«Телефоную до Гєни. Нікого нема. Всі валять Леніна». Перший голова Руху на Волині Михайло Тиский. ОЧЕВИДЕЦЬ

Ми зустрічаємося з Михайлом Тиским 20 серпня. Для нього то знакові дні уже 30 років поспіль. «Вчора», 19-го серпня 1989-го, була історична перша конференція волинського Руху. У ляльковому театрі сиділи навіть представники обкому. «Їхні люди» затесалися поміж присутніх. Якась пані історично заверещала, помітивши на сцені поруч із прапором УРСР синьо-жовтий…

Але потім більшість у залі підняла руки, щоби він таки висів. І «червоні боси» стали подумки пакувати валізи. Або приглядатися, як би то «воскреснути» після такого.

З 1989-го саме Михайло Тиский – голова першої обласної організації Народного руху України. На його очах «падали зірки». А часто й за сценарієм, який писали він і його товариші.

Дотепер Михайло Григорович не може спокійно пройти через луцьку Замкову площу. Тоді, на зламі епох, там відбувалися ключові події. Без оголошень у ЗМІ, без інтернету, «під багнетами» КГБ там вдавалося зібрати більше 5-ти тисяч людей. Бо всі просто йшли. Бо прорвало.

ЯК ЦЕ БУЛО – у розмові з очевидцем Михайлом Тиским.

Довідково.

Михайло Тиский. Голова першої обласної організації Народного руху України. Народився у 1949-му році на Львівщині. За фахом інженер. Працював у луцькій філії політехнічного інституту, у Рівненському водному інституті. Коли на роботі з’ясовували, що він має дядька-вояка УПА, мусив звільнятися.

На час створення Руху на Волині він був науковим співробітником Луцького педінституту. Звідки теж змушений згодом піти. Працював у облдержадміністрації головним спеціалістом відділу зовнішньо-економічних зв’язків. Згодом тривалий час викладав на кафедрі політології СНУ імені Лесі Українки, кандидат історичних наук, доцент.

Нині – на заслуженому відпочинку. Автор книг про події постання незалежності на Волині, очевидцем яких був.



«І Я ЧИТАВ ТОГО ГОРБАЧОВА І ДУМАВ, ЩО ОТ-ОТ…»

Я тішуся, що народився у такій родині. Мій дід був підприємливим, їздив у Канаду, там п’ять літ різав ліс і заробив грошей. Потім купив 12 гектарів землі й почав господарювати. На 39-й рік він вже був куркулем.

У діда було троє дітей, серед них мій батько і дядько Михайло, який воював в УПА. Став повстанцем, будучи студентом 4-го курсу. Вся група їхня практично тоді встала – і пішла в УПА. І загинув у 44-му в районі Перемишля.

Укінці 41-го прийшли німці і забрали батька на роботу в Німеччину. Але він втік дорогою. Його піймали і відправили в зовсім інші умови. Так він потрапив у Німеччину на завод. То фактично був концтабір. Але у 43-му завод розгромили американські війська. Батько трохи попрацював на німецького фермера, а як тільки зміг, повернувся в Україну. Потім його кожних два місяці запрошували на співбесіду в КГБ. Бо його брат був в УПА, а він був ТАМ.

Так під тим пресом і я виховувався. Вже як закінчив університет, то думав: «Що ж таке, що кожних півроку мене перевіряють?». Постійні «тєлєгі». Але до 23 літ я не знав, що він був в УПА. Батьки казали нам: загинув на війні.

Але вони таким чином мене і виховували. Якби не це, мене б не було такого. Бо потім виріс спротив. І я читав того Горбачова й думав, що от-от… 18 лютого 1989 року в «Літературній Україні» з’явився статут Руху – і все, більше нічого не треба було.

ПРИХОДИМО – А ТУТ МІЛІЦІЯ

Першими піднялися художники. І перші зібрання відбувалися у Художньому фонді. Іван Лисак, Віктор Мельник та інші. Потім з’явився осередок на підшипниковому заводі. Керівник того осередку Ярослав Дмитришин згодом навіть став нардепом.

На той момент я працював у Луцькому педінституті старшим науковим співробітником.

