«Він помер як свята людина», – Роман Мойсей про брата Василя, Героя України

Сьогодні, 27 березня, Герою Небесної сотні, Герою України Василю Мойсею виповнилося б 27 років. П’ять років його вже немає з нами.

Він народився в Тернополі, закінчував школу в Івано-Франківську, навчався в університеті в Луцьку. Тут і залишився назавжди. 22-річним. У могилі на меморіалі «Вічна слава».

Коли кліка Януковича жорстоко розправилася зі студентами, які вийшли у Києві протестувати проти зупинки руху України в Європу, поїхав на Майдан. 20 лютого 2014 року куля досі не встановленого снайпера прошила його тіло біля палацу «Жовтневий».

«Вибачте, я вас всіх люблю», – були останні слова Василя Мойсея до побратимів, які транспортували його на ношах до лікарів.

Яким він був, молодий українець, який хотів, щоб його співвітчизники жили краще тут, а не виїжджали, як його мама, в далекі світи на заробітки? Про що думав тоді, коли їхав на Майдан, про що мріяв?

Журналісти інтернет-видання «Волинь24» зустрілися з мамою Героя Єлизаветою Мойсей і братом Василя отцем Романом Мойсеєм. Ось що вони розповіли.



ЗАДУМУВАВСЯ НАД ТИМ, ЩОБ СТАТИ СВЯЩЕНИКОМ

Згадує брат Василя Мойсея, настоятель храму в селі Небіжка Ківерцівського району отець Роман Мойсей:

«Коли Василь був на Майдані, я вже був одружений. У мене вже був син п’ятирічний. Але він вже мало пам’ятає Василя, малий ще був. Коли ми йому сказали, що Васі вже немає, то він сказав: «Як, він більше прийде до мене гратися?» Дуже шкодую, що мої діти, які після цього народилися, що вони його не знали, не бачили».

Василь дуже хотів, щоб у нього було троє дітей. Не судилося. Роман Мойсей зізнається, що народженню його третього сина він завдячує Василеві.

«То вже поштовх від Василя. Я, можна сказати, частково виконую і його обов’язок. Те, що він казав, що хоче троє дітей. Думали з дружиною, що вже зупинимось, але Василь нас підштовхнув до того. І втрата його, і те, що він прагнув», – каже отець Роман.



Василь виріс у селі Зубрець Бучацького району Тернопільської області. У селі, яке віддало на вівтар свободи України двох своїх кращих синів. 22 лютого 2014 року на Майдані в Києві загинули уродженці Зубреця Ігор Костенко і Василь Мойсей.

«Він старший від Васі на три місяці. Майже ровесники. Вчилися в одній школі, але в різних класах. Він пішов у школу скорше на рік, а Вася наступного», – каже мама Василя Мойсея пані Єлизавета.

Василь був наймолодшим у сім’ї Мойсеїв. Дуже прагнув до знань, згадує мама. Старша на 12 років сестра Марійка разом з нею поїхала на заробітки в Італію. Роман, на 6 років старший від Василя, навчався в Луцьку у Волинській православній богословській академії, згодом став священиком. А Василь після закінчення дев’яти класів у Зубреці поїхав до двоюрідних сестер в Івано-Франківськ, де закінчував середню школу.

«Ми то все переживали за него», – у мові мами Василя відчувається галицький колорит.

«Ви знаєте, я поїхала у 2006 році, він лишився маленький з татом – 14 років. Закінчив школу в Зубреці. Потім ще два роки закінчував у Франківську. Бо вже хотів поступати і більше знань набрати. Знаєте, як то в селі – не такі знання дають, як тобі в місті. Він поїхав до сестричок двоюрідних у Франківськ», – каже пані Єлизавета.



Згодом Василь вступив у Луцький інститут розвитку людини Університету «Україна». Влітку 2014-го міг би вже отримати диплом бакалавра.

