Волинський пасічник поселив бджіл у будиночок на колесах. ФОТО

Родина Володимира Кіналя з Ворокомле Камінь-Каширського району понад 20 років мешкає поруч із сотнями смугастих бджіл.

Такому незвичайному сусідству домочадці завдячують голові сімейства, який у них не лише гарний господар, майстер на всі руки, а ще й затятий пасічник, - пише Полісся.

Всього за кілька метрів від оселі, в невеличкому садочку, чоловік розмістив “квартал” вуликів і від весни та аж до пізньої осені там самовіддано працює ціла комашина медова фабрика. Однак на цьому Володимир вирішив не зупинятися і вигадав новий цікавий, а головне корисний спосіб збору солодкого продукту. Добряче помізкувавши, задіявши свої винахідницькі задатки, щось підглянувши у всесвітній павутині, він самотужки змайстрував невелику мобільну пасіку на колесах і тепер мандрує довколишніми квітучими полями, лісами та садами в пошуках меду. А ще в цій хатинці можна полежати і отримати заряд бадьорості і здоров’я.

Володимиру Лукашовичу на роду було написано стати пасічником, адже хист до цієї справи мали його рідні дядьки і навіть бабуся Марія Дем’яник (у дівоцтві Зубач). Тож не випадково, що цікавитися бджолами наш герой почав ще в дитячі роки. Своїм вірним другом, порадником і наставником він називає нині покійного місцевого листоношу Василя Матвійчука, який сам довгий час професійно займався бджільництвом і не раз радо ділився медовими хитростями з паном Володимиром та навіть подарував першого роя. Хоча відтоді спливло вже багато води, але, як каже співрозмовник, продовжує вчитися й далі, освоює нові прийоми роботи, бо практика для пасічника – це основа пізнання. Поки не перевіриш власноруч, нічого не вийде.

"Пригадую, мій рідний дядько так умів ладнати з бджолами, що ходив біля них зовсім без захисного костюма, не користувався навіть спеціальним димарчиком. Візьме ось так сигаретного бичка на губи, відкриє вулик і дмухає на комашню, збиває з пантелику. Вона й не кусається. Тримала власну пасіку й бабуся Марія. Навіть якось на збори пасічників їздила до Каменя-Каширського. Згодом продовжив її справу і син. Я ж зацікавився бджолами ще хлопчаком. Пригадую, жив тут листоноша Василь Матвійчук – веселий, добрий чоловік, дуже любив бджіл. Сам родом він із Видерти був. Мав багато синів. То ми, дітвора, допомагали йому розносити по селу пошту, часто підсобляли і біля вуликів: тримали каструльку, поки викачував мед, вчилися обрізати соти, разом ловили дикі рої у лісі, ставили бортні на деревах. А починав дядько Василь з розведення джмелі", — ділиться спогадами пан Володимир.

У парубоцькі літа вчитель, запримітивши бджолярський хист Володимира, порадив юнакові серйозно взятися до цього діла. Так і прикипів. Майже тридцять років крилаті Божі створіння змушують очі Володимира Кіналя променіти щастям. Адже коли він з ними, то душа заспокоюється, а тіло полишає втома.


"Якось каже мені дядько Василь: “А знаєш, Володю, дам тобі роя, розводь свої бджоли”. З того й почалося. Згодом по сусідству придбав першого вулика. З часом зробив і столярного станочка, щоб можна було виготовляти потрібні деталі для бджолиних осель. Свій перший саморобний вулик ніколи не забуду. Робив його із соснових дошок, лапи дубові прилаштував, щоб не гнили, у середину давав більш м’які породи. Звичайно, вистачало помилок, щось не вдавалося. Однак не здавався, постійно читав літературу, підглядав у вчителя, як він порається на пасіці. Вміння, як мовиться, здобувається на практиці. Зараз нерідко в роботі послуговуюся інформацією з Інтернету. Та не всьому там слід довіряти, бо багато є хибних порад. Звичайно, коли маєш досвід – це легко зауважуєш. Але якщо ти початківець-пасічник – воно збиває. Тому моя порада тим, хто вирішив завести пасіку, – вірте у власні сили, вчіться, не лінуйтеся, не бійтеся експериментувати і отримаєте результат", — повчає досвідчений бджоляр.


До речі, про експерименти, ними Володимир Кіналь займається частенько. Чи не кожне технічне приладдя у господарстві чоловіка створене його вмілими руками: корморізка, млинок, деревообробний станок і багато інших саморобок справно працюють, полегшуючи нелегке сільське життя. Замислюється майстровитий ґазда й над проблемою економії енергоресурсів. Зокрема, має задум у недалекому майбутньому встановити на даху власної оселі сонячні панелі, таким чином хоче отримувати дармовий природній ресурс і не витрачати зайві кошти на оплату використаної електроенергії. Мріє також збудувати у дворі вітрогенератор. На цьому раціоналізаторські новації Кіналя не вичерпуються. Подбав він і про покращення умов існування своїх крилатих підопічних. Аби холодної зимової пори бджілки не мерзли у вуликах, ворокомлівський пасічник влаштував опалення.

