ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Він виконав свій професійний обов’язок ціною життя. ФОТО

Ми познайомилися в день її народження – 11 березня. Та вже чотири роки Ольга Мандзик це свято не відзначає. 21 березня 2015 року її єдиного 28-річного сина, капітана Служби безпеки України Віктора Мандзика вбили пострілом у голову на блокпосту поблизу Волновахи.

У той злощасний день молодий капітан не знав, що виконати свій професійний обов’язок йому коштуватиме життя.

За інформацією, наданою нам в УСБУ у Волинській області, 21 березня Віктор Мандзик разом із прокурором поверталися автомобілем із чергування на блокпост поблизу Волновахи. Раптом капітан побачив, як незнайомі люди у камуфляжі б’ють водія фури. Вирішивши з’ясувати, в чому справа, правоохоронці зупинили свій автомобіль та вийшли з нього. Віктор представився, показавши посвідчення співробітника СБУ. Однак невідомі на нього не зважали. Тоді офіцер попередив, що змушений буде доповісти про побачене керівництву. Після цього незнайомі накинулися на нього, відібрали табельну зброю і посвідчення.

Як з’ясувалося пізніше, це була група цивільних, які на той момент не перебували на військовій службі та займалися рекетом і розбоями у прифронтовій зоні. За версією слідства, на чолі цієї групи була особа на прізвисько Адвокат (має юридичну освіту та працював адвокатом у Дніпрі). Адвокат – це Денис Гордєєв. За версією слідства, він взяв з автомобіля прокурора автомат Віктора Мандзика та вистрілив офіцеру у голову. Від отриманих поранень Віктор помер у машині «швидкої допомоги».

Дениса Гордєєва затримали через тиждень на Закарпатті. До 7 травня 2019 року він перебував у СІЗО, проте Ленінський районний суд м. Дніпра вирішив змінити для нього запобіжний захід. Замість тримання під вартою йому призначили домашній арешт.



МАМИНА ГОРДІСТЬ

Після смерті сина Ольга Олександрівна не раз аналізуватиме, чи могло все скластися інакше: «Віктор був професійним боксером, майстром спорту з боксу, кандидатом у майстри спорту з кікбоксингу. Його визнали найкращим стрільцем під час служби у Волинському відділі ЦСО «Альфа», був членом збірної команди Управління з рукопашного бою. Якби сили були рівні, син обов’язково захистив би себе. Він був сильним, спортивним, відважним, але йому не залишили жодного шансу».

«Чи міг він тоді не втрутитися, уникнути тієї ситуації? Не міг, бо це була його робота, а він був людиною честі і завжди відповідально ставився до своїх обов’язків, а тим паче на війні. Йому дуже боліло те, що відбувається в Україні», – не раз після смерті сина запитуватиме, водночас знаючи відповідь на те головне для материнського серця запитання, моя співрозмовниця.

Ми разом гортаємо сімейний альбом. Щоразу, дивлячись на фото сина, пані Ольга усміхається, але яка ціна цієї усмішки – незагоєна рана та біль, що все ніяк не стихає.

«Вже чотири роки, як немає мого Вітічки. Після його смерті життя ніби зупинилося. Днями я просто лежала в кімнаті із сильним головним болем, навіть не лікувалася і не розуміла, що мені робити далі. Рідну дитину для матері не можна замінити нічим. Вітюся був моєю копією. Ми з ним із дитинства були друзями. В нас такі були теплі взаємини. Можливо, тому, що мої батьки померли рано. Батька я свого взагалі не пам’ятаю, а мама померла, коли мені було 18. У 20 років я вийшла заміж, у 22 народила сина. Я все вкладала у свою дитину і бачила велику віддачу від неї. Вітя добре вчився, сам, ніколи його не змушувала. Просто просила. Ми завжди говорили з ним, як із дорослим. Я ніколи його не била. Кажу, ти бачиш, я сама, в мене нікого немає, ти моя опора, мій захист. А він мені, навіть коли ще був маленьким, так серйозно відповідав: «Так, мамо, я знаю». І поки він був живим, так воно завжди і було».

На світлинах постійно усміхнений підтягнутий спортсмен, красень, випускник школи №23 – мамина гордість.

