«Студентка мене ще не вчила!» Кумедні історії з життя найбільш потрібної кафедри луцького вишу
19 жовтня, 2018, 15:17
Двадцять п’ять років тому внаслідок реорганізації кафедри української мови у Волинському державному університеті імені Лесі Українки (нині – Східноєвропейський національний університет) створили кафедру історії та культури української мови.
З того часу і до сьогодні всі її працівники демонструють високий професіоналізм, беззаперечний талант та щиру любов до слова.
Але праця на кафедрі – це не лише щоденна копітка наукова, методична і педагогічна робота. Викладачі – теж люди, і з ними трапляються різні курйози, кумедні ситуації, про які потім згадують з усмішкою. От про них інтернет-видання «Волинь24» і попросило розповісти тих, хто тут працює.
Ірина Левчук, кандидат філологічних наук, доцент:
– Кумедні й пам’ятні моменти трапляються щодень. Скажімо, я назавжди запам’ятала, як 10 років тому мала перший досвід викладання культури мовлення для солідних людей – редакторів друкованих ЗМІ Волині. Коли я зайшла до аудиторії з організатором цього навчання, то сивочолий редактор однієї з районних газет так щиро й без дипломатичності сказав, що студентка його ще не вчила. І тільки після ґрунтовного заняття присутні зізналися, що не сподівалися, побачивши недосвідченого викладача, що здобудуть стільки нової й корисної інформації.
Цьогоріч на занятті-знайомстві з першокурсниками – майбутніми філологами – я з приємністю з’ясувала, що навчатиму вже вихованців своїх одногрупниць, які працюють вчителями української мови та літератури. Цікаво! А роки летять…
Ольга Маленицька, кандидат педагогічних наук, доцент, пригадує історію про іспит з методики викладання української мови (рік і прізвище студента загубилися в минулих роках).
Студент сідає відповідати.
Викладач: Слухаю перше питання.
Студент: Я не знаю.
Викладач: Тоді друге питання.
Студент (ніяково): Я теж… не знаю. Але я вчив (азартно). Вчив. Точно. Вчив. Спитайте щось додатково.
Викладач: Назвіть теми уроків.
Студент: Засвоєння знань, але більше не пам’ятаю. І структури уроку не знаю.
Викладач (сердито, роздратовано): Ви один-єдиний хлопець на факультеті, староста групи, а такий приклад подаєте (бере залікову книжку). Хай вже буде… (хоче поставити «задовільно»).
Студент хапає за руку викладача (благально): Не ставте мені «чотири», спитайте ще щось, може, я на «п’ять» знаю!!!
Оксана Приймачок, кандидат філологічних наук, доцент:
– На Міжнародну наукову конференцію «Лінгвістика ХХІ ст.: стан та перспективи розвитку», яка проходить у перлині Поліського краю – на березі озера Світязь, зазвичай приїздять десятки учасників. Гостя зі сходу України (назвемо її пані Р.), милуючись світязькою хвилею і вдихаючи аромати хвойного лісу, питає: «А где у вас тут горы?» Відповідаю, що на Поліссі гір немає. «Как нет? – не вгомовується пані. – А мне говорили, что на Западе должны быть горы!» Ще більше пані Р. була подивована, коли я розказала, що витоптані нею ягоди – то справжня лісова суниця. «И что, она так прямо под ногами и растёт?!» – щиро дивувалася далі гостя.
Ось так на наших лінгвістичних конференціях люди розширюють свій кругозір.
Світлана Богдан, кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри, поділилась аж двома веселими розповідями.
Передача в прямому ефірі «Мова наша калинова» (я і Галина Кажан). Ми випадково сіли за стіл не у звичному порядку. Помічник, працівник телебачення, зазвичай передавав записки з питаннями від слухачів Галині Володимирівні. Раптом він бачить зміни, мить стоїть спантеличений і розгублений. Але лише мить. Потім – падає на коліна й повзе перед столом, щоб не втрапити в кадр. Ми ледве стримуємо сміх: бо ж прямий ефір. Треба вгамувати емоції. Ситуація врятована.
***
Лекція на першому курсі з «Основ наукових досліджень». Записуємо літературу, називаю прізвище, а студенти хором кажуть ім’я й по батькові дослідника. Кажу: «Арнольд…» Пауза. У відповідь-продовження: «Шварценеггер». «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та».