У 1988-му Олег Покальчук створив обласне «Товариство Лева» (філію львівського товариства, яке очолював Ігор Гринів, нині потужний політтехнолог), яке займалося екологією та білими плямами в історії. То були художники, вчителі, інженери…

Після Нового року ми хотіли зареєструвати його як громадську організацію. Тарас Рабан тоді виділив приміщення в будинку, де жили Косачі. Мали провести там установчу конференцію, але приходимо – а там міліція. Що робити? Пішли на квартиру до одного чоловіка і там створили. Та оприлюднити це рішення ніде не дали. Не вийшло нічого.



СПОЧАТКУ ЗБИРАЛИСЯ В КАФЕ РЕСТОРАНУ «ВОЛИНЬ»

А потім приїхали з Києва і кажуть, що треба створити у середовищі «Товариства Лева» оргкомітет зі створення НРУ. Так я очолив Рух. Потім зразу мене включили в оргкомітет в Києві. Ніхто й не питав тоді, чи ти можеш!..

Приїхав у Київ, а там Брюховецький, Драч, Павличко, Червоній… А конспірація була яка! Мені дали телефон, сказали приїхати, йти на вулицю Богдана Хмельницького до конкретного таксофона, зателефонувати і повідомити, що прибув. Далі приходив чоловік і забирав з собою.

Говорили про те, коли з’їзд провести, які питання винести, які мають бути програмні документи… Набрали зразків у Прибалтиці, де вже були певні організації. Нам треба було зробити щось своє.

На вихідні нас там буквально вчили політології. Для цього люди приїжджали з Америки. Є такий Інститут демократичної партії. Вони мають свої інститути в різних країнах і навчають молодих політиків. Так нас вчили. Кава і лекції. Кава і лекції. То була така гарна обстановка зі спілкуванням по горизонталі. Ми задавали питання, ділилися своїм. Так я і став згодом політологом.

Спершу було страшно обирати голів Руху. Тому їх не було. Тому всюди створювали координаційні ради. Я був просто членом оргкомітету і тут, і в Києві. У Луцьку спершу зустрічалися в кафе ресторану «Волинь». Я, Роман Стрілка, Микола Панасюк, Олег Покальчук. Якраз там було перше засідання оргкомітету Руху. В суботу зранку зійшлися, кави попили – і давай думати. Вже дома писав усі папери.

ВПЕРШЕ ПРО ЛУЦЬКУ ТЮРМУ: «МИ ЗАЙШЛИ ТУДИ. ВІН ЗАКРИВСЯ І ВСЕ НАМ РОЗКАЗАВ»

Побачив у газеті постанову Пленуму ЦК КПРС про увічнення пам’яті жертв репресій, підписану Горбачовим. Я зразу зметикував, що нею можна скористатися. І от просимо «на виконання постанови» 23 серпня 1989 року дозволити мітинг-реквієм на Замковій площі. Приблизна кількість людей – 5 тисяч людей. Зі стелі взяли цифру, чесно кажучи. А було 6-7 в реальності.

Чому ми подумали, що прийдуть люди? За тодішніми даними, під стінами Луцької тюрми загинуло до 3 тисяч краян. А це непрості люди: священики, вчителі, члени партій, навіть КПЗУ. У них були родичі…



Усе те нам тоді розказав Юрій Головацький. Чоловік з Луцька, який те все бачив, який і жив поруч – на Замковій площі. Він уже покійний. Але то він першим розповів нам, де могили, скільки там людей. Він бачив ті всі ноги і руки… Був в ОУН. І теж був ув’язненим. Тоді він працював у зеленому господарстві.

Ми взнали, що він такий є. І прийшли до нього. Він мав квартиру на другому поверсі в маленькому будинку, де під дахом зробив собі окрему кімнату. Ми зайшли туди, він закрився і все нам там розказав. Ще тоді не можна було нічого говорити.

Він показував газету, яка була видана за Німеччини, але українською мовою, де були фото з тієї події. Тоді ми пішли і це все написали. Але подали як не просто мітинг, а партія просить! Дав Бог розуму знайти ту постанову.

Тоді звернення до Луцькради підписало кілька людей. Войцехівський – полковник, військовий пенсіонер. Морозов – доцент кафедри політехнічного, проукраїнський. Гудима – викладав у педучилищі. І я. Набирали на моїй друкарській машинці, на цигарковому папері.

