Олена Твердохліб - про закохану кицьку і діда-бандерівця. РОЗМОВА В КНИГАРНІ

Хтось нею захоплюється, хтось заздрить, хтось щиро вважає дивачкою, якій не місце у владі. Але вона не боїться божевільних ідей, гуртує довкола себе гарних людей і втілює круті проекти. Після неї Княгининку, селу під Луцьком, вже так не пасує стара комуністична назва – Маяки.

Голова Княгининівської ОТГ Олена Твердохліб без вагань погодилася на розмову в книгарні.

Про бабину шафу-подарунок Радзивілла і діда-бандерівця. Про закохану кицьку, яка скидає вагу, коли переїсть, і намотує кілометри кругом хати. Про те, які на смак колорадські жуки і сира картопля. Про брак часу на головне і чому вона не соромиться говорити про альфонсів у своєму житті…

Про це все ми встигли поговорити у затишній книгарні, гортаючи улюблені книги. Деякі улюблені, а деякі – зовсім випадкові. Які невипадково потрапляли «під руку».



Довідково.

Олена Твердохліб. 46 років. Народилася у селі Маяки Луцького району, тепер Княгининок. У 23 роки поїхала до Чехії на заробітки, де працювала швачкою. Через 9 літ повернулася на Волинь і започаткувала свій бізнес – цех із пошиття одягу для немовлят та дітей. У 2015-му стала головою Княгининівської ОТГ. Нині – одна із найяскравіших лідерів громад на Волині.


***

(На сходах луцької «Книгарні Є» ми зустрічаємося акурат у день її народження. Завтра вона вже гайне у чергові улюблені мандри світом. Розповідає, що нарешті втішена, що депутати почали її розуміти, бо подарували букет, в якому багато лохини і мало квітів. А лохину вона любить, бо з неї є користь. Тим часом ідемо поміж книги…)

… «А є Стів Джобс? Він нереально розповідає про те, як започаткувати власний бізнес».


***

… «У книгарнях я буваю рідко. Дуже рідко. Не вистачає часу. Більше читаю книги з інтернету».


***

… «У дорослому віці по-іншому сприйняла «Попелюшку». Коли потрапила в Чехію, то дуже здивувалася, що там «Попелюшкою» всі живуть. У них це ідеал того, як має жити жінка. Мене це дуже вразило. Буквально на всі різдвяні свята вони дивляться фільм, знятий за мотивами цієї казки.

І ще – вони люблять російську казку «Морозко». Це для мене було великим здивуванням. Я її вдома не бачила навіть, а там у них нема Різдва без «Попелюшки» та старого, ще радянського фільму «Морозко».



***

… «Перші роки свого життя я жила на хуторі Фальків під тодішніми Маяками. Туди батьки переїхали з с. Березолуки зі своїми дітьми. До школи треба було йти пішки 3,5 км. Там у нас було велике болото. Одного разу ми з сусідньою дівчиною застрягли у тому болоті між Фальковом та Княгининком і увесь день там просиділи, аж поки нас тракторист не побачив».

… «На тому хуторі ми з сестрою були єдині діти. До першого класу я думала, що такі малі діти – то тільки ми, а більше подібних і нема. На той хутір приїздило ще два хлопці з Луцька, але їх тільки на канікули привозили і вони були набагато старші.

Для всіх тих дорослих, які жили на Фалькові, ми з нею робили концерти. Бабуся розповідала, що нам пошили українські костюми і ми виступали на пеньку. Але така кількість дорослих, посприяла нашому розвитку, тому що ми чули дорослі розмови».

***

… «Для мене завжди був авторитетом батько. Єдиний раз він на мене замахнувся рукою. Вже не знаю, що я тоді такого зробила, але ту велику руку я пам’ятаю по сьогоднішній день. Він для мене символ сильного чоловіка зі здоровою рукою».



***

… «Хоч плач, а мені останнім часом трапляються серйозні книги. Моя література тепер – це все, що стосується децентралізації. Що треба читати, то це «Державні архітектурно-будівельні норми». З 1-го вересня вони вступають у дію, і всі проектанти і підрядники лякають тим, що будівництво доріг призупиниться, бо треба буде робити скрізь велодоріжки і пішохідні переходи».

… «Добре почути пораду людини, яка абсолютно все знає. Але, на жаль, за час роботи у місцевому самоврядуванні я таких людей ще не зустрічала».


***

… «Якось там на хуторі я наїлася колорадських жуків. Мама мене лишила, я залізла в картоплю – і... Коли вона вже побачила, то крильця з рота тільки виглядали. І нічого…».

… «Із дитинства їм сиру картоплю. Можу з’їсти картоплин зо дві. Вони мені як яблуко. Коли дуже голодна приходжу з роботи, бачу, як мама начистила картоплю, а ще не поставила її варити, можу наїстися й так».


