчук не без цікавості розглядає фото з «Радянської Волині». – А це, бува, не народна артистка Марія Клименко. Підтягніть-но: дуже схожа!».

Додає: колись чув, що працював над будівництвом цього будинку інший відомий актор театру – Богуслав Ляшенко. Від нього ж і чув.

У його квартирі раніше був свого роду театральний гуртожиток. Різні кімнати віддавали різним людям: молодим акторам, які приїздили в Луцьк на роботу, тощо. Одна кімната була закріплена за спортсменами. У 90-х хтось із театралів зробив широкий жест і віддав спортсменам свою малосімейку (бо сам отримав квартиру). Відтак і ця кімната перейшла театру.

Коли для Якимчуків гостро постало квартирне питання (а Олександр Якимчук тіснився з дружиною двома дітьми та батьками у двокімнатній), їм дали це житло. Потім – приватизація. І з гуртожитку вийшла квартира народному артисту.

Скромно, не надто й просторо. Але гарно й затишно.



ВЕСКЛЯРОВ: ФРАГМЕНТИ ЛУЦЬКОГО ЖИТТЯ ДІДА ПАНАСА

Що сталося із зодчими будинку на Закоп’янській?

«Пам’ятаю Орляна. Він вже не працював у театрі, а ще довго просто приходив на наші збори. Любив прийти так показово, хоч його ніхто ж не гонив звідти. Масивний, лисий такий, бритий. Тоді ще й бритих не було… Розказують, що в одній виставі він сидів на бочці. Якісь козаки на сцені були і таке інше. І раптом під його вагою ця бочка зламалася. Просто справді зламалася бочка! Розсипалася. Це спричинило регіт, але режисер каже: «Все. Фіксуємо. Так і будемо робити». І кожного разу бочку зв’язували, і Орлян в якийсь момент падав з неї донизу», - розказує про одного з колишніх акторів театру Олександр Якимчук.

«Кравцов кажете? Він переїхав в Кіровоградський театр, працював там. Вже помер», – згадує один із найповажніших працівників Волинського обласного драматичного театру Олександр Пуц.

Олександрові Калениковичу – понад 80, самі він прийшов на волинську сцену у 1956-му. За два роки до подій, описаних у газеті. Усіх, кого згадують у замітці, знає і пам’ятає.

Дмитро Орлян і Микола Гречкосій, наголошує, працювали у Луцьку все життя, уже відійшли у Вічність. А Петро Вескляров згодом виїхав до столиці. Помер у 1994-му.

«Дуже порядна людина. Гарним був актором. ...Якось я розчарувався дуже в роботі. Молодий ще був, емоційний. Прийшов до нього і кажу: «Петре Юхимовичу, мабуть, не вийде з мене актора! Буду кидати театр!». Він подивився так і сказав не робити цього», – каже Пуц.



Данило Поштарук, нинішній директор Волинського обласного театру ляльок, теж тоді саме починав. Згадує, що сам працював на такому «самстрої», тільки на будівництві будинку на нинішній вулиці Ярощука.

«Справді Петро Вескляров був чудовим муляром. Він до театру пережив багато, так що і вмів багато. Тоді після війни таке було життя: все зруйноване довкола, ніхто в Луцьку не воював за землю, всім треба житло. Тому матеріали давали – і люди отак самі будували (тільки прораби від будівельного управління були). І потім там же отримували й квартири», – ділиться спогадами про повоєння Данило Поштарук.

Петро Вескляров народився на Черкащині. Єврей. Пінхас Вескляр. З дитинства грав у драмгуртку. Батько був шевцем. До війни трохи грав у черкаському театрі. А згодом втрапив у полон, де змінив ім’я та прізвище і став Петром Вескляровим. Коли втік із табору для полонених, жив і працював в окупованому Києві на залізниці.

А як Київ звільнили, поїхав на Волинь. У 39-му році до Луцька перенесли пересувний театр із Миргорода. Із 1946 до 1959 Вескляров працював у волинському театрі. Як бачимо, за кілька місяців після того, як було зроблене фото для радянської газети з будови у Луцьку, Вескляров поїхав.