Але нам тоді відмовили у Луцькраді.

ДВОЄ БОРОДАТИХ ХОДЯТЬ МІСТОМ, А ЛЮДИ ПИТАЮТЬ, ЩО ТАКЕ МІТИНГ

Відмовили у вівторок. Саша Гудима навіть папір приніс.

Що робити? Ми тоді з Сашею заходимо в магазин і питаємо: «А ви знаєте, що в неділю на Замковому майдані буде мітинг? Там кажуть, що не можна приходити, але… можете прийти». А люди навіть не знали, що таке мітинг!

І так ми пройшлися з ним тихенько містом – і все. Вкінці дня в суботу до мене раптом підходить якийсь незнайомий чоловік і каже: «Ви до ранку не доживете. Я був на партійних зборах (у четвер-п’ятницю вони проводилися по всіх організаціях в Луцьку), там сказали, що двоє бородатих ходять містом і збурюють людей. Мовляв, на мітинг не можна, бо то німці тоді забили тих людей в тюрмі».

Ми зрозуміли, що о 5-й ранку наступного дня нас заберуть. Я встаю о 4-й, пішки йду до Саші Гудими, не дзвоню – стукаю. Той вийшов вже зібраний, пішли пішки до Миколи Морозова. Той кави зробив. До 11-ї побули. Потім пішки до парку і ринку.



«І ТУТ САША ПОЧИНАЄ КРИЧАТИ: «Я КОМУНІСТ! ДАЙТЕ Я ВСЕ РОЗКАЖУ!»

А люди вже прийшли. Підходимо до ринку. Видно, що з’їжджаються з цілої Волині, бо це людям болить. Стоять хлопці міцні: «Куди ви? Мітингу сьогодні не буде». Якось і страху не було, хоч такі амбали.

Щоб нас всіх раптом не забрали, розділилися на дві групи. Я пішов через ринок до замку. Коли спитали, куди йду, сказав, що маю право. Тоді Горбачов якраз говорив про права. Отак відповів, а піднімаю голову вгору: з двоповерхової хати біля замку стоять і знімають на камеру.

Біля мене сотня міліціонерів і просто мегафоном в обличчя: «Мітингу не буде!». А людей валить з різних боків, що вони не можуть справитися.

Саша Гудима проривається від костелу. А він же комуняка був, то я – ніколи.... Кричить: «Комуністу не дають пройти!», «Я – комуніст!». Ті дивляться спантеличено… Тут Гніздюк з мегафоном, заступник голови міської ради. І кричить, що мітингу не буде, а людей то вже до 10-ти тисяч.

Гудима підходить до Гніздюка і йому: «Так, я комуніст, дайте мені мегафона, я їм все розкажу». Той дає з того всього, а Саша стає і говорить у мегафон: «Мітинг розпочався!».

Там вже хлопці приїхали на підмогу, підняли прапор, Гудима зачитує резолюцію і розказує про три могили під тюрмою… Міліція вже позаду і нічого не може зробити. Червоній розказав, що у Львові провели такий же мітинг і прийняли програму руху. І далі нам вже було легше.

УСТАНОВЧУ КОНФЕРЕНЦІЮ РУХУ ПРОВЕЛИ НА СПАСА. «ПОДУМАЛИ, ЩО В СВЯТО БИТИ НЕ БУДУТЬ»

Чого 19-го? Бо то таке велике свято, і ми подумали, що в то свято нас бити не будуть. Ми запросили мера, голову облради, керівників обкому. Вони прийшли. Але заступники. Сіли на першому ряду. Від обкому був Лазорко (Іван Лазорко тоді, у 1989-му, завідеологічним відділом, - авт.). Вони нічого не говорили, тільки протестували, як їм щось не подобалося.

Ми ж, оргкомітет, офіційно з ними уклали угоду, що хочемо поряд із прапором УРСР на сцені театру повісити синьо-жовтий прапор. Вони спочатку вивісили радянський – весь зал сказав «ні!». На установчій конференції було ж багато КГБ. Тоді вони через своїх стали діяти: люди якісь почали кричати, мовляв, хай буде УРСР. Але ми пішли шляхом голосування і таки позаду нас було два стяги.