***

… «Ризикувати треба тоді, коли законодавство дуже застаріле. Коли ми приймали рішення про монетизацію пільг на перевезення, всі мені говорили, що я роблю неправильно і що за це покарають. Але ми ризикнули – і через два тижні це прийняли на рівні держави».


***

… «Люблю мотиваційні книги, бо там є історії успіху. А це історії конкретних людей. Що помітила: вони часто починали із зовсім банальних речей. Люди завжди кажуть, що треба мати великі гроші, аби почати свою справу. Але ми це робили з нуля. Тоді теж люди говорили, що без капіталу – ніяк. А треба не капітал. Треба любити те, що ти робиш. І багато працювати. Не вісім годин, бо за вісім годин нічого не зробити».



***

… «Книжка Галини Терлецької? Вона ще в друкарні тому, що авторка захотіла її доповнити. Тепер їй знову не вистачає грошей».

(Кілька хвилин стоїть, гортаючи книгу «Бандерівці. 200 історій з ХХ століття» Святослава Липовецького. Третє видання, що вперше побачило світ у 2000-му під назвою "Червоно-Чорне. 100 бандерівських оповідок")

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Що читає Ігор Гузь? РОЗМОВА У КНИГАРНІ

***

… «Мій дід був бандерівцем. Мамин тато, дід Гнат із села Навіз Рожищенського району. Ми завжди сміялися з нього, бо він ніколи не хотів про це розповідати. Тепер я вже розумію чому.

Коли мене возили до діда на канікули, я завжди хотіла його про це розпитати. Якщо трошки випив, то міг щось говорити… А в інших випадках, то хіба про те, як вони копали якісь землянки, ховалися і били яструбків. Для мене тоді дуже незвичним було слово «яструбок». Він мені ніяк не міг його пояснити».

… «Дід не дожив до вільної України. Мав щось у собі таке, про що не хотів нікому казати. І любив Україну».



***

… «Бабуля (по татові) прожила 92 роки і любила серіали. Не боялася вмерти, але казала, що їй шкода, що не побачить, що ж буде далі. І це тримало її на світі. Ми потім уже вкінці, коли їй стало за 80 і вона почала частіше думати про смерть, вигадали їй розвагу. Казали: «Бабцю, як ви можете вмерти, коли не додивилися, що ж там в останній серії?».


***

… «Про себе? А я пишу таку книжку. Є люди, які вже її читали в рукописі».


***

… «У мене дуже багато всіляких історій для окремої книги. То мене на гроші розводили... Не дивуйтеся: шахраї виманили 12 тисяч доларів за фуру з тканиною. Їду вночі, мене чуть не вбивають… Історія – кіно можна знімати. Просто завжди влазила в авантюри. Тепер розумію, чому так ставалося: бо в мене як такого життєвого досвіду не було. Але все одно досі вірю в краще. От поставили ті камери в Княгининку. Мій заступник каже, що їх поб’ють. А я так не думаю».

… «Я поки не знаю, як би ту книжку назвала. То так чи інакше буде автобіографія. Якось ми познайомилися в подорожі з одним дуже відомим у Луцьку депутатом, перевізником. Розповіла йому про книгу. І раптом почула від нього: «Слухай, а давай я спонсорну 50 на 50». Тоді й зрозуміла: якщо він це спонсоруватиме, то значить, ця книга буде успішна».


***

… «Увесь час думаю про свою старість. Навіть коли будувала свій будинок, то передбачила, щоб там не було порогів. Бо я бачила, як бабусі було важко йти і піднімати ноги».


***

… «У моїх предків дуже цікаве було життя. Мені від бабусі дістався подарунок. Це стара шафа. Ту шафу бабуся отримала в придане від мами. Так сталося, що коли вона вийшла заміж за діда, її прокляли і вигнали з хати. Так вона з Любашевської стала Твердохліб. Але це її, до речі, спасло від смерті в Сибірі, бо вся сім’я загинула там. Їх було 9 дітей у батьків».

… «Бабусю звали Мотя, Мотруна. І вона не любила своє ім’я».

… «Бабині батьки були куркулями. Мали 50 гектарів землі. Потім їх розкуркулили, і в їхній хаті зараз березолуцька школа. Коли вона переселялася в нову хату, в Маяки, тато кричав, що шафу треба порубати, бо вона стара і в ній шашель. А бабуся вперлася: «То моя, вона мені від мами і нікуди не віддам».

А потім якось вона сказала: «Хочеш, то забирай її собі». Та шафа з дитинства була мені цікава. З різьбленням. Дубова. Без жодного цвяха! Коли я була мала і чекала, поки баба зварить щавлевий борщ, то любила під нею стояти і водити пальчиком по тому візерунку. А тепер коли мені погано, я притулюся до шафи – стає легше».