І після численних ролей у кіно, став згодом легендарним Дідом Панасом. Ведучим «Вечірньої казки». Завше у вишиванці. Тим самим Дідом Панасом, який дав життя фразі «отака-то х*ня малята», котру нібито промолвляв після ефіру. Хоч жодного відео, яке б підтверджувало цю легенду, нема.



Ще один промовистий факт: у Києві майже все життя Вескляров прожив у однокімнатній квартирі, з прийомною дочкою та дружиною. І тільки в 1988 р. отримав пристойне житло в будинку кіноакторів, на Саксаганського, 24.

«Він за національністю – єврей. Але всім своїм єством був українцем. Україна завше була у його душі. Кажуть, до окупації він був Скляр. А Вескляром, потім і Вескляровим став, коли змінив своє прізвище. Додав до Скляра першу букви імені коханої жінки Віри. І не тільки вечірню казку вів у вишиванці, а й тут у Луцьку ходив у вишиванці. Пам’ятаю, що в нього була вишиванка, яку йому пошив інший актор нашого театру Адам Сулько-Гайворонський. Він мав такий талант: у вільний час всім вишивати сорочки і дарувати. Всі в його сорочках тоді ходили. І Вескляров теж!» – ділиться унікальними спогадами про Весклярова Данило Поштарук.



В ОДВІРКАХ – КОЛГОТКИ, А ДІТИ ГРАЛИСЯ В ТЕАТР…

У дворі будинку на колишній Закоп’янській – своя аура. Хтось щойно покосив рясну траву в садку. Двірничка збирає те все у мішки, щиро мете асфальт. Пахне сіном і чорнобривцями.

Заходиш у старий під’їзд – наче назад в минуле. Тільки оголошення від ОСББ повертають в реальність.

Фотографую старі балкони, шпаківню на порепаній від часу яблуню, соняхи... – раптом із вікна на першому поверсі чую голос: «А що це ви там робите?».

Пояснюю: історія у цього будинка цікава, от – фіксую.

«Ех, яка там історія! Гнилизна одна!» - з серцем каже жінка у вікні. І продовжує спостерігати за мною вже з-під штори…

Нехай собі. На мотузці у глибині двору сохне чиясь білизна.



«Ой, а як же діти тут гралися! – мимоволі постають перед очима спогади художниці Зої. – Було таке, що діти самі проводили у дворі театралізовані спектаклі. То десь укінці 60-х, мабуть. Знаю, бо і я грала (сміється, - авт.). Там у нас дроти, щоб білизну вішати були, ми на них щось чіпляли, робили собі такі штори і ставили вистави. Дорослі приходили, дивилися, аплодували – все, як має бути».

Вистав у дворі вже нема. Або вони – інші…

А от наслідки радянського «самстрою» мешканці квартир бачать і тепер.

Буває, кажуть, що різниця у розмірах квартир на другому і третьому поверхах на півметра. Добре хіба те, що у цементний розчин зодчі з народу додавали вапно, тому стіни тут не сиплються.

«Ой.. Коли ми робили перший капітальний ремонт у цих стінах, то тут багато було цікавого. От виймали вікна, а там дірки жіночими колготками якимось запхані, а потім замазані зверху. Так само в одвірках… Хто чим міг, тим і будував, словом. До цих пір одна стіна у нашій квартирі – просто з дошок, вже наштукатурена за роки… Так і стоїть», – сміється народний артист Якимчук.

***

Дід Панас любив приїздити в Луцьк. Завше заходив «на малу сцену» (так театрали називають сцену в ляльковому, - авт.), ставав на коліна і цілував підлогу. Цю історію вже чули сотні лучан. Улюблений луцький спогад про Петра Весклярова.

Чи заходив під час своїх поїздок до Луцька у двір цього старого повоєнного будинку? Чи бачив соняшники під його вікнами, чи сидів на лавці, чи заглядав у вікна тих квартир, які колись завзято будував, згадуючи батьківську науку?

І про що думав єврей Вескляров, який втратив батьків під час Голокосту, який сидів у таборі для полонених, який втік з нього і змушений був змінити навіть ім’я, у той момент, коли знімав вишиванку і клав 1 тис штук цеглин у цю радянську будову в Луцьку?..

Стіни не розкажуть. Старі газети – теж.

Текст – Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора та з відкритих джерел.

Передрук заборонений