ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Кароокий офіцер із позивним «Прометей» без нотки лукавства та фальші

Куля снайпера забрала життя командира зенітно-ракетного взводу 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБР 37-річного лучанина Максима Гринчишина у промзоні Авдіївки 19 лютого 2017 року.

Рідним, близьким та військовим побратимам загиблого досі болить невиліковна рана. Завжди усміхнений та життєрадісний Максим був прикладом справжнього чоловіка. Молодий і сміливий, не роздумуючи йшов у бій першим. Розумний і наполегливий, був професійним будівельником, окрім того, самотужки осиливши сучасні ІТ-технології, протягом декількох років жив і працював у Мілані. Вільно розмовляв італійською. А під час російсько-української війни проявив себе як професійний військовий.

Відслуживши за мобілізацією, вирішив залишатися за контрактом. Після курсів командирів його призначили командиром зенітно-ракетного взводу. Два з половиною роки він воював у зоні АТО. За особисті риси друзі дали йому позивний «Прометей».

Воював у районі Волновахи, Старогнатівки, обороняв Авдіївку. А в мирному житті на Максима чекали друзі, родина. Та смерть на війні теж обирає лише достойних називатися Героями і стати гордістю цілої нації.

Посмертно лучанина відзначено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, йому надано звання лейтенанта. У серцях близьких він назавжди залишиться єдиним, рідним і незамінним.



«ТАТУ, НЕ ХВИЛЮЙСЯ, ПАТРОНИ МИ МАЄМО»

«Він був вихований у такому дусі, що Україна має бути вільною і хтось повинен її захистити. Тому відслуживши за мобілізацією, син вирішив залишатися за контрактом, – розповідає батько Максима Ігор Георгійович. – На той момент він мав добру роботу і міг повернутися до спокійного мирного життя. Проте він був затятим патріотом, як і його прадіди.

Батьків моєї матері Ольги Григорівни, які проживали у селі Велика Горожанна Львівської області, під час війни вбили енкаведисти. Прийшовши вночі до хати мого діда, вони викликали родину надвір. Коли дід вийшов, його застрелили. За ним була бабуся, яку енкаведисти вбили, вдаривши прикладом у голову. 10-річна сестра моєї матері, яка була в хаті, втекла і сховалася в сусідів. Мамі тоді було сім років, а її братові – шість. Діти вижили. На виховання їх взяла тітка.

Ми щороку їздили з Максимом на Львівщину до могил наших рідних. Коли він приїжджав під час відпусток із війська, то завжди заходив до мене в гості. Пригадую, влітку якось прийшов, а я приготував йому салат із щойно вирваних із городу помідорів та огірків, то він із таким апетитом його з’їв. Багато що розповідав мені про війну.

Максим дуже влучно стріляв. Навіть виробив свою тактику: якщо він знав, що в посадці засів ворог, то цілив зверху і воно все падало вниз на них. За це його дуже не любили сепаратисти. Він був на Сході не один рік, тому дістав добрий досвід військової служби.

Син принципово ніколи не вживав алкоголю. Спочатку він був просто рядовим, а згодом його підвищили і до командира взводу. Займався спортом, ще до війни тренувався вдома. Багато читав, дуже любив історію, математику. Ще до того, як пішов навчатися на будівельника, він усе вмів робити по дому: міг поштукатурити, пофарбувати, щось змайструвати, працював з інструментом. Був дуже неспокійної вдачі. А яким принциповим!

Коли був на Сході, то зателефонував мені і сказав купити йому лопату, але саме фінську, бо вони невеличкі і найкраще підходять для риття окопів. Спочатку їм не видавали всього необхідного. Приміром, одяг йому видали, проте коли він приїхав до Луцька, ми все-таки пішли на Старий ринок і купили якіснішу форму з-за кордону. Вибирав прискіпливо, бо міг відрізнити низькопробне від якісного. Купили одяг, рукавички і навіть підсумка. Питаю: «Навіть підсумка немає, а що ж вам дали?» Каже: «Тату, не хвилюйся, патрони ми маємо».



