22 хвилини над землею, або Як журналістка підкорювала луцьке небо. ФОТО

За 12 кілометрів від обласного центру Волині у селі Крупа – територія, де, здавалося б, давно немає цивілізації. Колишній цивільний аеродром у Луцьку, закритий у 1997 році, годився би для зйомок жорстоких бойовиків. На заіржавілих, вигнутих від старості чи то рук вандалів воротах – знак «Приватна власність. Вхід заборонено». Та й входити туди трохи лячно, бо цивільний аеродром не те що закинутий, він, здається, багато років у комі. І тільки літальні апарати зі складу Луцького аероклубу «Крила Волині» не дають авіаційному комплексу та небу над ним повністю померти.



Містичний термінал і зала очікувань не так давно полюбилася журналістам і фотографам. У напіврозвалинах записують інтерв’ю, влаштовують фотосесії. Ця напівмертва зона «засвітилася» навіть у рекламному відеоролику для автоцентру. Тоді у зйомках брав участь Луцький аероклуб «Крила Волині» та льотчик Микола Ступак зі своїм легкомоторним літаком французького виробництва SOCAT TB-10 «TOBAGO».



ІСТОРІЯ АЕРОПОРТУ ПІД ЛУЦЬКОМ
Запланували аеропорт ще в сімдесятих, але з якихось причин довго тягнули і відкрили його у 1984 році за 12 кілометрів від міста біля села Крупа. В день народження Леніна, 22 квітня, звідси здійснив перший рейс за маршрутом Луцьк – Рівне літак АН-2. Пізніше тут були літаки АН-24, ЯК-40, Л-410. Базувалися вертольоти. Згодом здали в експлуатацію будівлю аеровокзалу з операційною залою, касовими відділами, поштовим відділом, кімнатою відпочинку, кафе, переговорним пунктом, вантажним відділом, медпунктом та рестораном, оглядовою терасою. Загалом на будівництво потратили понад 10 мільйонів карбованців. Пропускна спроможність аеровокзалу становила 400 осіб на годину. З Луцька до аеропорту ходив рейсовий автобус №160 «Залізничний вокзал – аеропорт».

З аеропорту відправляли регулярні рейси на Київ, Одесу, Сімферополь, Харків, Донецьк, Москву та ближчі населені пункти. Відбувалися перельоти і до Стамбула. Літати було швидко і комфортно. Наприклад, в Москву з Луцька долітали за півтори години.

Після розпаду Союзу в аеропорту виникли серйозні проблеми. Літаки застаріли, пального не давали, попиту не перевезення не було, криза затягувалася. У 1993 році працівники аеропорту мусили займатися «лівими» справами. Ангар здавали в оренду автозаводу – там зберігалися «Волинянки». Робили збірні ангари і продавали в Чехію, їдальню здавали для святкування весіль. У 1997 році аеропорт офіційно закрили.



ТА, НА ОЧАХ ЯКОЇ ВІН НАРОДЖУВАВСЯ І ПОМИРАВ
Два роки тому у коментарі інтернет-виданню «Волинь24» колишня заступниця директора аеропорту Галина Серединська розповіла, що застала аеропорт ще новеньким, добротним, з алюмінієвими вікнами та дверями. У приміщенні вокзалу була чи не найкраща зала очікування.

«Ми обслуговували тільки АН-2, АН-24, ЯК-40. Такі літаки, як ТУ-134, в нас сісти не могли…»



НА 8 БЕРЕЗНЯ ВІТАТИСЯ З НЕБОМ
У п’ятницю, 8 березня, заіржавілі ворота, які відділяють територію аеропорту «Луцьк-Крупа» від цивілізації, напіввідчинені. Кількаповерхова адміністративна споруда чекає чергової моделі, яка позуватиме перед об’єктивом креативного фотографа. Бо в пошарпаних часом і втомлених від бездіяльності людей стінах, схоже, працюють тільки креативні.

І тільки біля старенького ангару (споруда для зберігання, експлуатаційного обслуговування і поточного ремонту літаків, гідролітаків та вертольотів – ред.) і пари «кукурудзників» – хтось залишив свої авто. Трохи далі пораються чоловіки. Це члени клубу «Крила Волині», які вже декілька років намагаються не дати небу над зруйнованим адмінприміщенням померти. Завдяки польотам у клубі продовжує «функціонувати» і Луцький цивільний аеропорт в Крупі, адже його злітно-посадкова смуга слугує льотним майданчиком клубу.

