«Ганятися за секретарями». Як журналістам працювалося з волинським обкомом. КОЛИ НЕ БУЛО ІНТЕРНЕТУ

«Правда очі коле», - так називалася стаття журналістки Анастасії Філатенко у газеті «Волинь» від 9 лютого 1995 року про особливості роботи журналістів у радянський період. То була свого роду відповіді на закиди автору іншої публікації Володимирові Наконечному, який припускав, що медійники жили при обкомі як сир в маслі.

«Людина, далека від життя газети, тодішньої реальної дійсності стосунків між газетою та обкомом, може й справді подумати, що нам дуже добре жилося завдяки невтомному, щоденному піклуванню обкому про газету і журналістів. А ми, після того, як наших благодійників не стало », - пише авторка.

Кількома промовистими штрихами журналістка описала, як працювалося у той час їй та її колегам.


***

…«А якщо бути до кінця відвертим, то треба сказати – а що ми, журналісти, мали від того великого тиражу (230 примірників газети, - авт.) – хіба що перераховували сотні тисяч, а потім уже й мільйони карбованців обкому партії на утримання вождів, вождиків і вожденят».

***

…«Цікаво, яку то ще нижчу платню мав одержувати журналіст, завідуючий відділом з дипломом Львівського чи Київського університету, якому жалував той же обком, а точніше фінгоспінспектор ЦК партії аж… 110 карбованців. Не набагато більше одержував редактор та його заступники».

***

…«Розподіл гонорару, точніше встановлені знову ж таки партійними органами норми – 60 процентів гонорару позаштатним авторам і 40 процентів штатним працівникам газети, я особисто сприймала як має людської та професійної гідності. Я ніяк не могла зрозуміти – чому така зневага до журналістів-професіоналів, чому редакція мала платити за так званий організований виступ будь-якого партократа чи іншого позаштатного автора значно більше, ніж тому, хто десятки років працює в газеті».

***

…«Я особисто не знаю журналістів «Радянської Волині», які відпочивали і лікувалися в престижних партійних санаторіях в Криму, Трускавці, Кисловодську по путівках обкому партії».

***

…«Що стосується квартир, то знову ж таки, рідний обком партії з своїх фондів не виділив жодної. Якщо будувалися квартири у так званих «обкомівських будинках», то за гроші нашої газети».

***

…«Він добре знає, які машини отримувала редакція. Сперш, на новенькій, їздив секретар обкому, потім передавав завідуючому відділом, а вже після нього удостоювався честі тією машиною їздити редактор обласної газети і журналісти».

***

…«Ми мусили «ганятися» за секретарями обкому партії , які часто-густо були, як-то кажуть посаженими генералами то під час відкриття шкіл, то закладів культури чи на якихось урочистостях або партійних конференціях. Зрозуміло, що все треба було давати швидко, в номер, з обов’язковим «взяв участь і виступив».

***

…«Рідко хто з нас, журналістів, може сказати, що його взяв у машину секретар обкому, коли їхав у той чи інший район. А щоб, не дай Боже, пообідати, то це вважалося жахливим порушення субординації».

***

…«Для обкому партії , для дуже багатьох його працівників, включаючи й інструкторів, журналісти були людьми другого сорту. Ми не могли без партійного квитка, лише з редакційним посвідченням, занести ті чи інші папери в обком навіть інструктору».

***

…«Нас спершу взагалі не пускали в обкомівську їдальню. Згодом, вже десь в останні роки, видали перепустки, та й то лише для журналістів, а, наприклад, друкарка чи коректор газети вже не мали на це права. Перепустки були виписані на другу годину дня, тобто ми мали право зайти в їдальню після того, як там з першої до другої пообідають «білі» відвідувачі – працівники обкому».

***

…«Мали ми на обід, як дуже влучно сказав мій колега-журналіст, вишкребки, бо ж їдальня о третій годині вже закривалася».

***

…«Журналістам, які писали в номер про обласні партійні конференції , видавали перепустки… без права заходити до зали, де вони відбувалися. Наше місце було за кулісами».

Підготувала Олена ЛІВІЦЬКА.