«Набрала дітей, бо грошей хоче»: волинянка про докори і щастя опікунства
02 грудня, 2018, 12:01
Подружжя Ольги та Василя Свередів із Сьомаків Луцького району, маючи вже заміжню дочку, взяло під опіку дітей, позбавлених батьківського піклування, і замінили їм тата й маму.
У їхньому селі аж п’ять родин, які чи то створили прийомну сім’ю, чи стали, як Свереди, опікунами, пише газета "Волинь".
Такий чоловік викликає захоплення.
Родом із сусіднього села Городок, Ольга, яка вивчилася в Горохові на зоотехніка, вийшла заміж і жила в Бубнові Володимир–Волинського району. Але у першому шлюбі, як кажуть, не склалося. Два роки, за словами жінки, прожила в заміжжі, а третій «то вже був мукою». Лише те, що донька росла, тримало — «а може, наладиться?» Не наладилося… Тож одного «прекрасного» дня вона зателефонувала батькам: «Заберіть мене, бо нема життя».
— А в мами моєї — дванадцятеро дітей, — пригадує Ольга Василівна. — Вдома ще були молодші брати й сестри — і я тут зі своїм «приданим». Побула місяць, і мама каже: шукай роботу. Пішла я до голови колгоспу, бо ж училася за рахунок господарства, то була надія, що не відмовить у працевлаштуванні.
Так у 24–літньому віці жінка стала завферми в Сьомаках. Тоді і познайомилася зі своїм другим чоловіком. Василь Свереда, хлопець на два роки молодший за неї, якраз із армії повернувся, слюсарем працював на фермі. У 1996–му вони одружилися, взяли церковний шлюб. Пішли жити в хатинку, яку колгосп купив їм на виплату за 1000 доларів. Тож працювали і ще багато літ розраховувалися за це житло.
— А дочка моя Даша, — розповідає жінка, — стала Василеві за рідну, хоч офіційно і не удочеряв її (так обставини склалися). Я була налякана першим шлюбом, проте виходити заміж вдруге не побоялася. Бо як без чоловіка в селі самій жінці? Тож виорати треба, скосити… Але відразу скажу: якби не було в душі симпатії, того почуття, яке робить двох людей парою, то не схотіла б ні того орача, ні косаря. Це чиста правда.
«Бог подарував нам Іванка, але, на жаль, дуже скоро й забрав його»
Побралися Свереди в 1996–му. Але аж через сім років народився їхній син, якого назвали Іваном. Жінка розповідає:
— Дочекалися. Тішилися дитям, бо ж як би там не було, а у Василя — це первісток. До п’яти місяців усе було ніби добре. І лікарі казали, що хлопчик розвивається нормально. А як минуло йому півроку, то почалися проблеми зі здоров’ям. Слава Богу, підлікувалися. Нібито все наладилося. Я вже думала, що переросте, як то буває. Але коли Ваня мав вісім літ, то недуга нагадала про себе. Ми знову потрапили в лікарню з інтоксикацією. Настала, як кажуть, чорна смуга в нашому житті. Василь старався копійку якусь заробити, бо ж на лікування сина потрібні були чималі гроші. Їздив і в Київ на заробітки, і в Санкт-Петербург.
Коли Вані йшов десятий рік, нас направили у столицю — у дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит». Там і побачили вперше, що у нашого сина — одна нирка. Не шукала я винних у тому, чому в Луцьку цього не встановили (вже не зарадиш біді). Лікарі сказали Вані підбадьорливо, що одна нирка працює за дві. Живи, одне слово, але пам’ятай про це. А він був дуже активний хлопчик — такий собі живчик. У футбол любив пограти, хоч я просила спокійніші забави вибирати. У тринадцять років син дуже виріс, взуття носив 42–го розміру. Ми вже знали, якими ліками витягувати його, коли була інтоксикація організму. І того разу думали, що це просто чергове загострення. На жаль, нирка відмовила. 2 серпня 2016–го, якраз на Іллі, нашого Вані не стало…
Про той день, коли хоронили сина — рослого, гарного, Ольга Василівна не може згадувати без сліз. Бо скільки б часу не минуло, біль так і не стихає. Мабуть, пізнавши свою біду, люди стають добріші, чутливіші до чужої. Ця думка не залишала, коли ми спілкувалися з подружжям.