«Волинь24» приднується до привітань з нагоди 25-річчя та бажає кафедрі історії та культури української мови нових творчих злетів і наполегливих студентів!
З того часу і до сьогодні всі її працівники демонструють високий професіоналізм, беззаперечний талант та щиру любов до слова.
Але праця на кафедрі – це не лише щоденна копітка наукова, методична і педагогічна робота. Викладачі – теж люди, і з ними трапляються різні курйози, кумедні ситуації, про які потім згадують з усмішкою. От про них інтернет-видання «Волинь24» і попросило розповісти тих, хто тут працює.
Ірина Левчук, кандидат філологічних наук, доцент:
– Кумедні й пам’ятні моменти трапляються щодень. Скажімо, я назавжди запам’ятала, як 10 років тому мала перший досвід викладання культури мовлення для солідних людей – редакторів друкованих ЗМІ Волині. Коли я зайшла до аудиторії з організатором цього навчання, то сивочолий редактор однієї з районних газет так щиро й без дипломатичності сказав, що студентка його ще не вчила. І тільки після ґрунтовного заняття присутні зізналися, що не сподівалися, побачивши недосвідченого викладача, що здобудуть стільки нової й корисної інформації.
Цьогоріч на занятті-знайомстві з першокурсниками – майбутніми філологами – я з приємністю з’ясувала, що навчатиму вже вихованців своїх одногрупниць, які працюють вчителями української мови та літератури. Цікаво! А роки летять…
Ольга Маленицька, кандидат педагогічних наук, доцент, пригадує історію про іспит з методики викладання української мови (рік і прізвище студента загубилися в минулих роках).
Студент сідає відповідати.
Викладач: Слухаю перше питання.
Студент: Я не знаю.
Викладач: Тоді друге питання.
Студент (ніяково): Я теж… не знаю. Але я вчив (азартно). Вчив. Точно. Вчив. Спитайте щось додатково.
Викладач: Назвіть теми уроків.
Студент: Засвоєння знань, але більше не пам’ятаю. І структури уроку не знаю.
Викладач (сердито, роздратовано): Ви один-єдиний хлопець на факультеті, староста групи, а такий приклад подаєте (бере залікову книжку). Хай вже буде… (хоче поставити «задовільно»).
Студент хапає за руку викладача (благально): Не ставте мені «чотири», спитайте ще щось, може, я на «п’ять» знаю!!!
Оксана Приймачок, кандидат філологічних наук, доцент:
– На Міжнародну наукову конференцію «Лінгвістика ХХІ ст.: стан та перспективи розвитку», яка проходить у перлині Поліського краю – на березі озера Світязь, зазвичай приїздять десятки учасників. Гостя зі сходу України (назвемо її пані Р.), милуючись світязькою хвилею і вдихаючи аромати хвойного лісу, питає: «А где у вас тут горы?» Відповідаю, що на Поліссі гір немає. «Как нет? – не вгомовується пані. – А мне говорили, что на Западе должны быть горы!» Ще більше пані Р. була подивована, коли я розказала, що витоптані нею ягоди – то справжня лісова суниця. «И что, она так прямо под ногами и растёт?!» – щиро дивувалася далі гостя.
Ось так на наших лінгвістичних конференціях люди розширюють свій кругозір.
Світлана Богдан, кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри, поділилась аж двома веселими розповідями.
Передача в прямому ефірі «Мова наша калинова» (я і Галина Кажан). Ми випадково сіли за стіл не у звичному порядку. Помічник, працівник телебачення, зазвичай передавав записки з питаннями від слухачів Галині Володимирівні. Раптом він бачить зміни, мить стоїть спантеличений і розгублений. Але лише мить. Потім – падає на коліна й повзе перед столом, щоб не втрапити в кадр. Ми ледве стримуємо сміх: бо ж прямий ефір. Треба вгамувати емоції. Ситуація врятована.
***
Лекція на першому курсі з «Основ наукових досліджень». Записуємо літературу, називаю прізвище, а студенти хором кажуть ім’я й по батькові дослідника. Кажу: «Арнольд…» Пауза. У відповідь-продовження: «Шварценеггер». «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та».
«Волинь24» приднується до привітань з нагоди 25-річчя та бажає кафедрі історії та культури української мови нових творчих злетів і наполегливих студентів!
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Викладачі та ректор СНУ зняли цікаве відео до дня народження Лесі Українки
25 лютого, 2020, 11:14
0
0
Коментарі: