ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Без будь-яких роздумів рвонув на війну. ФОТО

Сергій Олексійович Шкредь народився 27 травня 1985 року в Луцьку. Навчався у загальноосвітніх школах №25 та 17, а з 2000-го по 2003 рік – у Луцькому комерційному технікумі. Служив в управлінні оперативної служби міліції, звільнився у званні старшого лейтенанта.

Його мобілізували до лав 51-ї окремої механізованої бригади в місті Володимирі-Волинському. У подальшому проходив службу у військовій частині в Ужгороді. Брав участь в антитерористичній операції як гранатометник 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

29 січня 2015-го під час бойових дій поблизу Дебальцевого дістав важку мінно-вибухову травму внаслідок обстрілу терористами опорного пункту. Лікувався в центральній районній лікарні м. Бахмут (на той час – Артемівськ), із 3 лютого – у Дніпрі, переніс кілька операцій. Стан ускладнився через зараження крові.

Земляки збирали кошти на дороговартісні ліки, в Луцьку було організовано благодійну виставку-ярмарок «Світ нашими руками». Сергій майже два місяці боровся за життя.

Помер 22 березня 2015-го в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені Мечникова. Поховали 24 березня на міському кладовищі Луцька поблизу села Гаразджа, на Алеї почесних поховань.

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» III ступеня; за жертовну любов до своєї Вітчизни, відданість, доблесть і звитягу одержав відзнаку 51-ї ОМБр «За мужність та відвагу» (посмертно). Йому присвоєно звання «Почесний громадянин м. Луцька». 9 грудня 2015-го на фасаді будівлі Коледжу технологій, бізнесу та права СНУ імені Лесі Українки було відкрито пам’ятну дошку на його честь.

У Сергія залишилися батьки та сестра. Коли ховали солдата, перед труною несли коровай – одружитись він не встиг. А що не вміщають офіційні дані про загиблого військовослужбовця, те розповіла мама Світлана Євгеніївна.

– У нього була дівчина з технікуму, він її палко любив. Але, мабуть, не судилось, бо вони розійшлись. Коли закінчив комерційний технікум, приніс мені диплом: «Ти хотіла, щоб я пішов у торгівлю? На тобі, маєш. Я ж у торгівлю далі не піду».

Як прийшла повістка в армію, у військкоматі йому порадили внутрішні війська, там він відслужив із відзнакою. Після звільнення його одразу без навчання у Сокиричах забрали у секретний відділ міліції, де й працював шість років.

Син віддавав перевагу самотності, подобалось йому «сидіти» в інтернеті, багато читав фантастики, любив природу і друзів. Я казала: «Серьожо, тож субота, чому ти не підеш собі десь погуляти? Тобі стільки років, чому біля тебе я не бачу дівчини?» Казав мені: «Мамо, ти знаєш, яка в мене робота? Не діставай мене». А так склалась доля, що опісля біля труни стояли три дівчини: одна дуже його любила (хоч вийшла заміж за іншого), друга сильно бігала за ним, а третю, з якою він мав одружитись, я й навіть не знала. Її звуть Наташа. Якось син прийшов і каже: «У мене є дівчина! Вона тобі дуже сподобається – гарна, висока, струнка. Я прийду з нею». Хоча дочка по телефону мене розчарувала: «То це він так сказав, щоб ти його не діставала». Я ж тоді не думала, що він удруге піде на війну...

...Сергій хотів перейти в нарковідділ УБОЗу. Був упевнений, що його приймуть, і тому розрахувався із секретного відділу. Але на конкурсі разом із другом «пролетів». А тут повістка прийшла. І з того всього він без будь-яких роздумів рвонув на війну.

Потрапив якраз у перший призов навесні 2014 року. Служив у 3-й роті 51-го батальйону. Дістав поранення в живіт десь під Луганськом у липні. І від нас це приховував. Два дні не виходив на зв’язок, для мене це був шок. Адже щодня дзвонив і, як, напевне, усі солдати, заспокоював: «Мамо, я не на війні, а в Миколаєві на навчанні». І попереджав, що зранку не можна до нього додзвонитись (бо він був у розвідці).



Після поранення лікувався у Запоріжжі, потім скерували його у госпіталь Рівного, звідти приїхав сюди – такий худий і блідий, що я дуже плакала. І видно було сильне психічне навантаження. Було, що він заснув біля телевізора у залі, а я поралась на кухні і почула його крик: «П’ятий, п’ятий! Де ти пропав?! П’ятий, чого ж ти не на зв’язку?!» Я прибігла, буджу, заспокоюю: «Серьожо, ти не на війні, ти телевізор дивишся...». Встав, крапає корвалол. «Стільки ж не можна ліків, куди ж ти ллєш?» – «Мамо, все добре». Ліг, тільки заснув – вже «сьомий на зв’язку». Він не пив, але я вже побачила «чекушечки»: «Мамо, я інакше не можу заснути». У нього була вівчарка, то якось, коли вона загавкала, йому здалось, що снаряд летить, і з розмаху розбив вікно рукою...

Минув серпень, підходив до кінця вересень, Сергій наче зібрався з думками, планував поїхати на заробітки до Нідерландів, та й із роботи просили повернутись до них. Казав, що йому треба одружуватись, що хоче завести сім’ю.