«Він вчився на реабілітолога. Але в останні місяці я з ним говорив. Кажу: «Вася, а, може, ти на священика підеш?» – розповідає отець Роман, брат Василя Мойсея. – Він же змалечку хотів йти на священика. Я йому кажу: «Може б, ти більше зробив для України, якби пішов на священика?» Хоч здається, священики такого великого не відіграють, але потрошки ми міняємо і свідомість людей, і державу міняємо. А потім вже сестра мені розказує, що він про це з нею говорив. Він уже й задумувався над цим».

Про свою священичу дорогу отець Роман згадує: «У мене дядько священиком був у селі. Царство йому Небесне. І друг в мене в семінарії вчився вже тут, в Луцьку».

Друг священиком не став, а Роман Мойсей нині, після отримання Томосу про автокефалію й створення Православної церкви України, тепер ще й призначений настоятелем храму в сусідньому селі Клепачів, де громада вирішила перейти в ПЦУ.

«Батьки мені казали: «Романе, добре дивися, що ти робиш. Мусиш розуміти, що тут вже шляху назад немає», – згадує отець Роман.

На храмі в Небіжці він встановив меморіальну дошку Герою України Василю Мойсею. Щоб пам’ятали…

Василь ріс звичайним сільським хлопчаком. «У нас на подвір’ї збиралося дуже багато дітей з усіх сусідніх дворів, – згадує Роман Мойсей. – Незважаючи на різницю в віці – шість років, мої друзі були його друзями, його друзі – моїми друзями.Ми могли в сусідньому дворі поїсти, в нас могли сусідські діти поїсти, як-то в селі. Як хтось купив пряники, то всі їли навколо. Завжди в нас був такий гурт на подвір’ї. І гралися, і ховалися, і ще щось там… Як діти, росли разом, корови разом пасли. Сільське активне життя дитяче».



«СИНОВІ НЕ ВИШИЛА, ТЕПЕР ВНУКАМ ВИШИВАЮ»

Запитую маму Василя, чи виховувала вона якось особливо своїх дітей, що вони виросли патріотами України.

«Ні, я їм не дуже всьо розказувала за руских, – відповідає. – В нас тітка була вивезена ще маленькою з батьками в Сибір. Я казала, що тітка була там. Дядько, татів брат, тоже вивезений. В тюрмі його так і вбили за Україну. Він сказав: «Не журіться, москалі, Україна буде!» Але ми того дітям не дуже розказували».

Хоча патріотизм, як би пафосно це не звучало, закладався у Василя змалку: в школі, в селі, в родині.

«Я їх виховувала нормальними хлопцями, нормальними дітьми. Але Вася все, знаєте, так більшість за Україну. Він в мене все питав: «А чого то в Києві говорять по-рускі?» А то приїдуть там наші родичі, що поїхали в Київ, вже говорять по-рускі. Кажу: «Та, Вася, вони нерозумні люди», – згадує пані Єлизавета.

«Йому дали книжки патріотичні. Він їх читав. Він змалечку такий був начитаний. Хотів усе знати, розслідував, хто що за Україну. Він такий був. Та ще й Маша, донька старша, його вчила. В школі багато вчили його в Зубреці».

«Патріотичне виховання було в школі на високому рівні, – додає Роман Мойсей. – Заходи пам’яті героїв Крут проводили, повстанські пісні співали. Воно в нас досить це було присутнє в селі».

«Він такий. Як щось, він вже збирав хлопців і їхав. Такий він був. Українське дуже любив. Сорочки вишиті. Казав: «Мамо, вишийте мені сорочку». Він дуже хтів червоно-чорну. Я кажу: «Сину, я так працюю тяжко. Я ліпше дам тобі гроші, а ти купиш». А він хтів, щоб я йому вишила. Зараз я вишиваю внучкам. Романовій Каті і дочці племінниці Ірини з Франківська. В неї дівчинка Вітуся є. Я їм вишиваю сорочки. Синові не вишила, тепер внукам вишиваю. Він то-то дуже хтів. Дуже…» – мама Василя ледь стримує сльози.



«МАМО, ВАСІ НЕМА»

Коли почався Майдан, мама Василя була в Італії.