Виступали багато й по-різному. Але особливо критикувати владу на той час ми не могли. Треба було обережно. Треба було казати, що ми хочемо зробити як організація. А не те, що у нас погано.

Я дотепер такий: не критикую влади, не критикую минулого, я думаю, що ми можемо зробити, щоб так не було.

Потім люди на Волині стали говорити про Народний Рух.



«АБО ТИ РЕКТОР, АБО ТИСКИЙ МАЄ БУТИ ЗВІЛЬНЕНИЙ»

Коли я став головою Руху, мене викликав ректор Заброварний.

«Мені в обкомі сказали, - каже, - або ти ректор, або Тиський має бути звільнений. Я не знаю, як тебе звільнити, бо я хочу бути ректором». Сміється так…

Я сказав, що заяви на звільнення не писатиму. Бо нічого не порушив: в суботу і неділю займаюся громадською діяльністю.

Вони три місяці думали. В лютому приходить Віктор Давидюк, каже: «Михайле, мене послали від профспілки, ректор хоче лишитися на своєму місці…». Думали, зустрічалися, збори проводили, на які я не ходив. Потім вирішили звільнити за згодою сторін. Так я і пішов.

Але це вже я був кандидатом у депутати обласної та міської рад. Тоді такий був підйом, що я навіть у Верховну Раду пройшов би. Моє прізвище звучало всюди. Не треба було ні до кого йти. І Гудима ніде не ходив.

Але тоді став депутатом Ярослав Дмитришин (два нардепи було від Луцька), він очолював найбільший осередок Руху в місті – на підшипниковому заводі.


СТАТТЯ «ПІНА». І ТРИ РУБЛІ В ГАЗЕТУ ЗА ЗГАДКУ ПРО РУХІВЦІВ

Була така стаття у газеті «Радянська Волинь» під заголовком «Піна», де нас засудили за те все.

Ні редактор, ні заступник її підписувати не стали. Підписав Святослав Пирожко (колишній директор Волинського телебачення, - авт.). Він тоді був членом обкому партії. Він говорив так: "Я то душею з вами, але є наказ зробити так". Так само казав Шафета (редактор «Радянської Волині», - авт.).


У 90-му році, в березні, відбулися перші демократичні вибори. Кажу до Шафети: «А як же хоч одним реченням сказати, що такі-то люди йдуть на вибори від Руху?». Він ходить-ходить, потім відповідає: «Знаєш що? Ти заплати три рублі. Візьми квитанцію і принеси мені. А я поставлю це як приватне оголошення десь вкінці».

Про всіх партійних писали, про Павленка (перший секретар обкому партії, - авт.) і так далі, а нам не можна було влізти ну ніде: ні на радіо, ні в газети.

Хоча на той час 90% журналістів були за нами. Бо вони теж знали те все. Вони все знали першими.

В ОБКОМІ ЗАГІН ОФІЦЕРІВ З АВТОМАТАМИ. ПІД НИМ – ТРИ ДНІ СТОЇТЬ МІТИНГ

Був такий момент у лютому 1990 року, коли під обком три дні стояв мітинг. День і ніч – і люди не розходяться! Вже виснажені. Другий секретар обкому Володимир Блаженчук мав на мене вихід.

Приходить від нього один працівник і каже: «Міша, там можуть бути погані справи. В обкомі – цілий загін офіцерів із 40-ї армії ракетної. Всі з автоматами, у бойовій готовності. Зірвуть двері – капєц. Буде море крові. Щось зроби». Збираю координаційну раду… Треба переговори. Треба сказати Блаженчуку, щоб він якісь свої вимоги, ми свої – і все вляглося, бо треба якось з того вийти.

І дійсно в будинку техніки зробили таке засідання, де члени обкому, і він, і я. Домовлялися. Нам дозволили мати своїх представників у виборчих дільницях, це вже було щось. І ми те показали. Градус спав.

Наступного дня – знов люди йдуть, знову Самохваленко до Лазорка йде, знову щось вимагає. Один із наших каже: «Тиский – зрадник. Нам треба зараз захопити приміщення обкому». Увечері на координаційній раді Шимонович пропонує його виключити з Руху. Бо він пропонує кров. Це є держава, в ній діють закони, а за законами є люди. Як можна зривати двері? Це провокація.