— Коли Вані було ще десять років, — розповідає жінка, — то, знаючи про його проблему зі здоров’ям, ми з чоловіком мали намір узяти в сім’ю сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування. А останньою краплю став мій сон. Нібито до нас прийшло троє діток. Як зараз бачу: стоять два хлопчики і дівчинка. Я їм говорю: «Раз прийшли, то вже залишайтеся, — розказуйте про себе». І так той сон мене нагнітив, що я вернулася остаточно до думки про прийомну сім’ю чи опікунство. Поговорили ми з Василем, і я поїхала до Луцька — у службу у справах дітей райдержадміністрації. Довелося ще почекати, поки нам дали двох сестер–підлітків Валю і Світлану та їхнього брата Юрка з Лучиць Луцького району.
Дівчата недовго в нас були. Світлана профтехучилище закінчила і, вже маючи 18 років, заміж пішла. Валя, ставши повнолітньою, перебралася в Лучиці — у батьківську хату (вона теж уже має сім’ю). Відправляли ми її з приданим — з отцем Валерієм, настоятелем нашого храму, бусом везли все необхідне для життя — і посуд, і постіль, і харчі. Майже три роки були ми опікунами і для дівчинки Аліни, яку у 2015–му забрала мати, повернувшись із місць позбавлення волі. Я до цієї дитини душею приросла, мене вона мамою називала. І дуже неохоче йшла від нас, але ми не могли перечити біологічній матері, на боці якої був закон.
2016–й подружжя називає дуже важким у їхньому житті. На той час у них було уже п’ятеро дітей під опікою, ще й брата та сестричку взяли — Максимка і Дашу з Лаврова. І ось покинула їхній дім Світлана, Валя. А в серпні Ваня помер.
«Перш я була «тьотя Оля», а потім уже мене мамою назвали»
Сьогодні в подружжя Свередів під опікою троє дітей. Це Юрко, який з 2014–го живе в сім’ї, і Даша та Максим — з 2015–го. Ми приїхали в Сьомаки спеціально в другій половині дня, щоб учні повернулися зі школи. Бо, звичайно, хотілося почути, як їм живеться. У розмові жінка пригадала, що цього літа на День захисту дітей у Лаврові проходив фестиваль і їхню сім’ю запросили.
— Тоді, — каже Ольга Василівна, — Дашу і Максимка я завела до їхньої бабусі. Вона доглядала онуків чотири роки, але, мабуть, уже за віком їй це стало непосильним, тому й опинилися у притулку. Я на цю жінку, боронь Боже, поганого слова не скажу — що могла, те дала малим. Тому й повела до неї, щоб побачилися. До речі, бабуся ще й батька їхнього покликала. І він прийшов. «Ну, як вам там живеться?» — ото все, що він спромігся дочку й сина спитати…
Після почутого розумієш, як цим дітям хотілося родинного тепла. Не відразу вони назвали Ольгу Василівну мамою, а Василя Петровича татом («перш ми були «тьотя Оля» і «дядя Вася»), але дуже скоро. Жінка могла б багато розповісти про те, якою була, зокрема, Даша, коли прийшла в їхній дім. Але про це вона воліє згадувати якнайменше. Тільки каже: «Це як у телепередачі «Від пацанки до панянки». Бабуся як побачила Дашу, то здивувалася, що вона така доглянута дівчинка, що в неї може бути гарне волосся.
— Максим, до речі, у нас дуже артистичний — він дуже любить танцювати. — веде далі Ольга Василівна. — А ще в церкві прислужує. У неділю чи в день релігійного свята о 8–й ранку до храму йде. Хоч про шлях священика в подальшому поки що не думає, бо має нині іншу мрію — у військовому ліцеї.
Жінка згадала прикрий момент із життя цих дітей. Ще до того, як Дашу і Максима взяла під опіку їхня рідна бабуся, вони вже були у одній сім’ї. Але, на жаль, там ними потішилися, а відчувши, що це непроста праця, — відмовилися від них. Так діти опинилися у Володимир–Волинському інтернаті.
«Можна було б жити вже спокійніше, не заглядати у шкільні підручники»
— Не секрет, що це моя ініціатива взяти дітей під опіку, — зауважує Ольга Василівна. — Василь не перечив, він просто мовчав. Зате тепер каже: «І що б ми робили без наших дітей?» Можна було б у такому віці (а літа вже до золотого ювілею біжать) і спокійніше жити. Для себе, як мовиться. І не заглядати у шкільні підручники, переходячи з класу в клас. А доводиться. І у школі я буваю — за дітей, які називають мене мамою, душа болить. Не дай Бог, хтось їх образить, знаючи, як вони опинилися у Сьомаках. І з батьками однокласників свого часу мала розмову, і з ровесниками Юрка, Даші, Максимка. Хотілося, щоб їх, новеньких, прийняли і сприйняли як моїх рідних, яких не дам скривдити.
