ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. «Мамо, обіймімося, все буде кльово», – Денис Чабанчук

Денис Миколайович Чабанчук — старший лейтенант Збройних сил України, командир взводу снайперів 15-го окремого гвардійського гірсько-піхотного Севастопольського ордена Богдана Хмельницького батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Народився 2 вересня 1992 року у місті Луцьк Волинської області. У 2009 році закінчив загальноосвітню школу №26, у 2013 році – Академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного (місто Львів) за спеціальністю «управління діями підрозділів механізованих військ». Того самого року вступив до Інституту післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки Львівського національного університету імені Івана Франка, де навчався за спеціальністю «менеджмент організацій і адміністрування».

Служив у Закарпатській області. З літа 2014 року брав участь в АТО. Під час передислокації військ із Дебальцевого 18 лютого 2015 року поблизу села Калинівка Артемівського (нині – Бахмутського) району Донецької області машина, в якій їхав поранений Денис, наскочила на міну…

15 березня його поховали на Алеї почесних поховань міського кладовища поблизу села Гаразджа.

У Луцьку на фасаді будівлі НВК №26 та на будинку, де мешкав Денис, відкрито меморіальні дошки.

Указом Президента України №270/2015 від 15 травня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). Також нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ти сфоткай, я мамі вишлю»: про життя і смерть лучанина Дениса Чабанчука



МРІЯВ ПРО ЧОРНИЙ ПОЯС ІЗ ДЖИУ-ДЖИТСУ

Втрата любого сина у розквіті сил – трагедія для будь-якої матері. І згадувати про це – щоденна мука. Але саме мама Любов Іванівна Чабанчук мужньо погодилась поділитись спогадами про Дениса, якого воєнна хуртовина на сході України забрала у 22 роки.

На світлинах він здається таким ще хлопчиськом із романтикою в очах, веселим норовом, юнацьким запалом. Але найближчі люди краще знають, скільки горя й болю довелось йому хлипнути…

За всю нашу розмову з пані Любою жодного разу не пролунали слова про героїзм, патріотизм, подвиг, про що часто нині мовиться на офіційних заходах. Ніщо не може втішити, замінити, компенсувати, коли йдеться про смерть рідної кровинки.

З іншого боку, згадувати різні моменти життя та спілкування з сином – наче знову поговорити, уявно побачитись з ним. І тоді зроджується віра, що й він із кращих світів чує, бачить, співчуває та невидимо підтримує тих, із ким довелось назавжди розлучитись. Недарма ж маленька енергійна онучка Анютка, племінниця Дениса впевнено заявляє, що він – «зірочка в небі».

– Так подумаєш, що вже чотири роки минуло, а відчуваєш, ніби він відійшов від нас ще вчора, – зітхає Любов Іванівна. – Поховали ми його 15 березня, бо три тижні ще шукали… Перед очима ще – упізнання в Дніпрі… Я звечора заснути не можу, якось все те прокручуєш в голові. А чоловік пів на п’яту ранку чи не щодня встає, прокидається від спогаду про відео, викладене «сєпарами», які знайшли наших хлопців…

Я з Кіровоградської області, а чоловік Микола (він теж був військовим) – із Луцька. У 1989 році народився старший син Дмитро, і в 1992 році – молодший Денис. Ми не очікували, що він стане військовим.

Вчився Денис нормально, хоч і не відмінно. Завжди був веселий, думаю, що мав і лідерські задатки. В 11-му класі, коли треба було думати, куди йому вступати і які складати екзамени на ЗНО залежно від майбутньої професії, раптово він увечері попросив: «Поговорімо».



У нас були довірливі стосунки, він завжди розказував, що у школі відбувається. Отоді він сказав: «Мамо, я так хочу бути військовим! Ну, дуже хочу!» Ми спокійно поставились до його бажання, бо старались дітей підтримувати і не вказували: «Ні, ти туди не підеш!» Зрештою, Денис усе одно завжди досягав того, що хотів, постійно вмовляючи й «дістаючи», поки сам не згодишся. А в цьому разі ми й не заперечували проти його вибору, лише потім старалися допомогти.