«Я з ним спілкувалася і по телефону, і по скапу. Але не знала, що він їздив. Від мене те все приховував. Коли вже вбили білоруса Михайла Жизневського, то в січні було, я казала: «Вася, там на Майдані вбивають. А ти їдеш». «Ні, мамо, я не їду, я вдома сиджу», – відповідав».

Не хотів щоб мама хвилювалася.

«А він їздив спочатку. Він каже: «Мамо, то неправда, то так щось попала куля випадково. Там нікого не вбивають. То, мамо, все неправда».

Материнське серце не обманеш.

«Потім я все дивилася в «Однокласниках», у «Фейсбуці», що в Києві відбувається. Він мені дзвонив. Одну ніч так пам’ятаю, я говорила по телефону. А він – по скапі. А я кажу: «Вася, а ти що, спілкуєшся з дівчатами?» Він каже: «Ні, мамо, з хлопцями переписуюся просто так». А він вже переписувався, щоб їхати на Майдан».

У лютому 2014-го, коли події в Києві дійшли до точки кипіння, вона знову дзвонить йому.

«Кажу: «Вася, а ти що, їдеш на Майдан?» А він: «Ні-ні, мамо, я нікуди не їжджу. Я вдома сиджу». А він їздив, а я не знала. Але мій брат з Чернівців дзвонить мені ранком 18-го. «Люся-Люся, там вбивають, Люся, там біда». Я кажу: «Та ні, Вася нігде не їде».

Відповіла, щоб насамперед себе заспокоїти. Але спокою не було.

«Коли вже я відробила свою зміну, це був вівторок, 18-го, пішла до дочки, кажу: «Марусю, там кажуть, що вбивають. На Майдані біда. Я до Васі дзвоню, він не відповідає». Тут я дзвоню до него з телефона. Він каже: «Мамо-мамо, я в ліфті».

«А куда ти, що ти?»

«Мамо, я вже закрив двері, поприбирав, я їду».

«Куда ти їдеш? Васю, там кажуть, що вбивають. Брат каже, що вбивають».

«Я їду».

«Куда ти їдеш?»

«Мамо-мамо, я не чую. Всьо буде добре».

Всьо…

Більше я сина не бачила живого».



Вона важко зітхає і продовжує:

«Страшна вістка прийшла в четвер. Дочка дзвонить: «Мамо, вбили Ігоря Костенка». – «Як вбили?» – «Мамо, вбили». І тут мені, знаєте, якась тривога. Боже мій, та я того хлопця знала.

А я така по життю дуже. Серце в мене якесь м’яке. Я за всіх переживала і про все, я дуже така ранима серцем. І думаю, треба ж співчуття висловити тій родині. Ми ж їх знаєм. Діти разом до школи ходили. Його бабка вчителькою була. І ще родичі ми. Чоловік із його татом троюрідні чи чотирирідні. Але я думаю, ну, як я так можу? Я не можу. Там моя тоже дитина, хто знає що. Як я можу тій мамі сказати, бабусі, що вбили сина, внука? В мене такий був біль страшний. Я цілу ніч не спала. У «Фейсбуці» сиділа, дивилася, плакала…



І коли потім, лише я це подумала, дзвонить Рома: «Мамо-мамо, Вася не відповідає». Не відповідає Вася. Кажу: «Та лишіть його, там хлопців виносять, там кажуть, що вбивають. Він когось спасає. Щоб ваш дзвінок не потривожив його, щоб він не відвернувся, не слухав, щоби його не поранили».

А то Маруся дзвонить, потім вже знов Рома дзвонить: «Мамо, Васі нема».

Я плачу: «То неправда, ви мені такого не говоріть». Ще я робила з кухаркою, вона була там. Я дзвоню до неї, плачу: «Кажуть, що Васю вбили. Катерино, приходи, мені треба їхати додому.

Йду до пана, плачу. «Мого сина вбили», – кажу.

«Та ні, Елізабета, не плач, може, помилилися».

То вже приїжджає Маша. З моєю сестрою. Їдем до неї додому. Я не вірю, що мені говорять. Сестра так само. Плачуть.