***

… «У 2007-му я здала шафу антиквару на реставрацію і з подивом почула, що таких тільки 10 у світі».

… «Шафі більше 150 років. Радзивілл дарував шафи своїм наймичкам, коли ті виходили заміж. Виходить, що у нас якраз шафа такої наймички. Потім мені почали телефонувати з Києва люди, які колекціонують речі старовини. І чим більше зараз просять, тим більше не хочу віддавати. Коли я буду стара і немічна, коли я вже не могтиму рухатися і не матиму грошей на хліб, тоді тільки продам. Так – ні. А, може колись, передам в музей».


***

… «Часом я боюся спати, бо мені сняться такі речі, які збуваються».


***

… «Де у вас «Психологія»?» (запитує працівницю книгарні, щоб знайти улюбленого Дейла Карнегі).

… «Карнегі не бачу щось. О! «Бути щасливіше. Сьогодні зараз і завжди»! Мене завжди тягне на якийсь такий оптимізм».

(Олена Олегівна виймає з горішньої полиці книгу ізраїльського лектора: Тал Бен-Шахар пише книжки з позитивної психології і читає курси для студентів Гарварду).



… «Я вигадала фразу, що живу з рожевими окулярами. Оті мої рожеві окуляри, напевне, допомагають в роботі. Тепер багато хто зі старших людей, які не розуміли раніше моєї фрази про рожеві окуляри, в коментах чи в особисті повідомлення мені пишуть: «Не знімай їх, бо тепер і ми з ними». Оце головне, чого я хотіла добитися».


***

… «А це для сім’ї, але то й про мене (сміється, помітивши про книгу «Любов та бюджет» Любомира Остапіва, відомого українського фінансиста – про те, як планувати сімейний бюджет і як говорити з коханою людиною про гроші). Реально. Мене розводили хлопці на гроші.



… «Я свого часу була така добродушна, що давала гроші чоловікам, велася навіть на тунісців. То були дуже великі суми. Не соромлюся про це розповідати, тому що бачу, як багато наших дівчат на це ведеться. Навіть зробила групу на російському сайті, який зараз заблокований, про історії наших дівчат, які втрапили у подібну ситуацію.

Поїхали, познайомилися, повірили, виманили гроші – і… Я була однією з таких дівчат. От на сьогодні мої знайомі про це знають. Подружка мені каже завжди: «Нікому про це не розказуй!». Але я вважаю, що на моїх помилках мають вчитися.

Це був стрес. Уперше в житті звернулася до психолога. Батьки не хотіли мене слухати, бо не розуміли, а я сама справитися із ситуацією не могла».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Що читає лідер гурту «Фіолет» Сергій Мартинюк? РОЗМОВА У КНИГАРНІ

***

… «О, про ту коробку я знаю (Тримаючи в руках книгу «Речі і люди. Есей про споживання» Вольфганга Шивельбуша – серйозне філософське чтиво про теорію споживання, конфлікти між споживачем і продавцем і таке інше. На обкладинці видання – символічна картинка – людина з картонною коробкою на голові).

Коли мені був 21 рік, мала конфлікт з однією працівницею, з якою ми працювали в одному швейному цеху. Щось не зійшлися характерами. Я не читала тоді цю книжку. Але сказала якось: «Знаєш що? Насади на голову коробку, щоб я тебе не бачила». Вона реально прорізала дірочки, насунула коробку і все. Хотіла мені цим допекти. Дійсно є люди з коробками на голові».



***

… «Купила б своєму племіннику (серед дитячої літератури тим часом знаходить розмальовану яскраву книжку чеської письменниці Павли Ганачкової "Світлофор обачності"). Безпеку треба виховувати. Недавно над цим задумалася, коли дорогу нову зробили. Хочемо з 1 вересня запровадити уроки з поліцейськими. Щоб вони були не звичайними уроками, а яскравими».


***

… «Зазвичай в суботу в мене сміттєзвалище. Раз у місяць по суботах ми збираємося з міською владою і обговорюємо проблеми полігону. Коли пишу знайомим, то часто це звучить так: «Мене не турбуйте, бо в суботу я на сміттєзвалищі». Вони вже всі знають. Але іноді один чоловік мене на вечерю хотів запросити, а я йому: «Не турбуй, бо я на сміттєзвалищі». То треба було бачити, з яким подивом він спитав, що ж я там роблю. Він не знав, хто я».


***

… «На день народження депутати подарували мені букет – і тепер я вже знаю, що вони мене розуміють. Бо торік презентували мені якусь вазу… Це все речі, які, на мою думку, непотрібні. Сьогодні був букет. Просто лохина, бо я її люблю. Просто цукерки і кілька квіточок. Квіти я шкодую, і це вони знають. Лохина бореться з раком. Останнім часом у мене щось ті клітини нехороші почали в мені жити, певне, через стресові ситуації».