«Вітя дуже любив тварин, тому так багато фотографій із котиками, – розповідає Ольга Мандзик. – Це ми із Вітічкою, коли паску ходили святити. На цьому фото – разом із батьком у день Вітіного випускного. Оце він у спортшколі зі своїми хлопцями, з якими разом тренувалися та їздили на змагання. Ось торт я йому спекла на 20-річчя, хоч святкувати він тоді захотів у кафе. А ось знову на тренуванні. Це Вітя на даху готелю «Лучеськ», а ось у своєму кабінеті в СБУ. Це він уже на полігоні з автоматом в АТО – блокпост у Волновасі… Це його остання фотографія».



НЕ БОЯВСЯ БИТИСЯ З ОЛЕКСАНДРОМ ГВОЗДИКОМ

«Вітя з дитинства був спортивним і активним, – пригадує Ольга Мандзик. – Ходив на настільний теніс, дуже добре в нього виходило. Також займався футболом. А потім передумав і пішов на бокс. Я то сама бокс люблю, але сина було шкода, щоб його не травмували. Проте цього разу наполіг чоловік.

У боксі він досягнув високих результатів. Займався професійно. Став майстром спорту. На перше тренування пішов, коли йому було 12 років, і відразу почав їздити на змагання. А взагалі, всі види спорту в нього виходили. Плавав у школі найкраще. Також їздив на змагання. Біг, стрибки, волейбол, футбол – усюди він посідав призові місця. А почалося все з того, що коли я працювала на приладобудівному заводі, кожні вихідні ми з колективом їздили: якщо взимку, то на кар’єри кататися на лижах, а влітку на велосипедах. І з чотирьох рочків син зі мною всюди їздив, Віті це дуже подобалося. Це була для нього віддушина. Син дуже любив техніку, спочатку були велосипеди, а потім батько купив йому мопед. А коли Віті виповнилося 17 років, то на тренування у спортшколу він уже їздив на мотоциклі.

Спочатку ми думали вступати до військового ліцею, але потім вирішили, що університет усе-таки важливіше, так він закінчив 11-й клас і став студентом».

«Син дуже багато читав, – поринаючи у спогади, продовжує моя співрозмовниця. – Хоча ніби спорт і література трохи різні речі. Особливо коли мав йти на роботу в СБУ, почав читати багато такої серйозної літератури, історичної, психологічної. Пропонував мені, а я подивилася і кажу: це мені заважке.

Вітя постійно вдосконалювався. Вже працюючи в СБУ, він здобув другу вищу освіту в Києві у Національній академії СБУ. Він би всього досягнув. Мав свого мотоцикла, машину, мріяв про власне житло.

Він був дуже розумний і цілеспрямований. На четвертому курсі університету вирішив перейти на вільне відвідування і влаштувався на роботу торгівельним агентом. Їздив на «Таврії», доставляв товари по районах. Казали, що в нього був найбільший виторг. І він ще встигав учитися та ходити на тренування.

Хлопці розповідали, що Вітя завжди всі екзамени складав сам: ніколи не платив, ні в кого не просив. Із дитинства він у мене такий: самостійний, чесний і справедливий. Я ніколи не мала з ним проблем. Не було в нас ні перехідного періоду, ні проблем із алкоголем, курінням. Ми завжди були разом, аж до 11 класу, коли він уже був кандидатом у майстри спорту з боксу, двоє разом із ним на День Незалежності ходили дивитися на салюти в центр».

Боксувати Віктора навчили у міській спортивній школі №2, що на вулиці Данила Галицького. Його тренували Артур Камєнєв та Петро Боярчук. Віктор виступав у професійному боксі. Тривалий час проживав у Львові, йому орендували житло, оплачували харчування, а він тренувався та брав участь у професійних боях. Йому за це платили. Проте потім припинилося фінансування, і його друзі запропонували йому роботу в СБУ.

Всі завойовані медалі за спортивні змагання Ольга Олександрівна передала у Волинський краєзнавчий музей, як каже, щоб «не стерлася пам’ять про Вітю». Собі залишила лише кілька.

Вона пригадує: «Вітя не раз ходив із синцями, але це такий вид спорту. Хлопці розповідали, що коли син професійно займався боксом, ставав у спаринги з Олександром Гвоздиком (український боксер-професіонал, чемпіон світу за версією WBC – ред.). Із ним ніхто не хотів битися, а Вітя не боявся».

У 2017 році тренери спортсмена організували міжнародний боксерський турнір із боксу за участю молодіжних збірних команд України та Польщі, присвячений пам’яті майстра спорту України з боксу співробітника СБУ капітана Віктора Мандзика. Він став традиційним, відбувається щороку.



«ВІН НІ РАЗУ МЕНІ НЕ КАЗАВ, ЩО В ЗОНІ АТО»

У перші ж дні російської агресії на Донбасі Віктор Мандзик подав клопотання про скерування до району проведення антитерористичної операції, куди згодом виїхав у складі оперативної групи.

Його група виявляла ворожих інформаторів. Одного разу вони прибули у Новотроїцьке, що поблизу Волновахи на Донеччині. Стояло завдання затримати ворожого коректувальника артилерії. Коли оперативники зайшли у будинок зловмисника, той висмикнув чеку з гранати РГ-42 і кинув її під ноги офіцерам. Віктор зреагував блискавично: викинув її в іншу кімнату, відтягнув підозрюваного від епіцентру вибуху і навіть накрив його собою, щоб зберегти свідка.

За хорошу службу під час відрядження на Донеччину Віктору Мандзику надали звання капітана.

«Я не знала, що він на Сході, – ділиться сокровенним пані Ольга. – Він мені ні разу так і не сказав. А хлопців попередив: не дай Бог, хтось мамі скаже. Коли я їздила на відкриття храму у Волновасі, побудованого на честь загиблих бійців 51-ї окремої механізованої бригади, то заїжджала до хлопців, із якими син служив. Вони казали мені: «Ми за Вітьою всі плачемо, адже настільки порядного, оптиміста годі знайти».

Хлопці із СБУ також мені говорили, що всі рівнялися на Вітю. Мене він теж завжди розраджував у складних ситуаціях, що б не сталося, казав: «Мамо, не засмучуйся через дрібниці. Усе буде добре!»

Напередодні загибелі сина материнське серце відчувало біду. «Я пам’ятаю: незадовго перед його смертю (а тоді був піст) мені приснилася труна. Ще подумала, до чого б це? А перед тим Вітя подзвонив і каже: «Мамочко, я скоро приїду, в тебе день народження, подаруночки тобі привезу. Не переживай». А я кажу йому: «Вітічка, мені так тяжко, ніби камінь на грудях, а я не можу дихнути». Він таким веселим голоском: «Мамочко, не переживай, я у Києві». Кажу: «Ти, напевно, обманюєш мене». Відповів, що на полігоні і все добре. А моя душа відчувала тривогу.

Вітя просто дуже боявся мене поранити. Він так і не сказав мені, що в зоні АТО, бо знав, що я все пропускаю крізь серце. Дзвонив, як правило, раз на тиждень. І кожного разу з інших телефонів. А перед загибеллю протягом дня син подзвонив двічі і сказав: «Я скоро буду, так за тобою скучив».

Ольга Мандзик пригадала той день, коли отримала страшну звістку: «Прийшли люди із СБУ до мене додому. Серед незнайомих мені людей був і начальник відділу кадрів, якого я знала. Саме повернулася з вселенської панахиди і побачила їх під нашими воротами. Й коли почала до них підходити, то відчула, що втрачаю свідомість, хоча ще нічого не знала про смерть сина».



«МІЙ СИН – ГЕРОЙ»

«Я перші два роки не хотіла нікого бачити, – із болем від пережитого згадує моя співрозмовниця. – Просто хворою лежала вдома. Пам’ятаю, як, побачивши мене, хтось із знайомих сказав: як ти опустилася. І тоді я вирішила: якось треба жити далі. Мій син Герой, чому мене мають всі жаліти? Пішла в той день підстриглася. Трохи привела себе в порядок. Щоправда, досі не можу вдягати нічого яскравого, а тільки сірий, темний одяг.

Дуже багато людей мене підтримували увесь цей час, і я їм безмежно вдячна. Це і мої племінниця та племінник. Вітіні друзі, хлопці з СБУ також дзвонять і вітають мене зі всіма святами».

Пережити втрату найріднішої людини Ользі Олександрівні допомагає улюблена робота. Зараз вона працює на посаді доглядача залів у Музеї волинської ікони.

Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №10 від 21 березня 2019 року)
Фото з домашнього архіву Ольги Мандзик