Вона каже: «Люся, вбили. Вася бачив». А в моєї сестри є двоюрідний брат Вася. Він їй сказав: «Є фотографія, що Васю несуть раненого».

Я дальше не вірю. Вони мені включають інтернет, показують ту фотографію. Я вмліваю…

Далі не пам’ятаю».



Коли летіли в літаку, люди з Канади, дізнавшись про таку біду, почали давати гроші.

«Я кажу: «Нащо мені даєте ті гроші? Я заробляю, я маю гроші». Вони кажуть: «Беріть, вам знадобляться ті гроші». Я беру ті гроші. Питаю, як їх імена. Кажу: «Мій син будує церкву, він буде молитися за вас», – згадує Єлизавета Мойсей.



«КОЛИ ПРИВЕЗЛИ ТІЛО, ЛЕТІЛИ КРУКИ ХМАРАМИ»

Приїхали до Луцька. Чекали, поки привезуть тіло.

«І вже коли привезли, летіли круки хмарами (Василь Мойсей мав на Майдані псевдо «Крук» – С.Л.). Тут вже хлопці везуть Васю. В трунлі (труні – галицьке – С.Л.) несуть. Я йду. Перед тим три дні кололи мене. Я як йшла, не знаю. Як якесь весілля, не похорон. В мене така в голові думка крутилася, як я пам’ятаю, що я маю тіло віддати землі, що Матір Божа терпіла ще більші муки, як Ісуса Христа розпинали. Ви знаєте, мені ця в голові думка крутилася, я була спокійна. Чи то ті уколи мене тримали.

І вже в соборі я його руки гріла. Ви знаєте, зараз багато пишуть, і кого на фронті хлопців повбивали, всі мами гріли дітям руки, думали, що вони ожиють.

Я ніколи його таких рук холодних не знала. Я ж тоже поховала і маму, і бабку, свекруху, всіх, але…

Щоб руки холодні такі були, я не знаю», – ділиться спогадами мама.

«Він помер для мене як свята людина, бо не кожен помирає з такими словами: «Вибачте, я вас всіх люблю». Це останні його слова, коли його несли пораненого», – каже Роман Мойсей.

* * *
Його поховали на меморіалі «Вічна слава» в Луцьку. Так вирішив Комітет Майдану в Луцьку. Міський голова Микола Романюк не заперечував. Разом із Василем Мойсеєм могли бути поховані й інші волинські Герої Небесної сотні: Іван Тарасюк, Сергій Байдовський, Едуард Гриневич. Але їхнім батькам не запропонували цього, подзвонили, щоб забирали тіла в свої села. Хоча тепер вони всі разом тут, на меморіалі в Луцьку. На пам’ятнику.

Згадує Роман Мойсей:

«Я тоді кажу: «Мамо, що робимо? Де хоронимо? Я ще не знав, кого я везу, чи я везу Героя. Я знав, що везу свого брата, який загинув за Україну. Але я не знав, яка далі ще буде влада. Я не міг знати, чи я його похороню, а через тиждень його викопає Янукович і його поплічники. Це теж був досить таки ризикований варіант. Але дружина моя каже: «Він заслужив. Ти знаєш, ти бачив, як він жив і чим жив. І він заслужив бути в місті Луцьку». Так ми і вирішили».

Такого похорону Луцьк ще не бачив. І, мабуть, більше не побачить. Дай, Боже, щоб не побачив. Близько 20 тисяч людей вийшли провести Василя в останню путь.



Єлизавета Мойсей, яка того дня (наша розмова відбувалася 18 лютого 2019 року – С.Л.) мала зустрітися тут, на меморіалі, з матір’ю загиблого в АТО, на це каже:

«Я плачу за всіма синами України. Я їх не народила, але вони мені всі рідні. І переношу кожен Божий день ці втрати разом з ними, бо знаю, який біль – втратити сина. Слава Україні! Героям слава!»

Святослав ЛЕСЮК («Волинь24»)
Фото і відео Олени ЯКОБЧУК («Волинь24») і з відкритих джерел в інтернеті