«МАКСИМ ЗАВЖДИ ЗАВОРОЖУВАВ УСІХ ЧАРІВНОЮ УСМІШКОЮ»

У життєвій біографії Максима Гринчишина є чимало цікавих сторінок. Зокрема, він брав участь у переговорах щодо трансферу Анатолія Тимощука до італійського «Мілана». Річ у тім, що Максим був зведеним братом Надії Навроцької – ексдружини відомого українського футболіста. На початку 2000-х, коли лучанин працював у Мілані в IT-сфері, на прохання сестри Максим долучився до пошуку європейського клубу для нього.

Про це у своїх спогадах написав колишній агент футболіста Віталій Юрченко: «У 2004 році, коли донецький «Шахтар» у рамках Ліги чемпіонів грав з італійським «Міланом», гірники показали хороший футбол, хоча і програли. Тимощук дуже сильно провів цей матч. Італійці зацікавилися лучанином, і «Мілан» надіслав запит до Донецька. У «Шахтарі» звернення проігнорували. Тож агент сам знайшов контакти потрібних людей в італійському клубі. Але виникла проблема – потрібна була довірена особа, яка могла б поговорити з керівництвом італійською. Тоді Надія Навроцька згадала, що у неї в Мілані є така людина – це Максим Гринчишин. Він достатньо змістовно провів переговори, але трансфер так і не відбувся, адже Тимощук дістав важку травму й надовго вибув із гри».

А ще Максим захоплювався туризмом і свого часу був одним із засновників турклубу «Ми».

«Наше знайомство із Максимом сталося ще у 1999 році у весняному поході по Карпатах, – згадує голова Волинського туристичного клубу «Ми» Руслана Мельник. – Він був сильним, мужнім та витривалим – ніс рюкзак за себе, і за тих, кому було важко, почепивши багаж на себе: один рюкзак попереду, а другий позаду. Потім було багато туристичних акцій, посиденьок, вечорниць. Потім Максим поїхав за кордон на кілька років. Приїхавши, він із нами їздив у Рокині на свято Купала, де разом зустрічали сонце. Потім він пішов на фронт за мобілізацією. Думаю, він, як і більшість українців, хотів припинення війни, мирного життя, тому підписав контракт на продовження служби, перебуваючи на фронті третій рік. Пригадую, що Максим завжди заворожував усіх своєю чарівною усмішкою».



БЕЗСТРАШНИЙ ВОЇН, ВІРНИЙ ПОБРАТИМ І ДОБРИЙ КОМАНДИР

«Ми з Максимом не раз потрапляли під ворожі кулі, – ділиться спогадами військовий побратим Юрій. – Він був дуже зібраним. Максим увесь час прагнув досконалості. І на своєму прикладі намагався навчати всіх інших. Дуже грамотна, начитана людина. Надійний друг. Ми служили в одному взводі.

Так вийшло, що ми були на териконі в районі Новотроїцького, а потім – промзона під Авдіївкою. Максим дуже добре орієнтувався у військовій справі, під час служби він багато читав, постійно дізнавався нову інформацію. У критичних ситуаціях поводився дуже спокійно і виважено, не втрачав контролю, йому вдавалося швидко зорієнтуватися, як діяти далі.

Працювали багато, проблем вистачало. Пригадую, коли ми були на териконі і чистили зброю, раптом розпочався обстріл. Він із бінокля коректував стрільбу, особливо не звертаючи уваги на кулі. І цим вселяв спокій і в нас. Можливо, саме тому всі свої бойові завдання Максим виконував на відмінно. Він давно вирішив, що буде захищати Україну, щоб його діти жили в нормальній вільній державі, яка має майбутнє. Сподівався, що війна колись закінчиться. Він добре впорався б і в цивільному житті, адже мав «світлу голову».

Максим дуже влучно стріляв. Цікавився сучасним озброєнням, можливостями боєприпасів. Дуже серйозно до цього ставився. Починав із нуля та постійно поліпшував свої навики. Разом із ним ми закінчили курси офіцерів у Харківському університеті. Він закінчив це навчання на відмінно. Йому надали звання «молодший лейтенант» і призначили командиром взводу.

На війні Максим проявив себе як чудовий організатор, добрий вчитель, вмів добре продумувати нові варіанти в обороні. Ми вивчали досвід інших підрозділів і намагалися їх використовувати. Загинув під час виконання бойового завдання, на посту спостереження його вистежив снайпер. Смерть була раптовою, допомогу вже надавати не було потреби».