В ангарі – декілька видів транспорту для польотів. Тут накриті білим простирадлом мотодельтаплани та літаки власної конструкції клубу. Ліворуч від входу – «Маестро», який у 2016 році на 10-му ювілейному зльоті легкої авіації ім. С. П. Корольова отримав нагороду в номінації «Найкращий літак».



«То хто літати буде?» – вигукує пілот Микола Ступак.

«Та, що з фотоапаратом. Кореспондентка», – відповідає голова правління ПАТ «Луцьке авіапідприємство» Василь Герилів.

Поруч із приміщенням, де чекають своєї черги піднятися в небо літаки, триколісний французький «Сокат».

«На ньому й полетимо», – каже Микола Ступак, який за декілька хвилин підніме «тіло» літака майже на 400 метрів над землею.



«У Миколи є син – чотири роки. Так той не сідає до татка, допоки він не зробить ледь не петлю Нестерова (знана як «мертва петля»). І він відчуває від того кайф, а якщо просто літати – це нудно йому», – жартує Василь Герилів.

До слова, петля Нестерова – фігура вищого пілотажу, відома також як «мертва петля». Замкнена петля у вертикальній площині. Перші спроби виконати цю фігуру здійснювали на зорі авіації на літаках, які не витримували перевантажень і руйнувалися, пілоти зазвичай не виживали. Вперше у світі виконана у 1913 році у Києві Петром Нестеровим. Цим маневром Нестеров поклав початок вищому пілотажу.

«А ще найбільш круто спробувати піднятися на планері. Там ви просто ширяєте на потоках повітря. Це найбільш безпечний вид транспорту, повірте. Він навіть ліпший за моторний літак», – каже Микола Ступак.

ПЕРШИЙ ПОЛІТ, АБО ЯК ЖУРНАЛІСТИ З ВИСОТОЮ ЗНАЙОМИЛИСЯ
Монотонного інструктажу перед тим, як сісти в літак, не було. Наказали тільки насолоджуватися. А, мабуть, пасажирам більше нічого й не вдасться робити, бо побачити Волинь з висоти пташиного польоту на власні очі – видовище для сміливих і, мабуть, обраних.

У літаку – чотири сидіння. «А ти наперед сідай, тут більше відчуттів», – каже. Серед сотні різних кнопок він вправно налаштовує лише декілька. «Страшно? – сміється. – Не бійся, потім ще захочеш», – запевняє.



«Тут навіть автопілот є і навігація. То можеш не хвилюватися», – заспокоює перед зльотом Микола Ступак.

22 хвилини в повітрі й тисячі емоцій. З висоти пташиного польоту видно все: і ще невиорані городини волинян, і верхівки храмів, і береги озер та річок. От тільки найгірше з цього видовища – дим, який підіймається в повітря від підпаленої трави.



Відчуття легкого страху забирає вправність, впевненість і досвід пілота, який, аби справити враження на журналістів, підіймається все вище. Найбільше задоволення, коли французький «Сокат» різко опускається ближче до землі. Тоді пасажири, не контролюючи свого тіла, підіймаються з крісел у повітря.

«Мій син часом по салону літає. Так йому це подобається. Ти от теж так вмієш, бачу. Вгодована людина в повітрі не підійметься, то тільки маленькі й худенькі», – сміється Микола Ступак.



Страх, що від зміни тиску повітря закладе вуха також втамував пілот. Микола Ступак через навушники з мікрофоном перепитує, чи все добре, час від часу розповідає про сина і розпитує про враження.

22 хвилини над землею. Легка посадка і щире: «Дякую за можливість бачити небо ближче».

«О, ти диви, як поблідніла. То як тобі воно, небо? Як висота? Мабуть, таких редакційних завдань в тебе ще не було», – випитує про враження від польоту Василь Герилів.

І справді не було. І поки обличчя вкривається рум’янцем, біля французького «Соката» шикується черга любителів політати.

І хоч аеропорту в Луцьку немає, а спустошений і зруйнований крупівський авіаційний комплекс чекає, поки до нього доберуться вправні руки, літальні апарати та понад 10 членів аероклубу «Крила Волині» знайомлять усіх охочих і сміливих зі своєю стихією – висотою.

Анастасія КАЧИНА («Волинь24»)
Фото автора.