«Він підкупив мене тим, що вмів готувати смачний борщ»: спогади діамантової пари із Луцька

Галина Вікторівна та Костянтин Петрович Овчиннікови днями відсвяткували 60 років подружнього життя. Наче родинну реліквію поважна пара зберігає свідоцтво про шлюб, видане 20 лютого 1960 року. Цьогоріч Овчинніковим урочисто видали документ про реєстрацію діамантового весілля.

«Дякуємо Богу, що дав нам здоров’я дожити до такого ювілею. Адже повінчалися ми вже в зрілому віці», – кажуть наречені.
Ще з порогу затишної квартири Овчиннікових відчуваєш: тут панує гармонія і взаємоповага. Нас привітно зустрічають господарі. Галина Вікторівна – з акуратною зачіскою та ледь-помітним макіяжем. На шиї – блакитне намисто в тон кофтини, на руках – манікюр. Костянтин Петрович впевнено тримає військову поставу, хоча на пенсію вийшов 33 роки тому. Подружжя охоче поринає в спогади, лише іноді перепитуючи один одного, чи не помилилися із деталями.

Зі спекотного Туркменістану – на Сахалін

Костянтин народився у 1937 році легендарному місті Чарджоу. Галина – роком пізніше в Ашхабаді. Обоє вчилися у столичних школах Туркменістану, адже в ті роки дівчата і хлопці здобували освіту окремо. Подружжя пригадує, що вони познайомилися на танцях у 10 класі. Але потім їхні дороги розійшлися.

«Я ще підлітком знав, що буду військовим. Час був післявоєнний, всі хлопчаки мріяли захищати Батьківщину. Ніхто не переховувався від служби, навпаки, шикувалися в чергу у військкомат. Боялися, щоб не комісували за станом здоров’я», – розповідає Костянтин Овчинніков.

Юнак поступив у Челябінське військове училище. Галина стала студенткою сільськогосподарського інституту в Ашхабаді. Здобула фах інженера-гідротехніка. Тоді ця професія була популярна, адже в Туркменії будували зрошувальні канали. Однак за спеціальністю майже не працювала, бо вийшла заміж за військового.

«Після училища мене, молодого авіаційного зв’язківця, відправили служити на Далекий схід. Точніше, на Сахалін. Після двох років служби я приїхав додому у відпустку і батьки заявили: досить холостякувати, одружуйся з Галочкою. Вона тоді вже закінчила інститут, ми подали заяву і одружилися», – пригадує Костянтин Петрович.

«Костя був галантним кавалером. А ще підкупив мене тим, що вмів варити смачний борщ. До речі, він і зараз готує борщ краще за мене. Весілля у нас було пишне за тодішніми мірками. Святкували у Борисоглібську Воронезької області. На вулиці снігу насипало по коліна, столи накривали у хаті. Перед очима досі стоїть картина, як розпашіла дітвора заглядала у вікна», – усміхається Галина Вікторівна.
Секрет подружнього щастя: поважати один одного, вміти пробачати і змовчати

Костянтин Петрович дякує Богу, що його дружина стала надійною супутницею в житті. Ніколи ні на що не нарікала. А Овчиннікових доля закидала в Сахалін, Узбекистан, Німеччину. Обоє господарів стримано кажуть: ми завжди поважали один одного, вміли пробачити і змовчати.

«Моя Галочка навчилася гарно шити і в’язати, а які смачні торти вона пекла! На Сахаліні записалася на курси крою і шиття і навіть перемогла у конкурсі, адже пошила прекрасний дитячий костюмчик! Спочатку шила на машинці з ручним приводом, потім – з ножним. А вже на Волині купили електричну швейну машинку. Мені пощастило з дружиною!» – робить комплімент коханій Костянтин Петрович.

«Дякуючи Кості, я побачила світ, – усміхається пані Галина. – Відкрила для себе, що на Сахаліні росте і плодоносить малина. На далекому Сході ми прожили сім років, там у 1961 році народилася донька Олена. Потім – сім років в Узбекистані під Ташкентом, де у 1966 народився син Сергій. Потім був Казахстан. Оглядаючи нове житло у військовому містечку біля Алма-Ати, я побачила в квартирі… скорпіона! Він потрапив туди раніше за нас, уявляєте?», – пригадує жінка.

Після СРСР подружжя мешкало 5 років у Німеччині. А в грудні 1976 року пара потрапила в Луцьк. Овчиннікови відразу закохалися в це місто і на сімейній раді вирішили, що тут залишаться. За наказом Міноборони СРСР Костянтин Петрович у 1985-1986 роках ще був у В’єтнамі. Дружина і діти залишилися в Луцьку. А коли повернувся додому, вийшов на заслужений відпочинок у званні підполковника.

На пенсії життя тільки починається

«Так склалося, що мені випало піти на пенсію у 52 роки. Це були переломні 90-ті, підприємства закривалися, люди розраховувалися. Тоді в нас народилася внучка і я з радістю допомагала її бавити. А ще ж була дача за містом, де ми трудилися з весни до осені. Але дачу довелося продати, адже з кожним роком діставатися туди і працювати на грядках було важче», – каже Галина Вікторівна.

Нині з батьками живе донька Олена. Костянтин Петрович жартує, що вона доглядає їх, наче немовлят. Син мешкає у Києві. Дякуючи інтернет-зв’язку, вони спілкуються мало не щодня. В Одесі проживає внучка Овчиннікових, яка подарувала їм правнука. На великі свята дружна родина з’їжджається у Луцьк. Такі посиденьки Костянтин Петрович і Галина Вікторівна особливо цінують.
«Ми тепер всюди ходимо разом, адже в прямому значенні підтримуємо один одного. Щонеділі обов’язково йдемо в церкву. Якщо треба в аптеку чи магазин – теж вирушаємо обоє. Ще й беремо візка, щоб спиратися. Щодня дякуємо в молитвах Богові, що тримає нас на цьому світі», – каже на прощання господиня.