Одного дня їду з роботи, і тут дзвінок від нього: «Я зайду до тебе». Прийшов і каже: «Мамо, не плач, не гризися. Я завтра їду». У мене почалась істерика. «Мамо, я сам вирішую, що мені роботи. Я йду не на війну, мене запрошують на Закарпаття навчати хлопців».

Потім, коли по телефону чула я стрільбу, то він пояснював: «Я на полігоні». Я була спокійна, що він в Ужгороді. Аж у грудні його показують по «Інтеру» біля Дебальцевого (і на інших телеканалах брали у нього інтерв’ю не раз). Я в плач, дзвоню: «Що ж ти мене обманюєш?!» – «Мамо, у нас усе добре, все спокійно».

Напередодні поранення 26 січня він зателефонував: «Мамо, поговори зі мною». У той вівторок ми постійно розмовляли, я аж дивувалась: «Що то з тобою, що ти цілий день на зв’язку?» І тоді також з усіма переговорив, наче прощався. У середу зв’язок із ним пропав. У мене був такий стан, що я не могла ні з ким спілкуватись. У четвер дзвінок: «Мамо, радій, я живий. Скільки мертвих і скільки живих – я не знаю. Але я живий».



У п’ятницю знову нема його на зв’язку, і в мене – істерика. В неділю зранку сусідка виходить: «Світлано, не плач, передзвонили хлопці, що Сергій живий, сильно поранений, перевезли з Артемівська до Дніпропетровська у 16-ту клініку». Було зараження крові, зробили йому операцію, перевезли у лікарню імені Мечникова, там його рятували. Він був у комі, і якби тільки стан поліпшився, то відправили би до Ізраїлю, і також готували клініку в Німеччині. Я сиділа біля сина, просила: «Серьоженько, ти мене чуєш? Стисни мамі ручку». Він стиснув. Так ми й розмовляли. Він же був на апаратах, плече наскрізь прострілене, зачеплені легені, і не міг говорити. Тримався два місяці...

Того дня чомусь не спала із третьої ночі (я поселилася біля лікарні в гуртожитку), якась сила спонукала: «Вставай, молися! Вставай, молися!» Помер він о сьомій ранку. У той момент наче щось на душі відійшло, я побігла до лікарні, дзвоню у двері, ніхто не виходить. Бачу – йде назустріч завідувач відділення, бере за руку: «Свєточка, Серьоженька умєр». Мене три години «відкачували»...

Знаю, що в Луцьку збирали гроші, влаштовували ярмарки, і дочка шила всякі іграшки на продаж. На німецькі препарати, щоб переганяти кров, потрібно було 30 тисяч гривень на добу. Ту партію невикористаних медикаментів, яку привіз чоловік, ми залишили в лікарні для інших...

...Сергій від природи був розумний і добрий, завжди усміхався, підтримував, був дуже щедрий. І багато чого я дізналася вже після смерті сина, коли на похорон прийшов майже весь дім, де ми жили раніше на вулиці Гордіюк. У 90-ті роки наша сім’я, напевне, жила трішки краще, ніж інші. Тож батько дасть гроші сину, а він піде й накупить морозива всім хлопцям, кажучи: «Ви ж зараз не можете собі купити його». Було, що і йому самому не залишалось, та він говорив: «Не хвилюйтеся, я собі куплю наступного разу». Такий епізод розповідали його друзі.



Тепер у день народження сина 27 травня і день смерті 22 березня всі його приятелі та хто вчився з ним приходять у собор пом’янути Сергія. Бачу на його могилі завжди свіжі квіти. На річницю ми й не сподівались, скільки приїхало хлопців з усієї області, навіть двоє було з полону...

...Не можна сказати, що нічого не робиться для сімей загиблих в АТО військовослужбовців. Але й не скажу, що багато робиться. І є прикрі речі. Ось у травні 2018-го почула на концерті, що дають 1 тисячу гривень до Дня матері. Питаю дівчат у департаменті соціальної політики, чому мені не переказали, адже всі матері загиблих уже отримали. Мені відповіли, що в той період, коли син помер, у мене не було луцької прописки, бо я жила на дачі. Та хіба то має значення, адже ховала Сергія міська рада? Я ж через короткий час після смерті сина прописалась у Луцьку. Це був 2015 рік. І до 2018 року я й не звертала уваги, чи приходили мені якісь виплати. Справа не в тій тисячі гривень, а в повазі до людини. Мені було дуже боляче. Звичайно, я користуюся наданими пільгами, маю посвідчення «Матір загиблого» і, наприклад, безплатно їжджу в маршрутці. Хоч траплялось, що водій мене виганяв, як-от у ківерцівському автобусі «Луцьк – Суськ». Це дуже неприємно. І ніхто не перепросив.

...Коли мені тяжко, згадую слова сина, які він говорив у скрутних обставинах: «Мамо, чим ти гризешся? Чому б’єшся лобом об стіну і знову починаєш із нуля? Маєш задуматися. Спустися на землю. Значить, наразі мусиш себе пересилити. Мине час, ти зосередишся і спробуєш рухатись потрохи вперед. Усе буде добре».

Я себе переборювала завдяки йому. І нині мені не вистачає спілкування із сином. Зараз Сергій не дуже часто мені сниться, і тільки коли наче хоче про щось попередити. Тоді я знаю, що мушу 10 разів подумати перед якимсь своїм рішенням.

Записала Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №9 від 14 березня 2019 року)
Фото з Книги пам’яті полеглих за Україну і з домашнього архіву Світлани Шкредь