Майже столітній ветеран досі ганяє на машині

Щоб доїхати до хати ветерана Петра Манелюка на хуторі села Молодівка Турійського району, треба добряче попетляти машиною вузькими лісовими стежками. І от нарешті вигулькнули на галявину, де нас зустрів ще доволі не старий дідусь. Про це йдеться у дописі Вісник.Луцьк.

– То моя подружка, без неї ніяк, – показує на палицю.

– А скільки ж вам років?

– Без двох літ сто, – усміхнувшись, образно відповів.

Переслав з Німеччини плаття для нареченої

Петро Степанович хоч і має вже 98 літ, без запинки називає імена дітей, внуків, правнуків, розповідає, що робив останнім часом, згадує воєнні роки.

– Забрали мене у сорок четвертому. До хати зайшли партизани: «Пайдьош с намі?» Як не підеш? – каже Петро Степанович.

І згадує, як потрапляв в оточення німців і навіть під випадкові кулі своїх же червоних частин, служив радистом у землянках, вижив після вибуху снаряда, на щастя, не мав поранень. Нагороджений орденом Червоної Зірки за звільнення польських міст Познань, Варшава. А Перемогу Петро Манелюк зустрів під Берліном на річці Ельбі. І тоді, коли війна закінчилася, мало не втопився.

– Начальник дав мені німецького коня. Я надумав його покупати й сам помитися, і поїхав здуру верхом на Ельбу, – до подробиць пам’ятає той день Петро Степанович. – А річка бистра, кінь став дибки, я впав, мене й потягнула течія. Добре, що понесло до моста, там вхопився за сваї.

Пригадує, що після Перемоги солдати кинулися у покинуті німецькі хати. «Хто з руских бачив на горищі копчені окороки чи підвали з консервами?» – й досі дивується тодішньому німецькому добробуту. А ще молодому Петру в одному німецькому будинку пригледілося гарне плаття у квітки.

– Я в сундуках знайшов і переслав дівчині Ліді, вона мене ждала. Такого красивого ні в кого не було! Вдягала тільки на свята, – з усмішкою згадує дідусь.

Після війни ще дослужував на Кавказі кухарем. Тож додому повернувся лише у 1947 році. А через рік побрався зі своєю Лідою. «Весілля в хаті робили, багато людей було. Цигани грали на скрипці», – розказує. А потім і золоте весілля відгуляли разом з дітьми, онуками, правнуками у шалаші біля рідної хати. Прожили Манелюки разом 60 літ. Кохана дружина померла 12 років тому.

– Недавно якось мені так жалісно стало, – голос ветерана тремтить від хвилювання, – рішив одвідати Ліду на могилках, тут два кілометри. Насилу зайшов. А назад вже ноги не несли. То син мене забрав.

«Совість мучить, що не можу помогти»

Працював Петро Степанович лісником, а згодом усе життя був у Нововолинську водієм при начальстві. Збудував хату, заробив квартиру, а як вийшов на пенсію, повернувся на рідний хутір Молодівка і тепер тут доживає віку. Неймовірно, але ще у 98 років їздив на своєму старенькому «Москвичі»! Правда, у Луцьк не ризикував податися, а от у сусіднє село по продукти чи за світло заплатити – залюбки. І лише місяць тому віддав свою машину синові – сили вже не ті.

Старенькому татові допомагає донька Віра, яка влітку живе з ним на хуторі, а на зиму забирає в Луцьк. Часто навідується і син Юрій з Вербичного. І старість в діда Петра турботлива й не самотня, і ніби здоров’я не надто підводить, а він скрушно зітхає:

– Таке життя вже нікудишнє.

– Та ще столітній ювілей відсвяткуєте! – бажаємо на прощання. – Хіба ж не хочеться жити?

– Вже ні, – щиро зізнається, і на його старечі очі навертаються сльози. – Сил нема, а роботи багато, хоч качкам траву поріжу. Совість мучить, що не можу помогти…