А як же односельчани поставилися до того, що подружжя Свередів узяло під опіку дітей? З приводу цього Ольга Василівна висловилася так:
— По–різному: хтось із розумінням, якщо вже не зі схваленням. А можна почути і таке: «Набрала дітей, бо грошей хоче». Але ж не думають, що як отримаю ті кошти, які держава виплачує, то на малих і витрачаю.
І мені хотілося заступитися за цю жінку й сказати тим, у кого язик повертається дорікнути: «Набрала…»: «А ви візьміть хоч одного хлопчика чи дівчинку і спробуйте, що то за хліб». Це буде тільки вітатися, адже, на жаль, сиріт чи позбавлених батьківського піклування є багато.
— Якби я вже мала таку розкіш за рахунок державних виплат, — говорить Ольга Василівна, — то хіба б ішла на роботу? Сиділа б собі вдома. Але ж ні — працюю в обласній інфекційній лікарні молодшою медсестрою. Коли я на зміні, то чоловік до школи дітей випровадить чи зустріне їх після уроків, нагодує. Хлопці люблять біля батька бути, коли він хазяйнує. Як мурує, то й вони пробують класти цеглу і тішаться, що і в них виходить. А Даша вже біля мене на кухні: роблю пироги чи вареники — і їй шматок тіста даю, щоб ліпила. У житті все треба вміти.
А головне, виростаючи у родині, діти бачать теплі стосунки батьків, взаємну турботу, тож у майбутньому і самі будуть готові до того, щоб створити свою сім’ю.
— У житті по–різному буває, — каже жінка. — Хоч діти під опікою до повноліття, але, може, якраз хтось із них залишиться з нами і, ставши дорослим, на старості і нас догляне. Я не виключаю такий варіант, бо ж наша старша Даша із сім’єю — у неї росте донька й син — живе в Луцьку.
Як би не було, для подружжя Свередів ці діти уже свої. І серце за них болітиме завжди, бо не можна обірвати ту ниточку, яка поєднала їхні душі.
У їхньому селі аж п’ять родин, які чи то створили прийомну сім’ю, чи стали, як Свереди, опікунами, пише газета "Волинь".
Такий чоловік викликає захоплення.
Родом із сусіднього села Городок, Ольга, яка вивчилася в Горохові на зоотехніка, вийшла заміж і жила в Бубнові Володимир–Волинського району. Але у першому шлюбі, як кажуть, не склалося. Два роки, за словами жінки, прожила в заміжжі, а третій «то вже був мукою». Лише те, що донька росла, тримало — «а може, наладиться?» Не наладилося… Тож одного «прекрасного» дня вона зателефонувала батькам: «Заберіть мене, бо нема життя».
— А в мами моєї — дванадцятеро дітей, — пригадує Ольга Василівна. — Вдома ще були молодші брати й сестри — і я тут зі своїм «приданим». Побула місяць, і мама каже: шукай роботу. Пішла я до голови колгоспу, бо ж училася за рахунок господарства, то була надія, що не відмовить у працевлаштуванні.
Так у 24–літньому віці жінка стала завферми в Сьомаках. Тоді і познайомилася зі своїм другим чоловіком. Василь Свереда, хлопець на два роки молодший за неї, якраз із армії повернувся, слюсарем працював на фермі. У 1996–му вони одружилися, взяли церковний шлюб. Пішли жити в хатинку, яку колгосп купив їм на виплату за 1000 доларів. Тож працювали і ще багато літ розраховувалися за це житло.
— А дочка моя Даша, — розповідає жінка, — стала Василеві за рідну, хоч офіційно і не удочеряв її (так обставини склалися). Я була налякана першим шлюбом, проте виходити заміж вдруге не побоялася. Бо як без чоловіка в селі самій жінці? Тож виорати треба, скосити… Але відразу скажу: якби не було в душі симпатії, того почуття, яке робить двох людей парою, то не схотіла б ні того орача, ні косаря. Це чиста правда.