… «Я не шкодую віддати гроші зовсім чужій людині. Колись у мене захворів батько – і я віддала свою подорож, за яку вже заплатила, чужій людині, якої і не знала».


***

… «Люблю книгу про Дракулу (роман ірландського письменника Брема Стокера про легендарного графа Дракулу). Я в замку Дракули була. Там реально дуже крута атмосфера. Вважаю його нещасним чоловіком, тому що він був залежним. А всі залежні люди – нещасні. Не мають свободи, а ця залежність убиває в них людину. Можна порівняти Дракулу із сьогоднішніми чиновниками. Вони теж залежні від грошей і цим спричиняють корупцію».

… «Часто моя подруга сміється, що я зустрічаюся тільки з хлопцями молодшими від себе. Ну… Я себе теж трошки Дракулою тут вважаю. Мені треба їхня енергія. До речі, є багато людей, які живляться моєю енергією. Коли я бачу, що людина не має до мене позитиву. Мене це трохи виснажує».



***

… «Оце щось цікаве. «Світ очима кота Боба» (читає вголос).

(Твори колишнього наркомана Джеймса Боуена про вуличного кота Боба у Великобританії стали бестселерами і продаються мільйонними тиражами)

… «Люблю котів. У мене є кицька, якій 13 років. Мені її підкинули у швейний цех. Тато заборонив мені її брати додому. Я з нею ходила на роботу три місяці, поки вони не звикли до того кота. У неї серйозна історія. Навіть не знаю, звідки вона взялася. Вона перших три роки мовчала: не нявкала взагалі. А зараз постаріла, стала вимоглива, перебирає харчами, їсть тільки ковбасу Дмитрука…

Недавно вона закохалася. Є сусідський кіт, якого привезли з Луцька. Жив десь раніше на базарі, його хтось викинув з хати. Мій сусід його пошкодував, привіз в село. Спочатку котові було важко, але він комунікабельний: весь час нявкає, щось запитуєш – відповідає. І от вона у нього закохалася. Вийде до хліва. Завжди його тако поцілує носом і йде далі.

Якщо захотіти, то і про мою кицьку можна писати книжки. Вона у нас як дама, бо тримає фігуру. Переїла – намотує круги кругом хати, потім лягає спати, встає і вже не їсть нічого до ранку. Тут про те, як кіт дивиться на світ. Оце кльово (гортаючи сторінки книжки з котом на обкладинці). Мені завжди було цікаво, як вона дивиться на світ і що думає.



***

… «Коли я була підприємцем, у мене більше вистачало часу на читання і спілкування. Сьогодні починаю втрачати друзів і розпиляюся на тих людей, яким це непотрібно.

Цей хлопець, який у мене працював закрійником і недавно застрелився, мені напередодні писав, що хоче зі мною поговорити (задумується). А я не мала часу. Він у мене працював два роки. Я знала всю його історію. Відписала: «Давай поговоримо у четвер». В четвер він мені не написав, а в п’ятницю… Побачила, що він застрелився.

Друзі мене заспокоювали, казали, що він все одно хотів покінчити життя самогубством і все до цього йшло. А у мене думка: «А може, я його ще потримала б на світі?» Маленька трирічна дитинка осталася. Просто дивлюся, що я так люблю життя і не розумію, чому люди так із цим усім легко прощаються».

(Плаче).



***

(За кілька хвилин Олена Твердохліб з-поміж книг на полиці з художньою літературою дістає одну. Очевидно, давно знайому за обкладинкою).

Оце я куплю. Хочу почитати якраз під час подорожі, завтра їду в Іспанію (про книгу французького письменника Лорана Гунеля «Бог завжди подорожує інкогніто». У ній головний герой – за крок від самогубства, від стрибка з Ейфелевої вежі. Але він вчасно зустрічає людей, які кардинально змінюють його світ).


***

… «Мене часто запитують, як ми почали продавати одяг і як ми робили рекламу (Кинувши погляд на книгу, що стояла серед книжкових новинок: "Супер-продавці. Як навчитися продавати, а не впарювати" Метью Діксона та Брента Адамсона - експерта і бізнес-тренера, які, аналізуючи досвід провідних компаній, пробували вивести рецепт успіху успішного продажу товару).

До речі, ми ніколи не тратили на рекламу. Ті люди, які його купували, розказували про нього іншим. Так само й з Княгининівською громадою. Хтось радить логотип розробити, просувати її. Єдине, що ми зробили, – це герб і прапор, бо це має бути в кожній державі, а ми така собі маленька держава. Найкраща реклама, це коли про нас говоритимуть люди і коли про нас будуть всі знати».


***

… «Я вірю: все, що ви хочете, треба говорити людям. Нехай вам заздрять. Але моя сила має бути сильніша, ніж ті заздрощі».

Текст – Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото – Ірина КАБАНОВА.