Він уявляв у майбутньому виші більшу військову та спортивну підготовку. Змалку займався спортом, ходив на карате, потім довго займався плаванням та на всіляких змаганнях здобув купу грамот і медалей. А коли вступив до Львівської академії сухопутних військ, то реальність виявилась трохи іншою.

Перший рік йому було досить важко. Пізніше він разом з однокласником, який теж вчився у Львові, облаштував у підвалі гуртожитку кімнату для занять джиу-джитсу, яким займався у Луцьку ще в 10-11 класах. Свої тренування записували на відео і, коли приїжджали додому, показували їх тренеру, щоб він підказав, як правильно робити. Він мріяв: «Мамо, я хочу чорний пояс по джиу-джитсу». То рішенням Федерації джиу-джитсу посмертно присвоєно Денису чорний пояс… Ми прикріпили його зверху на труну…

Зразу із закінченням академії він у званні лейтенанта підписав військовий контракт на п’ять років (так усі випускники підписували), і його направили в 128-му бригаду в Мукачево. А ще ж, як отримав диплом, то одразу вступив до Львівського національного університету ім. І. Франка, хотів отримати другу вищу освіту за напрямом «менеджмент». То їздив на сесії вже з Мукачева.



«ЯК ЯБЛУКА КОТИЛИСЬ ПО ДАХУ, ТО ПРИСІДАВ ДО ЗЕМЛІ»

– Коли почалися бойові дії на Сході, їхня частина перебувала у Сумській області, – продовжує розповідь Любов Чабанчук. – Там теж спостерігались якісь збройні вилазки з боку Росії. Ми й не знали про це. То був березень 2014 року. Пізніше, коли Денис загинув, хлопчина зі строкової служби розповідав, що вони мінували якийсь міст поблизу кордону. Син же не розказував нічого. Знаю, що й там був блокпост, на якому він стояв, і місцеві жителі приносили туди на Пасху смаколики. Взагалі до хлопців там доброзичливо ставились.

Десь у травні їх відправили у Мукачево ніби у відрядження і зразу ж наказали вертатись на Схід. Ми просили, щоб він давав про себе знати зранку й увечері. І Денис старався дзвонити. Потрапив у Луганську область, пережив страхіття боїв, зокрема в Луганському аеропорту і під містечком Щастя. Казав: «Мамо, земля була не чорна, а червона від крові. Як била артилерія, людські тіла просто розліталися». Одначе про те все нечасто розповідав, старався оберігати нас…

У вересні була ротація, він приїхав у відпустку до нас у Кіровоградську область, де жив мій тато. Як син змінився? Ой… Я найперше запам’ятала, що коли яблука падали та котилися по даху хати, він від того звуку зразу присідав до землі. Одразу попередив: «До мене тихенько не підходьте з-за спини, не озиваючись, бо може бути гостра реакція».

З моїм татом він поїхав машиною то полями, то асфальтом на трасі, щоб навчитися трохи, то як стали біля лісопосадки і вийшли, Денис нараз зіщулився на вигляд «зельонки». З веселого хлопця перетворився на замкнутого. Вже під кінець відпустки, коли походив на «голки», трішки підлікувався (мав контузію, з ока дістали шматочок скла у нашій першій поліклініці), то більше розговорився, показував фотографії розбитих міст та Луганського аеропорту, як горіли поля від «Градів», які стріляли, коли хлопці йшли колоною. Тоді, казав, припадаєш до землі обличчям і Богу молишся; чекаєш, поки перестріляють, і дивишся, хто піднявся живий. Як уже проривалися, розповідав, біжиш – зліва і справа від тебе хлопці, аж далі – то того нема, то другого…

Якось зателефонував, ми говорили, раптом чую – вибух, і телефон вимкнувся. Я так заплакала! Думала, що то вже все… Аж через дві години син передзвонив. То наші стріляли ракетами десь поруч від нього, а хлопці й самі не знали про те.