«Бог подарував нам Іванка, але, на жаль, дуже скоро й забрав його»
Побралися Свереди в 1996–му. Але аж через сім років народився їхній син, якого назвали Іваном. Жінка розповідає:
— Дочекалися. Тішилися дитям, бо ж як би там не було, а у Василя — це первісток. До п’яти місяців усе було ніби добре. І лікарі казали, що хлопчик розвивається нормально. А як минуло йому півроку, то почалися проблеми зі здоров’ям. Слава Богу, підлікувалися. Нібито все наладилося. Я вже думала, що переросте, як то буває. Але коли Ваня мав вісім літ, то недуга нагадала про себе. Ми знову потрапили в лікарню з інтоксикацією. Настала, як кажуть, чорна смуга в нашому житті. Василь старався копійку якусь заробити, бо ж на лікування сина потрібні були чималі гроші. Їздив і в Київ на заробітки, і в Санкт-Петербург.
Коли Вані йшов десятий рік, нас направили у столицю — у дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит». Там і побачили вперше, що у нашого сина — одна нирка. Не шукала я винних у тому, чому в Луцьку цього не встановили (вже не зарадиш біді). Лікарі сказали Вані підбадьорливо, що одна нирка працює за дві. Живи, одне слово, але пам’ятай про це. А він був дуже активний хлопчик — такий собі живчик. У футбол любив пограти, хоч я просила спокійніші забави вибирати. У тринадцять років син дуже виріс, взуття носив 42–го розміру. Ми вже знали, якими ліками витягувати його, коли була інтоксикація організму. І того разу думали, що це просто чергове загострення. На жаль, нирка відмовила. 2 серпня 2016–го, якраз на Іллі, нашого Вані не стало…
Про той день, коли хоронили сина — рослого, гарного, Ольга Василівна не може згадувати без сліз. Бо скільки б часу не минуло, біль так і не стихає. Мабуть, пізнавши свою біду, люди стають добріші, чутливіші до чужої. Ця думка не залишала, коли ми спілкувалися з подружжям.
— Коли Вані було ще десять років, — розповідає жінка, — то, знаючи про його проблему зі здоров’ям, ми з чоловіком мали намір узяти в сім’ю сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування. А останньою краплю став мій сон. Нібито до нас прийшло троє діток. Як зараз бачу: стоять два хлопчики і дівчинка. Я їм говорю: «Раз прийшли, то вже залишайтеся, — розказуйте про себе». І так той сон мене нагнітив, що я вернулася остаточно до думки про прийомну сім’ю чи опікунство. Поговорили ми з Василем, і я поїхала до Луцька — у службу у справах дітей райдержадміністрації. Довелося ще почекати, поки нам дали двох сестер–підлітків Валю і Світлану та їхнього брата Юрка з Лучиць Луцького району.
Дівчата недовго в нас були. Світлана профтехучилище закінчила і, вже маючи 18 років, заміж пішла. Валя, ставши повнолітньою, перебралася в Лучиці — у батьківську хату (вона теж уже має сім’ю). Відправляли ми її з приданим — з отцем Валерієм, настоятелем нашого храму, бусом везли все необхідне для життя — і посуд, і постіль, і харчі. Майже три роки були ми опікунами і для дівчинки Аліни, яку у 2015–му забрала мати, повернувшись із місць позбавлення волі. Я до цієї дитини душею приросла, мене вона мамою називала. І дуже неохоче йшла від нас, але ми не могли перечити біологічній матері, на боці якої був закон.
2016–й подружжя називає дуже важким у їхньому житті. На той час у них було уже п’ятеро дітей під опікою, ще й брата та сестричку взяли — Максимка і Дашу з Лаврова. І ось покинула їхній дім Світлана, Валя. А в серпні Ваня помер.
«Перш я була «тьотя Оля», а потім уже мене мамою назвали»
Сьогодні в подружжя Свередів під опікою троє дітей. Це Юрко, який з 2014–го живе в сім’ї, і Даша та Максим — з 2015–го. Ми приїхали в Сьомаки спеціально в другій половині дня, щоб учні повернулися зі школи. Бо, звичайно, хотілося почути, як їм живеться. У розмові жінка пригадала, що цього літа на День захисту дітей у Лаврові проходив фестиваль і їхню сім’ю запросили.
