Ветерани з Волині розповіли про Другу світову війну. ФОТО

Власними спогадами про страшні події Другої світової війни поділилися ветерани з Рожища.

Про це йдеться на сайті Рожищенської міської ради.

На жаль, все менше залишається очевидців тієї страшної війни. У місті Рожище – лише троє ветеранів. Це 97-річний Григорій Давидович та 93-річні Павло Портянко й Михайло Примаченко.



Своїми спогадами з міським головою Рожища В’ячеславом Поліщуком, який навідався до ветеранів у День пам'яті та примирення, поділилися Григорій Давидович та Михайло Приймаченко.

Ветеран війни Михайло Приймаченко був солдатом останнього призову. Пам’ятає, як нацисти ввійшли в його рідне село на Черкащині. Сказати, що в ті роки було важко – нічого не сказати. Але, як каже ветеран, час гоїть усякі рани. Тоді він був ще дитиною, найменшою у багатодітній сім’ї. Виховували Михайла батько та мачуха. Матір померла в голодному 1933 році.



Ветеран розповів, що в армію його забрали, коли мав 17 літ.

«Служити потрапив у запасний піхотний полк, що дислокувався в місті Львові. Мали відразу нас відправити на фронт, але в Раві-Руській наздогнала нас радісна звістка – перемога! Після того, як полк розформували, потрапив в артилерійську частину, що стояла на Львівщині. Довелося служити сім років», – розповідав сивочолий ветеран про свої солдатські будні.

Під час навчань побував і в Луцьку, і в Володимирі-Волинському, а дослужував в Ковелі. Саме тут й зустрів свою долю, нашу землячку з Переспи Рожищенського району, Василину. Так його доля закинула з Черкащини на Волинь, у місто Рожище, де майже 50 років пропрацював на залізниці.

Як завжди, радісно зустрів цього дня гостей рожищанин Григорій Давидович – воїн-артилерист, учасник визволення Прибалтики та Польщі, людина, яка не на словах знає як штурмували Берлін.

В юні роки Григорія Давидовича відразу забрали на фронт, бо, як каже, «не було вже кого брати». Воював у складі Червонопрапорної Гатчинської дивізії. Цілий рік молодий юнак перебував під дощем з куль.

«Після звільнення прибалтійських країн, де загинуло дуже багато наших земляків, вихідців із Західної України, нашу дивізію ввели до складу 1-го Білоруського фронту під командуванням маршала Жукова. Разом з ним звільняли Польщу та йшли до Берліну», – розповідав ветеран про важкі часи В’ячеславу Анатолійовичу.

Важкою була дорога в німецький край. Коли ж перейшли польсько-німецький кордон, звільняючи мирне населення від нацистського іга, під Берліном, німці зажадали перемир’я.

«Гітлер капут!» – викрикували вони. Але Сталін відповів коротко: «Ніякого перемир’я не буде. Тільки капітуляція», - пригадує Давидович.

«Тоді було страшно, як пішли літаки штурмити Берлін», – в зажурі похитує головою сивочолий дідусь.

Для Григорія Михайловича День перемоги – найбільше свято, бо «перестала стогнати від болю земля». І вкотре, на завершення розмови, дідусь гордо розповів, як салютував на честь перемоги в Берліні зі своєї «пушечки».



Головне фото: ветеран Григорій Давидович з Рожища.