Ще в Мукачеві Денис почав постійно ходити до греко-католицької церкви неподалік від їхнього гуртожитку. Навіть казав: «Мамо, не ображайся, але у мене є ще друга, духовна мати». Там у церкві до нього була прихильна пані Надія, її двоє синів також пішли в АТО. І місцевий о. Василь говорив: «То була Божа дитина». Читав багато духовної літератури. Нам свої релігійні погляди не накидав. Зранку вставав, зачинявся і молився. Мав особливе пошанування до Божої Матері, купив собі іконку зі срібним ланцюжком, посвятив і носив на собі… Але коли загинув, то вже іконки не було на тілі, мабуть, хтось зняв…



Поїхав 7 чи 8 листопада в Донецьку область під Дебальцеве. Там у таборі готували техніку й людей. Потім потрапив у Чорнухине на блокпост і там з ужгородськими хлопцями був десь до середини грудня. Телефоном розповідав: «Мамо, тут такі діти, ти б побачила! Вони до нас приходять, ми їм згущонку даємо, то чимсь іншим ділимось». Всякі там люди жили. Денис потім перевівся у свій батальйон біля Єнакієвого – Дебальцевого біля шахт за 500 м від «сєпарів». Був так само командиром опорного пункту. Я не розпитувала, що входило в його обов’язки. Він казав: «Мамо, не питай, чи я їв, чи спав, чи ще щось». Ми говорили про все, крім війни. Але в останній час у нього з’являлись дивні питання. Наприклад: «Мамо, от бабуся померла, а ти відчуваєш, що вона є твоїм ангелом-охоронцем?» Мені так страшно було.

ПОРАНЕНИЙ СТІКАВ КРОВ’Ю В ПІДІРВАНОМУ НА МІНІ «УРАЛі»

– 15 лютого 2015 року ми чекали на звістку про перемир’я, не спали з чоловіком, надіялися, що їх виведуть, – говорить пані Любов. – Син дзвонив настільки змучений, що ледве говорив. «Мамо, я не знаю, що буде, і ніхто не знає», – казав. Російська артилерія обстрілювала страшно і постійно. Хлопці укріплювали бліндажі, окопувались, знайомий волонтер-«афганець» із Краматорська возив їм ковдри і подушки, щоб вони хоч трохи відчували щось краще, ніж ті спальні мішки. Ми йому передавали то горішки, то цукерки. Варення не клали, бо він говорив: «У нас стільки його є, що вже наївся донесхочу», хоч і любив раніше солодке. Сала не посилали, він був вегетаріанцем. Розповідав: «У нас тут свій кухар. Я зі страви діставав м’ясо і віддавав котам та собакам». А цих чотирилапих повно було, адже люди повиїжджали, покидали їх, і всі вони горнулися до наших хлопців, які підгодували тварин, чим могли.

…15 лютого, коли ми говорили, його голос звучав так стомлено. Денис, відчувалось, був виснажений. Наступного ранку він не міг додзвонитись – зв’язок глушили. Дзвінок вибило, я перебрала його, а він якось так сердито гукнув: «Мамо, не дзвони до мене!» Я потім цілий день тим мучилась, бо ж ми практично його не набирали, а тільки він телефонував до нас, щоб не «вирахували». А може, він чекав на наказ командування, і тому так різко відповів…

Денис тільки скинув однокласникові «ВКонтакті», що в нього все добре. Той друг потім передзвонив мені, розказав, що вони поспілкувалися і Денис наче попрощався з ним: «Швидше за все, ми зустрінемось з тобою в наступному житті…»

За словами сина, сусідній блокпост почали обстрілювати, а коли він туди приїхав ще з одним хлопцем на допомогу, то застали атаку російських танків. Зі зброї мали тільки чотири гранати й автомат. Там його поранили в ногу. Більше про нього звісток ми не отримували, телефон постійно був вимкнений…

17 лютого чоловік додзвонився до військової частини, звідти відповіли, що Денис поранений. Я тоді ледве додому дійшла, ноги підкошувались. Але раз поранений, то ще бігом зібрала сумку, кинула якийсь його одяг, аби міг переодягнутися. А далі ми нічого не могли дізнатись. Напевне, багато хто знав ще у той день, що Денис загинув, але нам не казали, поки не знайшли тіла. Передзвонили майже через місяць, 13 березня…



До того часу ще вірили: може, в полон потрапив, може хтось із місцевих прихистив. Уперше почули про смерть сина, коли з полону «сєпари» віддали бійця Вадима Свириденка з обмороженими руками і ногами. У госпіталі він давав якомусь каналу інтерв’ю і казав: «Знайдіть мого командира». Потім ми дізнались, що його та Дениса вивозили разом з іншими пораненими.

