«З погреба ведуть ходи у церкву і на цвинтар», – подружжя волинян оселилося на місці костелу

У селі Буцин Старовижівського району ще сто років тому мирно вживалися православна та католицька громади.

Про це пише "Вісник+К".

На службу Божу поляки приїздили у свій костел, а українці – за десяток метрів у Казансько-Богородичну церкву. Православний храм встояв у лихоліття Другої світової війни, а от костел зруйновано вщент. Тепер на його місці живуть звичайні селяни, які тут поставили хату.

Цеглу з костелу розібрали на грубки

– Старожили пригадують, що у Буцині між поляками та українцями не виникало ніяких конфліктів, жили доброзичливо і мирно. Коли приїздили на служби Божі у неділю та свята, то ставили свої фаетони на одному майданчику. Хоча поляків у селі було небагато, та через те, що тут стояв костел, ховали католиків з усієї округи саме на буцинському цвинтарі.

Храм збудований 1810 року. Спочатку він був дерев’яний, а потім обклали цеглою, – розповідає одинадцятикласник Роман Кошелюк, який під керівництвом своєї учительки Майї Карпук писав наукову роботу про поляків Старовижівського району. – Муровану будівлю костелу було споруджено коштом фундації польських магнатів Заславських, Яблоновських, Пшесмицьних, про що свідчила табличка на ньому. Мав орган. Але у роки Другої світової війни храм був зруйнований.

Диво, але православна дерев’яна церква через дорогу встояла! Збудована 1867 року, вона й досі кличе вірян на служби Божі. А костел, де колись молилися поляки, розібрали по цеглині на грубки та печі, на руїнах знаходили деякі речі. Приміром, жителька Буцина Одарка Дричик підібрала ікону Богородиці, різьблену на дереві та прикрашену коштовним камінням, яка зберігалася у неї тривалий час. Але в дев’яностих роках спритні ділки, скориставшись довірливістю старенької, заволоділи цінним образком.

З погреба ведуть ходи у церкву і на цвинтар

– Посля войни землю під костьолом віддали нам. Але батько поставив хату поза фундаментом, бо так не годиться, – розповідає Ольга Комісарик.

Відтоді і живе тут Ольга Титівна, виростила двох синів. Олександр доглядає стареньку маму. Розповідає, що не раз з міношукачами ходили на цьому місці, мабуть, шукали золото, цінні речі, але нічого не знаходили. Приїздили поляки, розпитували їхню сім’ю про костел, життя католиків, показували старі фотографії знищеного храму.

– Тут ще було два погреби старих, ще тодішніх при костелі. Один засипали, а другий залишився, ось він, – Олександр Комісарик веде до старовинного підвалу і спускається по крутих сходинках. – Стіни метрові, тут як бомбоубежище, говорили, що тут поляки ховалися. Цегла на дашках досі не осипається. Старі люди казали, що погріб має два ходи: один нібито веде до кладбіща польського, другий – до нашої церкви. Але чи то правда, не знаю.

Від молитов за сином-солдатом ікона посвітліла

Як усі ці роки живеться на місці костелу, де колись лунали служби Божі, грав величний орган? Чи не сняться піснеспіви, ікони? Чи ставалися дива на цьому місці?

Олександр хитає головою: мовляв, нічого такого не сниться і див не траплялося. А от його мати виносить пошарпаний образок. Його не знайшли на місці костелу, а передають у родині.

– Ікона давня, худенька, ніби порчена, – показує Ольга Титівна. – Не було нічого видно, а тепер лучча стала – то правда. Можна побачити образи.

Може, диво сталося від щоденних молитов Ольги Титівни? Вона просила Бога здоров’я для нежонатого сина Олександра, який добровольцем рік воював в АТО. Був у гарячих точках, зокрема, під Волновахою, у Гранітному. Дякувати Богу і маминій вірі, повернувся живим додому.

Олена ПАВЛЮК

Головне фото з сайту "Вісник+К".