Незламні: розповіді про упівців, від яких мурашки по шкірі

Українській повстанській армії, збройному крилу Організації українських націоналістів, цьогоріч 76 років. Згідно з наказом Головного командира УПА Романа Шухевича – «Тараса Чупринки» від 14 жовтня 1947 року: «…Визнається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА». Організована боротьба українського визвольного руху продовжувалась до 1950-х років. Вважається, що останній вояк УПА вийшов із підпілля у 1991 році.

Інтернет-видання «Волинь24» згадує повстанські історії, які не залишать байдужими нікого. Їх нам розповів науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею Богдан Зек.

«ЗДОБУДЕШ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ, АБО ЗАГИНЕШ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЇ»

УПА була унікальним явищем, оскільки практично не мала іноземної допомоги. Сповідуючи ідею незалежної держави, повстанський рух перебував у стані війни на два фронти – проти гітлерівського та сталінського режимів. У цьому протистоянні ОУН та УПА втратили понад 100 тис. чоловік (кожний четвертий з тих, хто зі зброєю в руках відстоював право народу на власну державу).

«Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї», – перша заповідь Декалогу українського націоналіста. Усі, хто її приймав, її виконували. Майже всі…

Повстанці вели масштабну інформативну роботу з населенням.


ПОВСТАНСЬКЕ КОХАННЯ

Звучить романтично, але з інтонацією трагізму. Твоя натура може бути сентиментальною і вразливою, але яке це має значення, коли війна на відстані витягнутої руки?

Марія, мабуть, усміхалась лише тоді, коли ніхто не бачив. Коли зброї в руках не було. А Степан гордився, що поруч з такою зникають всі сумніви і страх. Марію Калачук виявили в криївці співробітники МДБ (Міністерство державної безпеки СРСР).

Вона та інші жінки вирішили виконати присягу і здійснили самогубство. Не зрадили своїм обіцянкам і загинули вільними. Марія не встигла навіть попрощатися з чоловіком, бо дислокувались у різних криївках. Відомості про їхніх дітей в історії не знайдені. Лише збереглися світлини з підпілля, у яких повстанське кохання залишилось у вічності.

Тендітна жінка з проникливим поглядом. Подумала б, що це кадр із фільму, але точно не про війну. Відважна у своїх рішеннях. Лише лякає червоний хрест, поставлений емдебістами. Він означає: «ЛІКВІДОВАНА».

У січні 1954 року до сторожа Миколи Лабнюка зайшли повечеряти упівці, серед яких був Василь Сементух (псевдо «Ярий», «Панас», «Хома») – останній керівник Ковельського окружного проводу ОУН, який здійснив пропагандистський рейд у Литву в 1950 році. (Рейд як засіб інформування сусідів про визвольну боротьбу УПА і реалії життя в СРСР з метою створення підґрунтя для співпраці народів в єдиному антибільшовицькому блоці – ред.) Із загоном була Віра Королюк (Христя).

Господар подав їжу, в яку додав «Нептун 47» (отрута нервово-паралітичної дії). Коли упівці заснули, Віра відчула небезпеку і почала будити товаришів. В той час дім оточили енкаведисти. Віра Королюк з кулеметом вилізла на горище палаючої хати і звідти стріляла, щоб прикрити відхід побратимів. Там і загинула у вогні. Василь Сементух майже добіг до лісу, коли його поранили в ноги. Провідник Ковельської округи пустив собі кулю в скроню, аби не потрапити в руки окупантів живим.

Жінки були зв’язковими, інформаторами, розвідниками. Чи усвідомлювали вони, що в один день можуть втратити все? Думаю, що так. І все ж продовжували бути мужніми та надійними. Вони не боялися смерті, бо силу духу і бажання волі не можна ні викорінити, ні знищити. Вони не боялись кулі чи фізичної розправи, бо в їхньому серці жила безмежна любов до своєї землі і свята віра, що настане час, коли Україна буде незалежною.

СМЕРТЬ ЗА ШМАТ САЛА

Розпитую про історії, які заховані в архівах, але про які варто знати. Богдан Зек згадує випадок, який доводить, що дисципліна в УПА була в пріоритеті:

«Був епізод, коли чота УПА (взвод) стала на постій до господаря. Господар помітив, що у нього зник шматок сала. Він повідомив про це керівнику. Командир вишикував чоту в один ряд і змусив всіх стрибати. Лише один із стрільців УПА почав тікати. Командир дістав пістолет і розстріляв його на місці.«За шмат сала вбити людину?» – стривожено запитав господар. Такі факти дозволяють нам стверджувати, що члени УПА повинні були бути чесними один з одним».

КОЖНА СІМ'Я ПОВСТАНЦЯ – ОКРЕМА СТОРІНКА В ІСТОРІЇ

Радянська влада вважала, що патріотизм в українців закладений у генетичному коді народу. В коло підозрюваних потрапляли всі родичі: брати, жінки, батьки та діти. Богдан Сергій («Биков») – керівник Любомльського надрайонного проводу в автобіографії розповідає про те, яких утисків зазнала його родина через його повстанську діяльність:

«Родина моя, мати і сестра молодша мене, зістались вивезені в осінь 1944 року в Сибір, у Красноярський край на роботу. В 1945 року мати і сестра рішили втікати додому, яких переловили і засудили на 5 років тюремного ув’язнення. Батько мій як учасник УПА в місяці серпні 1945 року зіставсь проданий зрадником погран. НКВД-истам, якого при окруженні зловили пси, від котрих неможливо було відстрілюватись. Батька засудили на 15 років тюремного ув’язнення в м. Томську».

Радянська влада жорстоко розправилася з сім’ями вояків УПА, каже Богдан Зек.

«Мені важко назвати родину повстанця , яка б не зазнала репресій від радянської влади. В Сибір вивозили цілі родини (за офіційними радянськими даними, під час боротьби з ОУН і УПА упродовж 1944-1956 років було репресовано майже 500 тис. жителів Західної України: 153 тис. вбито, 134 тис. заарештовано, 203 тис. вислано з України).

Родина Андрія Михайлевича (псевдо «Кос») – командира куреня УПА, керівника Служби безпеки Ковельського окружного проводу ОУН, була повністю репресована. Сам же він підірвався гранатою, щоб не здатися живим».

***

Чимало упівців і досі не реабілітовані. А вже 27 років маємо свою державу. Державу, за яку вони боролись зі зброєю в руках…

Марія ПАВЛОВИЧ
Фото автора