Ногу Денису на місці не прооперували, вирішили, що він може почекати до лікарні в Артемівську. Як я пізніше прочитала в газеті розповідь хірурга, йшли сильні обстріли з «Градів», медики просили не відправляти поранених, тим паче пізно вночі без світла. Той лікар запам’ятав сина, що він стрибав на одній нозі по окопах, підбадьорював хлопців, що все буде добре. Повантажили поранених у дві машини і, як їхали, одна БМП підірвалася. Денис устиг відчинити двері та витягнути згаданого Вадима Свириденка, бо ж могли вибухнути боєприпаси. Вони пересіли на борт великого «Урала», де була решта поранених. Коли водій здавав назад, машина наїхала на другу міну. Вадим говорив, що їх підкинуло вгору і знову кинуло на борт. На відео видно, що хлопці були розкидані урізнобіч і один на одному, і на землі…

Вадим казав, поки вони з Денисом прийшли до тями і вибралися, нікого не було з живих. Мабуть, всі уцілілі поїхали чи пішли далі. Серед поранених був полковник, військові зі супроводу забрали його і поїхали. До речі, потім казали, що він після лікування втік у Росію.

Вадим із Денисом залізли в кабіну, грілися (стояли ж морози), увімкнувши двигун, бо хоч скла не було, але залишалось пальне. Надіялись, що за ними повернуться. У сина відкрилась рана на нозі і, напевне, була сильна внутрішня кровотеча, бо кров була й на губах. Він, за словами Вадима, став наче засинати, і дихання стало характерне для вмираючих…

Не знаю, скільки ще часу Вадим повз, поки його не знайшли з відмороженими руками й ногами «сєпари». А ми щодня видзвонювали по знайомих, волонтерах, лікарнях і в Міністерство оборони. Сподівались до останнього, що Дениса привезуть у госпіталь. А скільки було нічних дзвінків із вимогою про викуп і криками: «Давай, бєс, в расход єго!» Востаннє дзвонили 8 березня: «Так, він у нас, поранений» і так правдиво розповідали…. Хоч ми вже й відео з того «Уралу» бачили, де «сєпар» близько зняв Дениса, але я все одно не вірила у смерть сина. Я казала тим шахраям: «Дайте хоч голос почути». Один раз чоловік навіть перекинув гроші, коли телефонували з айфона Дениса. На територію, де загинули хлопці, «сєпари» не ходили два чи три дні, то їхні тіла могли би забрати наші, якби приїхали на місце вибуху вчасно...

…На впізнання в Дніпро ми їхали вдвох із чоловіком. Нам спочатку показали фотографію по комп’ютеру. Казали: «Якщо впізнали, то можна у морг не йти, бо там видовище не з приємних». Я відповіла: ні, йдемо до останнього.

…Він мені снився. Зараз уже рідше. Завжди веселий. Або дитиною, десь 5-6 клас. Я питаю, чи можна його обійняти? «Так, звичайно». Ми з ним часто так робили. Він казав: «Мамо, обіймімось, все буде кльово». А за тиждень до смерті, пригадую його слова: «Ти найкраща мама на світі!» Я так сміялась, мовлячи: «Ти підлизуєшся до мене». А він: «Ні, повір мені, я тут стільки всього вже побачив. Це правда».

…Коли обох синів пані Надії з Мукачева призвали в АТО, один із них навіть потрапив у полон і втік, то я їй розповідала: коли Денис дзвонив, то я ахала-охала, а він завжди, навпаки, старався сховатися, щоб ми не чули пострілів і веселим голосом говорив, що в нього все прекрасно. І я, скільки б не переживала, потім теж намагалась відповідати бадьоро, щоб він відчував підтримку. Тож я пані Надії підказувала: не розпитуйте, не передавайте хвилювання, щоб тим самим підтримати хлопців. Це раджу й усім матерям, чиї сини зараз на війні.

Записала Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №6 від 21 лютого 2019 року)
Фото Олени ЯКОБЧУК, із книги пам’яті «Український меморіал» та з домашнього архіву Любові Чабанчук