Слово про Юрія Яцюка, журналіста і друга

Про Юрія Яцюка я писав уже тричі. Пишу вчетверте. Мабуть, востаннє.

Безглузда смерть обірвала життя заслуженого журналіста України, талановитого спортивного коментатора, автора яскравих репортажів про актуальні події з життя Волині, розповідей про майстрів волинського спорту і активістів фізкультурного руху.

Я вперше почув його голос по телефону на початку 90-х. Дзвонив у Берестечко, де проводили якісь змагання з туризму, попросив надати більше інформації. Покликали до телефону Яцюка, і він все розповів.

Я, власкор Волинського радіо, тоді запитав його, чи він не проти, щоб використати запис нашої розмови. На що Юрій не без гордості відповів, що він уже в прямому ефірі розказував про змагання з КВН на всю Україну, тому для нього це – не проблема.

Трохи згодом Юрко (я маю право так його називати, він старший за мене на 5 років, ми були добрими приятелями впродовж 25 років) почав кар’єру тележурналіста. Прийшовши на Волинське телебачення, він, наче комета, увірвався в ефір, і це затягнуло його на все життя.

Тисячі (я не перебільшую) телерепортажів злітали з його уст про всі значущі й не дуже спортивні події Волині. Кожен спортивний функціонер, тренер, спортсмен краю прагнув, щоб його показав, а ще більше розказав про нього по телебаченню Юрій Яцюк.

І він робив це безкорисливо. Лише з єдиним бажанням, щоб на Волині розвивався спорт, щоб працю ентузіастів, зрештою, таких, як він, побачили й оцінили всі.

Мало хто знає, що Юрій Яцюк у 10 класі уперше взяв до рук суддівський свисток, щоб згодом об’їздити з ним ледь не всю Україну. Судив матчі аматорських команд. І це йому дуже пригодилося, коли почав вести телерепортажі про ігри футбольної команди «Волинь».

Лише один раз він відмовився від коментування. Коли до Луцька приїздив донецький «Шахтар». Знімальна група прибула, а телекоментатор з Києва захворів. На пропозицію прокоментувати матч Юрій Антонович відповів: «Боюся, що буду вболівати за своїх, і мене звинуватять в упередженості».

Позаяк спортивні події зазвичай відбуваються в суботу-неділю, в нього не було вихідних. Формально він міг відпочити в будень, щоб не порушити трудового законодавства, але він цього майже ніколи не робив. Рвався на роботу, горів роботою, любив роботу і жив нею. Це той рідкісний випадок, коли робота була його хобі. Коли робив він її легко й невимушено. І робив професійно й сумлінно. І річ тут не у визнанні його заслуг державою, нагородженні високим званням «Заслужений журналіст України», річ у бажанні працювати для людей. Не для слави, не для нагород. Для глядачів, які йому вірили.

Цьому його навчили батьки. Нині покійний Антон Іванович Яцюк, суддя республіканської категорії, привів його в третьому класі на футбол. Мама Лідія Онуфріївна, для якої смерть сина стала найбільшим ударом у житті, завжди опікувалась ним, навіть коли Юра створив свою сім’ю.

Юрій Яцюк народився 12 квітня 1961 року. В день, який назавжди увійде в історію планети Земля. Була середа. О 10-й годині ранку за московським часом (він тоді збігався з київським) по радіо передали, що о 9 годині 7 хвилин здійснено успішний запуск космічного корабля з людиною на борту. Його пілотує радянський льотчик Гагарін Юрій Олексійович. Космічний корабель-супутник «Восток-1» облетів по орбіті планету Земля та приземлився в Саратовській області (Росія) о 10 годині 55 хвилин.

Того дня в Луцькому пологовому будинку з’явилося на світ шестеро немовлят: п’ять дівчаток і один хлопчик. Саме до матері хлопчика Лідії Онуфріївни Яцюк завітав журналіст обласної газети «Радянська Волинь» (нині – «Волинь») із дещо незвичною пропозицією: назвати сина Юрієм. І пояснив: так треба для публікації. За легендою, яку придумали газетярі (а, може, працівники ідеологічного відділу обкому партії), таке ім’я хлопчику мама нібито вирішила дати після того, як дізналася, що його носить перша в світі людина-космонавт. Про що й обіцяли розповісти в газеті.

