Луцькі театрали показали виставу в Любліні

У Любліні відбувся прем’єрний показ вистави «#Луцько. Дух міста» на площі Єжи Ґедройця 14 червня.

Нестача хліба в голодні роки, боротьба з драконом, який мешкав за Стиром, навала золотої орди, з’їзд монархів, крадіжка корони у Вітовта, ярмарок, прославляння Святого Миколая, голокост, депортація та уніфікація за СРСР, теперішнє спілкування в мережі – від прадавніх часів, відомості про які смутно збереглися в старих оповідках, і до сьогодення зуміли розповісти історію Луцька актори з театру-студії «Гармидер», пише ІА Волинські новини.

Як зазначила режисерка театру-студії «Гармидер» Руслана Порицька, спектакль підготували за два місяці спеціально до Фестивалю люблінських легенд, який тривав 14–15 червня.

Реалізація вистави та показ її у польському місті стали можливими завдяки налагодженій співпраці в рамках проекту «Нове життя старого міста: ревіталізація пам'яток історико-культурної спадщини Луцька та Любліна», який органи місцевого самоврядування реалізують у межах Програми транскордонного співробітництва Польща–Білорусь–Україна 2014–2020.

«Ми хотіли розповісти про Луцьк метафорично, оживити його легенди, адже кожне місто повинне мати свої легенди, культивувати їх. Разом із тим ми думали: який же дух міста? І коли хотіли знайти якесь слово, аби його охарактеризувати, то найближчим видався неологізм поетки Ольги Ольхової, який зараз поширюється в Луцьку, і ми теж хочемо долучитися до цього поширення. Луцько – це камерність міста, затишок, гостинність, його спокій, це місто, в якому крилам завузько, але воно рідне», – сказала Руслана Порицька.

За її словами, вистава основується як на реальних фактах, так і на різноманітних легендах, які засвідчують, що лучани мають аграрне коріння – від землі, річки Стир.

«Це все, що ми зараз відроджуємо після радянської уніфікації, ми шукаємо своє коріння, шукаємо своє цікаве, славне і трагічне. Ми спробували все це поєднати», – наголосила режисерка.

Вона акцентувала, що найважливішою частиною п’єси є фінал, коли звучить пісня «Луцько».

«Зараз ми починаємо віднаходити свої речі, загублені в історії… І як можу долучаюся до цього», – зауважила Руслана Порицька.