Але я утримався від того, щоб його виключити з Руху. Половина на половину. Потім Шимонович підходить і питає, чому я не голосував. Кажу: «Євгене, ми знаємо тепер, що то «їхній». Не буде його, то буде наступний. Ми будемо знати?». Тоді ми збиралися просто без нього.


ХІД БЛАЖЕНЧУКОМ. ЯК ОБИРАЛИ ГОЛОВУ РАДИ ПІСЛЯ ПЕРШИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ ВИБОРІВ

По суті, ми тоді виграли вибори. Ми мали 50% Луцької міської ради і 30% обласної ради. Інші 60% – це перші або другі секретарі райкомів партії. То ми тааак виграли! Вони нічого не могли зробити. Бо було їх 20, а нас 90. Навіть сфальшувати не могли. Боялися трохи все таки. Хоч трохи сфальшували, бо так завжди було.

Після виборів. Перед першою сесією облради увечері історик із університету Іван Кичій, депутат за нашим списком, напередодні каже: «Я хочу з тобою поговорити. Ви втрьох сьогодні увечері маєте зайти до мене, я щось вам розкажу». Гудима, Шимонович, Кожевніков і я підходимо до квартири, а за нами вже йдуть чоловіки. КГБ. Він каву варить, все таке. Тут в годині 10-й раптом в квартиру заходить Володимир Блаженчук.

Володимир Іванович – то Володимир Іванович. «Ну, ви вже мені там надавали! Ви вже мене злодієм зробили!» – сміється, жартує. Питає, що ми завтра будемо робити, адже в нас 36 голосів. Я зразу зметикував, кажу: «Вас підтримувати»… Тоді мізки мали працювати швидко.

Ну, й сесія. Кандидати на голову Волинської облради Леонід Павленко, перший секретар обкому, і перший секретар міськкому партії. Несподівано висувають і Блаженчука. Вони на те: не можна більше від партії, не можна більше. Тоді зривається з місця Шимонович – і: «А як то ви говорите про демократію?! Ви ж протирічите Горбачову, своєму першому секретареві! Можна висувати, скільки завгодно! Давайте проголосуємо, щоб включити його кандидатуру». Раз – і включають! А вони ж думали, що по-іншому розіграють.

Проголосували – і головою обласної ради став Блаженчук. Він волинянин, а Павленко десь звідти. Такими, як Павленко, десь звідти можна й керувати. Місцевим же так не покеруєш. Йому ж десь між люди треба ходити, щоб тобі в очі не плювали. І він справився. Як людина – справився.



«ХОТІЛИ ЛЕНІНА ПІД БОРОДУ ЗАЧЕПИТИ. НЕ ЗДАВСЯ»

Коли обком забирали, мене не було. Мені подзвонили з Києва, сказали приїхати туди. А 25-го серпня 1991-го тільки вернувся в Луцьк. Я там тримав прапор. Був біля Верховної ради днів чотири.

Приїхав зранку додому – і тут мені телефонують. «Ти ещьо живой? Нє доживьош до утра!». Телефоную до Гєни (рухівця Геннадія Кожевнікова, - авт.), ще до когось – нікого нема. Всі валять пам’ятник Леніну. Всі валять, а я такий: кілька днів на мітингах, втомлений, виснажений. Спиш по 3-4 години, бо ввечері вже обговорення, знов мітинги, знов сонце страшне палюче… Приїхав – і зліг. А тут той дзвінок. Просто трубку поклав – нуль реакції.

Потім ввечері Гєна дзвонить: «Ти знаєш, ми звалили пам’ятник! А ти де?». Кажу: «Молодець! А я приїхав зранку, впав і сплю».

А вони ж не могли звалити, взяли стрілу і хотіли його під бороду зачепити – не дався. Зрештою, щось придумали. Хтось із інженерів сказав, де слабке місце.

Потім у той же день взяли обком. Гєна там набрав тих паперів! Вони ж перед тим їх палили: вночі з обкому документи на КРЗ вивозили. Наші їздили і туди дивитися, але що там вже глянеш.

ПЕРШИЙ СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР ПОВІСИЛИ НАВПРОТИ 4 ГІМНАЗІЇ, АЛЕ ДО ВЕЧОРА ЙОГО ЗНЯЛИ

Пам’ятник Шевченку хотіли ставити там, де нині будують церкву, – навпроти гімназії №4. Громадськість так захотіла. Нам знайомі з комунгоспу дали трубу. Ми повісили на неї прапор, але до вечора його зняли.

Це був перший вивішений в Луцьку синьо-жовтий стяг. 1990-й рік. Квітень. Тоді перші прапори просто били.

Не хотіли ставити Шевченка біля обкому, бо там Ленін, бо те місце вже заражене. Я був в оргкомітетах – і то, треба сказати, було неможливо… Один каже – там, інший – там… Навіть місце освятили біля 4-ї школи. Але це ж кладовище. Ну, не можна на цвинтарі Шевченка. А потім Антон Кривицький (мер Луцька, - авт.) прийшов і каже: «Давайте тут збудуємо». Викопав яму, залив бетоном – і все.

До речі, на території цвинтаря навпроти 4-ї гімназії була могила генерала Алмазова. Вона була вже знищена, але лишалися якісь обриси. Це наші хлопці тоді поставили на ній дубовий хрест. Все волонтери: просто хлопці поїхали за Луцьк і привезли дуби, ми їх порізали, освятили у Хрестовоздвиженській церкві, принесли на колишній цвинтар.

Нам тоді сказали, що до вечора не будете живі. Бо – як? Генералу Алмазову? Це ж генерал УНР! У Луцьку, до речі, була велика діаспора зі Сходу, військових, які приїхали на службу. Це вони заснували Луцьку гімназію за приватні кошти. Потім всіх учнів гімназії, кого знайшло КГБ, пустили в Сибір.



«БОРИС МАВ ТАКУ БОРОДУ… І ЧАСОМ ПРИХОДИВ НА НАШІ ЗБОРИ»

Із Борисом Клімчуком (екс-голова Волинської ОДА, - авт.) ми були у близьких стосунках. Коли я був депутатом, він був депутатом, і ми всі були однакові.

Розкажу таку історію. Блаженчук став представником Президента, треба обирати голову облради. Кого не поставлять – ніхто не проходить.

Борис мав таку бороду… і часом приходив часом на наші збори. У нас була опозиційна рада. Він був депутатом облради від Ковеля, членом міськкому партії, директором школи в Ковелі – ніби і їхній, але був і з нами. Щиро чи нещиро, то я не можу сказати.

Потім на голову облради запропонували колишнього першого секретаря Іваничівського райкому. Але стало зрозуміло, що не проголосують, хоч і порядний чоловік. Провалили. Тут приходить Борис Петрович і пропонує, що він буде. Частина наших за це проголосували, і він став головою облради.



«ТО ПОТІМ БУЛО СТРАШНО»

Не йшов потім у політику. Там – щурі. Став політологом і ніде не світився.

Я державі тільки віддавав. А в неї нічого не брав. Нічого не нажив. Все своїми руками. Мав квартиру, отриману ще за Радянського союзу. Купив півхати і добудував своїми руками. Кожну цеглину!

Якось я запитав у Євгена Шимоновича, один із тих, хто був серед перших рухівців тоді: «Тобі було страшно?». «Ні», – відповів. Просто була вже така програма, що мусив, і вона, певне, закладена в генах.

То потім стало страшно. Чого хлопці, які йдуть у бій, потім вішаються? Вони починають боятися, що з ними буде. Це вже потім стали думати, що з нами буде, після Незалежності. А до – ми йшли як танк.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Як виборювали незалежність на Волині. АРХІВНІ ФОТО

Найцікавіший час для мене! Найщасливіший час для мене! Бути присутнім і бачити, як відроджується Україна – щастя.

Я завжди згадую Євгена Шимоновича, бо ми були близькими у стосунках. Коли в 91-му, після проголошення Незалежності ми приїхали на перший з’їзд українців світу, світовий конгрес, ходимо-ходимо Києвом, а Євген каже: «Який я щасливий. Я ніколи не був такий щасливий, як зараз!».

Розумієте? Коли вже можна вільно… Коли прапори… Не передати вам.

Записала Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Ірини КАБАНОВОЇ та з архіву Михайла ТИСЬКОГО.

Передрук заборонено.