«Я не пригадую ситуацій, із яких би Максим не вийшов із гідністю, – говорить командир батальйону із позивним «Слов’янин». – Він був доброю, ввічливою, відкритою людиною настільки, що, можливо, дехто вважав його трохи наївним стосовно життя. Проте на війні він ставав іншим: безстрашним солдатом і воїном, вірним побратимом, надійним підлеглим і добрим командиром для своїх людей. Максим завжди намагався бути взірцем для особового складу. Пригадую, як один із його солдатів грубо порушував дисципліну, і я хотів його покарати, проте Максим заступився за підлеглого і сказав, що той свою провину виправить у бою. Потім той солдат служив із ним аж до його загибелі. Дуже любив свою зброю. Максим дуже хотів закінчення цієї війни, щоб нарешті повернутися додому до своєї родини. Цього хочуть усі військові, які там, проте вони не можуть кинути своїх побратимів і зрадити обов’язку захисту держави. На тій позиції, де стояв Максим, усі хлопці були як одна сім’я. Вони пережили разом дуже багато екстремальних ситуацій і хотіли добути до кінця ротації. Він, як і багато хто із солдатів, мав контузію, проте продовжив воювати. Нам усім болить ця втрата, адже Максим був Людиною з великої букви».



НЕ ВІРИЛОСЯ, ЩО МАКСИМ ЗАГИНУВ

«Коли не стало Макса, хтось із його друзів сказав, що «це була людина, глибину душі якої ми навряд чи осягнемо». Краще й не скажеш. – Із сумом згадує героя Любов Казмірчук, яка чекала його з війни. – Максим – це дійсно людина великої глибини, і кожному із близьких вдалось лише трохи торкнутися її. Спочатку не вірилось, що він загинув, бо знала – він із тих, хто вибереться, з тих, хто знайде вихід із будь-якої ситуації.

Ми познайомилися на початку війни в 2014-му. Він – боєць 72-ї ОМБР, я – волонтер. В одну із посилок поклала свої вірші. За них окремо подякував. Так зав’язалось спілкування. Відразу чулось, що це особлива людина – в розмові, в мисленні, в жартах, у підході до вирішення справ. Здивувалась, що в армії ніколи не служив, настільки професійно орієнтувався у військовій сфері. Згодом йому нададуть звання офіцера.

Кароокий офіцер із позивним «Прометей» без нотки лукавства та фальші. Він завжди говорив так як є. Був справжнім, ерудованим, мужнім. Людина слова та честі. Де втручався він, там завжди було зроблено на найвищому рівні. Говорив, що свою роботу потрібно робити добре або ніяк. Те, що говорив, обов’язково виконував, а якщо був не певен, тоді просто не обіцяв. Розкидатись словами – це не про нього. Постійно вдосконалювався. Крім денної роботи воїна, вночі читав професійну літературу. Його картка пам’яті з телефона – це цілий військовий посібник. Максима знали чи не всі волинські волонтери. Знали, що якщо щось просив на передову – значить, це вже точно необхідно, і то, як правило, не йому, а іншим, бо свої військові потреби часто закривав самотужки. Дуже бережно ставився до речей. А людей цінував понад усе.

Від себе вимагав усе і трохи більше. Так, як і від оточення, особливо побратимів. Із цим було трохи важко йому, бо ж не всі люди так можуть викладатись у роботі. Не всі сприймали його вимогливість і скрупульозність. Але його завданням як командира було зберегти людей. Людей він зберіг. Жоден із його позиції не загинув. Коли вистачало часу – описував у повідомленнях свій день, події на Сході. Він це робив «смачно», насичено. З цього можна було писати книги.

В період січня-лютого 2017 року на Авдіївській промзоні було дуже «спекотно». Не завжди міг відписувати чи віддзвонювати. Хвилювалася. Хвилювались усі. Він відписувався рідним йому людям «живий-здоровий і в балаклаві». Придумали з ним умовний знак – крапку «.», коли не міг відписувати на повідомлення – просто ставив крапку. Я розуміла тоді, що з ним усе добре. Останнім повідомленням від нього була крапка «.», а через два дні мав піти у відпустку…»

Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №5 від 14 лютого 2019 року)