"Взимку обігріваю вулики електричними “батареями”. Як і все, змайстрував їх самотужки. Взяв вольфрамові спіралі, наче у фені, розмістив між двома листами шиферу, все це зацементував, попередньо вивівши контакти. Трохи переробив силову установку, аби напруга подавалася 12 вольт, а сила струму при цьому зберігалася велика… Бджоли люблять комфортні умови, але перегрівати їх теж не варто, стануть надто активними і можуть не перезимувати, адже зростає споживання залишених кормів", – пояснює чоловік.

Подивувавшись цікавим ідеям, запитую Володимира Лукашовича, а звідкіля стільки знань про електрику та принципи роботи техніки? Щиро посміхнувшись, той відповідає, що раніше працював у школі лаборантом при фізичному, хімічному кабінетах, потому ремонтував електроніку. Тож здобуті знання тепер стали в нагоді і в бджолярській справі, часто застосовує їх на пасіці.

За словами пана Володимира, ідея змайструвати пасіку на колесах визрівала в нього давно. Раніше подібні бачив під час сезонних заробітків у південних областях України. Але серйозно взявся втілювати її рік тому. Не в останню чергу додала оптимізму розповідь швагра, який мешкає в Німеччині, про те, що в європейських країнах пасічники утримують бджіл у компактних вуликах-хатинках, по п’ять, десять сімей під “одним дахом”.

"Минулоріч на вигорілих торфовищах, що за селом, запримітив цілі плантації іван-чаю. Краса неймовірна. Близько п’ятсот гектарів переливалося фіолетовими барвами. Сказав собі, хай там що, а вивезу сюди пасіку! Ви би бачили, скільки подиву було в дітей, коли я вперше проїхався вулицями села зі своїми вуликами. Думали, що цирк приїхав", – весело оповідає Володимир Кіналь.

Пасіка на колесах і справді диво, що дозволяє сьогодні бджоляреві не обмежуватись прибудинковою територією, а залежно від потреби, мати різноманітну кормову базу, обирати місце збору там, де потужніше цвітіння. Також ця технічна вигадка економить сили бджілок, продовжує їхнє життя. За статистикою, у сезон медозбору одна трудівниця живе всього місяць (!), а то і менше, адже змушена долати величезні відстані в пошуках нектару.


За словами пана Володимира, ідея змайструвати пасіку на колесах визрівала в нього давно. Раніше подібні бачив під час сезонних заробітків у південних областях України. Але серйозно взявся втілювати її рік тому. Не в останню чергу додала оптимізму розповідь швагра, який мешкає в Німеччині, про те, що в європейських країнах пасічники утримують бджіл у компактних вуликах-хатинках, по п’ять, десять сімей під “одним дахом”.

"Минулоріч на вигорілих торфовищах, що за селом, запримітив цілі плантації іван-чаю. Краса неймовірна. Близько п’ятсот гектарів переливалося фіолетовими барвами. Сказав собі, хай там що, а вивезу сюди пасіку! Ви би бачили, скільки подиву було в дітей, коли я вперше проїхався вулицями села зі своїми вуликами. Думали, що цирк приїхав", – весело оповідає Володимир Кіналь.

Пасіка на колесах і справді диво, що дозволяє сьогодні бджоляреві не обмежуватись прибудинковою територією, а залежно від потреби, мати різноманітну кормову базу, обирати місце збору там, де потужніше цвітіння. Також ця технічна вигадка економить сили бджілок, продовжує їхнє життя. За статистикою, у сезон медозбору одна трудівниця живе всього місяць (!), а то і менше, адже змушена долати величезні відстані в пошуках нектару.
Як не крути, а сільське життя – трудне, свій хліб доводиться здобувати тяжкою працею. Часом за день наморишся так, що світу білого не бачиш. Тому хочеться і відпочити. А де найкраще відновлювати сили? Правильно, на природі! Однак просто лежати під сонечком — це не те, надто банально. Значно краще на м’якенькому лежаку, в компанії бджілок, які гудуть десь там під твоєю спиною. Вдихати аромати трав і меду… Куди тій новомодній релаксотерапії!

Власним прикладом підтверджує кожне сказане слово пан Володимир. Відтоді, як він обзавівся пасікою на колесах, не пропускає нагоди подрімати всередині хатини. Зізнається, після лише одного “сеансу” втома кудись зникає, а сон покращується. Випробували на собі цілющий ефект і його друзі.

"Запахи які там приємні… Я як перший раз поспав у хатині, то наче на світ народився, думки дурні вилітають з голови. Те ж саме говорять і мої друзі. Дружина одного товариша після такого “сеансу” зателефонувала і з неприхованим здивуванням почала розповідати, що “її Василь став такий врівноважений, спокійний”. Каже: “Видно йому на користь іде, хочу, щоб він до тебе ще раз поїхав”. Може і так…