Жінка довго не роздумувала. А коли почула, що до цього журналіст вже отримав «добро» у її чоловіка Антона Івановича, то й взагалі розчулилась.

Так отримав своє ім’я Юрій Антонович Яцюк, який завершив свій земний шлях 8 березня 2019 року, не доживши місяць з хвостиком до 58-річчя.

Він особливо пишався тим, що зветься Юрієм, коли у шкільному віці урочисто зустрічав у Луцьку пілотів космічного корабля «Союз-14» Павла Поповича і Юрія Артюхіна. Він розповів гостям, що батьки назвали його Юрієм в честь Гагаріна, і попросив залишити свої автографи на форзаці книги про першого космонавта, яку спеціально придбав до прибуття першого українського космонавта (Поповича) в древнє місто над Стиром.

Із першого класу Юрій Яцюк на сцені. Вів усі вечори і концерти у Луцькій середній школі №2, в якій навчався. Був лауреатом Республіканського конкурсу читців-декламаторів. Грав у КВН. І хоча здобув освіту інженера-будівельника, любов до слова, бажання реалізувати себе перед публікою й артистичний талант переважили. На початку 1990-х він разом із Віталієм Іваницьким і Віталієм Клімчуком заснував творчу фірму «Ідея». Звідки перейшов на Волинське телебачення. Звідки його «пішли», коли створили так зване «Суспільне».

Так. Я скажу тут про це. Бо якщо не скажу зараз, то не скажу ніколи.

Нічого не маю проти колективу і особисто жодного журналіста, яким там сьогодні працює. З багатьма приятелюю.

Маю претензію тільки до тих радників товариша Аласанії, які «стукали», кого треба звільнити, а кого залишити. Вони думають, що ніхто їх не знає. А їхні прізвища в журналістських колах відомі. Прізвища людей, які нічого путнього не зробили в журналістиці, як, зрештою, і в своєму куцому житті, але знищили багато хороших творчих починань.

Але їм і так забагато честі в цьому дописі. Через них Юрій Яцюк змушений був змінити місце роботи і перейти на телеканал «Аверс». Де його сприйняли як свого. Бо він для всіх колег був своїм. Крім підлих невдах, які намагалися і намагаються реалізувати власну значущість за рахунок знищення визнаних авторитетів.

Ще одна важлива річ, про яку не можу змовчати. Юрія Яцюка дехто сьогодні спробує назвати спортивним журналістом. Як і його колегу Романа Флішаровського, який пішов у кращий світ день перед тим. І це буде тільки частка правди. Тому що Юрій Антонович, як і Роман Олександрович, це були справжні ЖУРНАЛІСТИ. Люди, різносторонньо обізнані, високоосвічені. Хто не знає, скажу: Роман Флішаровський тривалий час очолював відділ новин редакції газети «Волинь» (до перейменування – «Радянська Волинь»), Юрій Яцюк керував редакцією інформації Волинського телебачення. Завдяки авторитету, глибоким знанням вони першими діставали інформацію в часи, коли не було інтернету, першими її оприлюднювали, ретельно перевіривши всі факти, не допускали таких кричущих помилок, які роблять сьогодні молоді, котрі не хочуть вчитися, люблять не журналістику, а себе в ефірі, в газеті чи в інтернеті.

Юрію Яцюку довіряли вести репортажі з фестивалю «Таврійські ігри», «На хвилях Світязя», брати інтерв’ю у відомих в Україні і світі людей, виходити у прямий ефір у передачах не тільки про спорт.

Хоча спорт у його житті і в роботі був таки номером першим. І про нього на Волині більше не знав ніхто, хіба що Роман Флішаровський, передчасна смерть якого буквально вбила Юрія Яцюка. Почувши про сумну звістку, він плакав у телефонну слухавку. Покерував, щоб колеги з «Аверса» зробили щемний сюжет про Романа Олександровича. А сам…

Не вберіг себе.

Тяжко, боляче сприймати, що його вже більше нема. Не хочеться вірити. Але правда невблаганна.

Юрій Антонович вже не з нами.

Нехай Господь оселить тебе, Юрію, там, де праведні спочивають.

Вічна тобі пам’ять!

Святослав ЛЕСЮК («Волинь24»)
Фото з особистого архіву Ольги КУЛІШ («Волинь24»)