Як подружжя лучан господарює на хуторі, куди назовсім переїхало жити з міста

Хутір Касень, що біля села Повча Дубенського району, розташований у неймовірно мальовничому краї. Він причаївся серед лісу, і якби не розвішані на деревах вказівники, ніколи б не дісталася туди самостійно. Господарюють тут лучани Вікторія та Дмитро Радчуки. Кілька років тому подружжя покинуло насиджені місця у місті і подалося втілювати у життя свою мрію – розводити овець та розвивати сільський зелений туризм.

Про це пише Мирослава Косьміна у газеті Вісник.

Вікторія та Дмитро Радчуки – міські жителі. У Луцьку жили, вчилися, сина виховували і бізнесом займалися. Мали також мрію, на перший погляд доволі дивну… Бо хотіли вівчарством зайнятися. Йшли до цього довго: їздили по Україні та за кордон, спостерігали, допитувалися, знайомилися з цим видом діяльності. Особливо, зізнаються, їх вразив Центр зеленого туризму, який організували в Бесарабії, за 250 кілометрів від Одеси. Тамтешньою родзинкою була вівчарська ферма на 14 тисяч голів! Про такі масштаби, звісно ж, не думали, але плани ставали все реальнішими й реальнішими. Особливо після того, як придивилися на Дубенщині ділянку, той самий мальовничий хутір Касень.

А мрію свою Радчуки почали втілювати з армійського намету серед чагарників і хащ, який встановили собі для життя. Тож взяли пили й сокири і пішли вирізати сухостій та занедбані садки – готувати місце для випасу майбутньої отари.

– Ми починали з десяти овець, – згадує Вікторія. – Придбали племінних, з паспортами і щепленнями. Потім дізналися, що колись тут на хуторі, ще при Союзі, була вівцеферма на чотири тисячі голів – справжнє велике виробництво зі стрижкою і навіть щорічними змаганнями. Тобто ми, по суті, почали відроджувати давно забуте заняття. Люди, зачувши про це, стали зносити нам старі інструменти, які використовувалися на вівцефермі. Наприклад, подарували нам спеціальні залізні ножиці для стрижки овець, які тепер займають чільне місце у нашому музеї старожитностей. Адже зараз усе на електриці…

Нині на хуторі Касень бекає і мекає близько ста овець. Для них спеціально збудували простору ферму за австрійськими технологіями, яка на новорічно-різдвяні свята перетворюється у вертеп і «місце паломництва» дітлахів. Адже саме у цей час, взимку, народжуються ягнятка, і на екскурсію сюди приїжджають школярики цілими класами.

Так уже сталося, що одна мрія потягнула за собою іншу, і Вікторія з Дмитром організували на своєму хуторі агротуризм. А що люди енергійні і сучасні, та ще й кожен з двома вищими освітами, підійшли до цієї справи дуже креативно. Відновили столітню хатину, зробили колоритну баню. Потім збудували будинок на кілька кімнат, терасу і піч під відкритим небом, біля якої господарює професійний кухар Дмитро. І організували крутий музей старожитностей: тут і ступки, і прялки, і праски, скрині, ночви, ткацький станок і навіть люлька. Щось скуповували самі господарі. А зачувши, що у цю закинуту місцину вдихнули життя, люди стали зносити їм сторічні рушники та колишні програвачі, перші телевізори.

– Ми робимо дуже багато екскурсійних програм для дітей, – розповідає Вікторія. – Пишу сценарій, ми з чоловіком переодягаємося у різних героїв і розігруємо з ними всілякі забави. Усе з нахилом на українські традиції. Наприклад, у програмі «Як на галявині виростити кожуха» розповідаємо діткам, як живуть наші вівці, як ми їх стрижемо, як переробляємо вовну і шиємо м’якенькі ковдри. На «Млинцевих перегонах» малеча пече млинці на українській печі. Але чи не найпопулярнішою у нас є «Оселя святого Миколая» – дітлахи із захватом відвідують новонароджених ягняток, потрапляють у вертеп, фотографуються, потім йдуть на майстер-класи: розписують печиво, роблять ляльки-мотанки. А ще ж на них чекає зустріч з вівчарем та святим Миколаєм. Тільки цього року з погодою нам не пощастило, бо коли сніг і можна кататися на санках – оце краса!

Взагалі, планів у Вікторії та Дмитра дуже багато. Хочуть удосконалити фестиваль «Зелені кеди», який проводили вже втретє. А ще от-от обладнають наметове містечко для любителів «дикого» відпочинку. І будинок чабана будуть робити під старовину. Розповідають про свої ідеї, а очі аж світяться. Бо як же інакше, коли займаються улюбленою справою...