— Тоді, — каже Ольга Василівна, — Дашу і Максимка я завела до їхньої бабусі. Вона доглядала онуків чотири роки, але, мабуть, уже за віком їй це стало непосильним, тому й опинилися у притулку. Я на цю жінку, боронь Боже, поганого слова не скажу — що могла, те дала малим. Тому й повела до неї, щоб побачилися. До речі, бабуся ще й батька їхнього покликала. І він прийшов. «Ну, як вам там живеться?» — ото все, що він спромігся дочку й сина спитати…
Після почутого розумієш, як цим дітям хотілося родинного тепла. Не відразу вони назвали Ольгу Василівну мамою, а Василя Петровича татом («перш ми були «тьотя Оля» і «дядя Вася»), але дуже скоро. Жінка могла б багато розповісти про те, якою була, зокрема, Даша, коли прийшла в їхній дім. Але про це вона воліє згадувати якнайменше. Тільки каже: «Це як у телепередачі «Від пацанки до панянки». Бабуся як побачила Дашу, то здивувалася, що вона така доглянута дівчинка, що в неї може бути гарне волосся.
— Максим, до речі, у нас дуже артистичний — він дуже любить танцювати. — веде далі Ольга Василівна. — А ще в церкві прислужує. У неділю чи в день релігійного свята о 8–й ранку до храму йде. Хоч про шлях священика в подальшому поки що не думає, бо має нині іншу мрію — у військовому ліцеї.
Жінка згадала прикрий момент із життя цих дітей. Ще до того, як Дашу і Максима взяла під опіку їхня рідна бабуся, вони вже були у одній сім’ї. Але, на жаль, там ними потішилися, а відчувши, що це непроста праця, — відмовилися від них. Так діти опинилися у Володимир–Волинському інтернаті.
«Можна було б жити вже спокійніше, не заглядати у шкільні підручники»
— Не секрет, що це моя ініціатива взяти дітей під опіку, — зауважує Ольга Василівна. — Василь не перечив, він просто мовчав. Зате тепер каже: «І що б ми робили без наших дітей?» Можна було б у такому віці (а літа вже до золотого ювілею біжать) і спокійніше жити. Для себе, як мовиться. І не заглядати у шкільні підручники, переходячи з класу в клас. А доводиться. І у школі я буваю — за дітей, які називають мене мамою, душа болить. Не дай Бог, хтось їх образить, знаючи, як вони опинилися у Сьомаках. І з батьками однокласників свого часу мала розмову, і з ровесниками Юрка, Даші, Максимка. Хотілося, щоб їх, новеньких, прийняли і сприйняли як моїх рідних, яких не дам скривдити.
А як же односельчани поставилися до того, що подружжя Свередів узяло під опіку дітей? З приводу цього Ольга Василівна висловилася так:
— По–різному: хтось із розумінням, якщо вже не зі схваленням. А можна почути і таке: «Набрала дітей, бо грошей хоче». Але ж не думають, що як отримаю ті кошти, які держава виплачує, то на малих і витрачаю.
І мені хотілося заступитися за цю жінку й сказати тим, у кого язик повертається дорікнути: «Набрала…»: «А ви візьміть хоч одного хлопчика чи дівчинку і спробуйте, що то за хліб». Це буде тільки вітатися, адже, на жаль, сиріт чи позбавлених батьківського піклування є багато.
— Якби я вже мала таку розкіш за рахунок державних виплат, — говорить Ольга Василівна, — то хіба б ішла на роботу? Сиділа б собі вдома. Але ж ні — працюю в обласній інфекційній лікарні молодшою медсестрою. Коли я на зміні, то чоловік до школи дітей випровадить чи зустріне їх після уроків, нагодує. Хлопці люблять біля батька бути, коли він хазяйнує. Як мурує, то й вони пробують класти цеглу і тішаться, що і в них виходить. А Даша вже біля мене на кухні: роблю пироги чи вареники — і їй шматок тіста даю, щоб ліпила. У житті все треба вміти.
А головне, виростаючи у родині, діти бачать теплі стосунки батьків, взаємну турботу, тож у майбутньому і самі будуть готові до того, щоб створити свою сім’ю.
— У житті по–різному буває, — каже жінка. — Хоч діти під опікою до повноліття, але, може, якраз хтось із них залишиться з нами і, ставши дорослим, на старості і нас догляне. Я не виключаю такий варіант, бо ж наша старша Даша із сім’єю — у неї росте донька й син — живе в Луцьку.
Як би не було, для подружжя Свередів ці діти уже свої. І серце за них болітиме завжди, бо не можна обірвати ту ниточку, яка поєднала їхні душі.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Коментарі: