«Ти плакав і кликав мене», – спогади мами покійного Роми Гальчика

Мама маленького волинянина Роми Гальчика, який помер від раку, написала зворушливий лист до сина.

«Вже майже місяць як серденько твоє не б'ється», – написала жінка у групі «Гальчик Рома – рак 4 стадії».

«Я не відчуваю твого запаху, не чую твого голосу... Ти пішов, залишив мені смуток, біль, розпач... Проклята хвороба забрала тебе, не пошкодувала маленьке дитя... Лягаючи щовечора спати в мене знову і знову картина останньої ночі в очах... Я не забуду ніколи. Тільки ти, я і Господь знає, що нам довелось пережити, скільки ми всього витримали».



«Чим довша розлука, тим тяжче... Мушу писати, щоб не зійти з розуму. Ми тебе ледве не втратили в лікарні в Луцьку. Вже там ми розуміли, що це не жарт. Там ми пережили пекло. Ти був зі мною, без тата . Всі дні болю ти тільки чекав на тата, кликав його, а я молилася щоб він встиг до тебе. Реанімація... Я біжу до тебе... В голові тисячі всяких думок, сльози на очах... Я вже думаю як тебе спасають».

«Заходжу - і нічого, лікарі нічого не роблять, мало того, ще й прив'язали тебе, як Ісуса на розп'яття. Коли в нас болить голова, хочеться скрутитись калачиком, охопити ту голову, а тебе прив'язали, ти навіть повернутись не міг, плакав і кликав мене».
«Я почала відв’язувати, мене виганяли, кричали «мамочка, що ви робите», а я не слухала, я відв’язувати тебе, плакала і просила не здаватись. Я питала в лікарів, чому нічого не робите?»



«А відповідь «змиріться, він все одно вмре», я прошу робіть щось, дитина три дні нічого не їла, вмре як не від раку то від голоду, просила, робіть щось. Твій дідусь, мій тато, в коридорі перед лікарями падав на колінах, просив спасайте, а відповідь «в нас таких діток четверо, як будемо за кожного так переживати, то довго не пропрацюємо, він вмирає, ви нічого не зміните, змиріться».

«А татка твого нема, він чекає на літак, а ти кличеш тата, я молюсь, щоб він встиг, а лікарі нічого не роблять. Видно Боженька почув нас, змилувався, лікарі згодилися на операцію, кричали , що ми не нормальні, а це ж день конституції, вихідний.

«Години операції, чекали, тебе привезли, сказали успішно. Я плакала. Я розуміла, що це ми вимолили тільки час. Прилетів твій тато, ти щасливий. І ми вирішили не розлучатись більше. Наступний місяць в Туреччині».

«Ти щасливий, гарно їсиш, гуляєш, вчимось. Вечір, біль, лікарня, реанімація. Все так швидко. Ніч, я біля тебе, тато за палатою, ми всі разом. Мене трусить незнаю вже від холоду, чи від страху, болі. Медсестри несуть мені вкритись, чай».

«За тобою доглядають, кожних пів години лікар пробує тебе розбудити, дістати з коми. Я молюсь, дід вже летить до тебе. Прошу дочекатись діда, говорю тобі, що я з тобою, що ми разом. Цілу ніч говорила, хоч всі казали, що ти мене не чуєш, я знаю, ти чув. Я бачила твою останню сльозу. І зупинка дихання. Мене виганяють, тебе спасають. Чую звук електрошоку, один, два, розряд, і тиша...»

«Оцей місяць, між Луцькому і Стамбулом, Боженька нам дав, щоб ми побули всі разом, попрощались... Ти неймовірна дитина.
Словами не передати сум мій, бачити як ти вмирав, і не мати можливість щось зробити».



«Ти за своє коротке життя багато нас навчив всього, не ми тебе, а ти, саме ти нас. Я ніколи не забуду, ти знаєш, прошу приснись, скажи, що в тебе все добре. Братик сумує».

«Вчора було два рочки Назарчику, ми в небо запускали повітряні кульки для тебе, ти зловив? А рік назад ти катався в місті на поні, пам'ятаєш? Люблю тебе, сину, навіки...»