Літнє подружжя з Волині вирощує найсмачніші помідори у селі

Два роки тому Галина та Павло Будьки із села В’язівне на Любешівщині відзначили 60-річчя свого шлюбу. У такому поважному віці діда з бабою природніше побачити дрімаючими на лавочці, втім журналісти зустріли їх за роботою: штовхали подвір’ям наповнену землею тачку.

Про це йдеться на сторінках газети "Вісник".

"Якраз теплицю до посіву готуємо", – пояснила господиня і показала рукою на город, де матово біліла вкрита целофановою плівкою невеличка типова споруда.

"Баба без теплиці, як циган без шатра", – мовив господар Павло Григорович, кивнувши на дружину.

"Як замолоду захопилася помідорами, то й досі не можу без них. Хоч і важко вже, але якось даємо раду" – розповіла Галина Сергіївна.

Про помідори, розповідає жінка, перечитала чимало спеціальної літератури, насіння навіть виписувала з Прибалтики, і воно добре прижилося в нашім краї. «Хімії» ніякої, каже, не використовують, а для підживлення роблять спеціальний розчин з курячого посліду, коров’яку та попелу.

У В’язівному кажуть, що помідори в Будьків чи не найсмачніші в селі. Бо вкладають у теплицю не лише свої невтомні руки, а й душі.

Та не самими домашніми турботами живе шановане в селі подружжя.

Коли споруджували у В’язівному храм, то Павло Григорович, попри поважний вік, був найактивнішим його будівничим: і план будівлі накреслив, і стіни зводив, і вікна-двері майстрував. Не дивно, адже чоловік технікум за спеціальністю «Столярно-меблеве виробництво» у Житомирі закінчив. Відтак за своє довге трудове життя попрацював на посадах, пов’язаних з будівництвом. Керував людьми, але і про столярство не забував. Отож односельці шанують його не тільки як мудрого і справедливого керівника, а й чудового майстра виробів із дерева.

Від діда-прадіда передавалося це ремесло в родині Будьків, от і Павло Григорович перейняв його від свого батька, зростаючи поміж різноманітними верстатами для обробки деревини та стружками, що пахнули ароматами лісу. І тепер у В’язівному, мабуть, нема двору, де б не було речей, зроблених його руками.

Якщо Павло Григорович корінний в’язівнець, то його вірна й нерозлучна ось уже сьомий десяток літ половинка родом з Поділля. Прислали Галину Сергіївну на Любешівщину в п’ятдесятих роках минулого століття після мед­училища. Згадує, як страшно було їй, юній дівчині, наляканій «бандерами», сюди їхати. Думала, відбуде «заслання», і повернеться додому. Але у В’язівному, де її призначили працювати фельдшеркою, замість «бандери» її серце вразив парубок Павло. Так і зосталася тут, на Поліссі, на все життя.