У Луцьку відбувся марш жінок проти насильства. ФОТО

Зі святом весни та жіночності! Нехай чоловік тебе любить! Бажаю діток і люблячого чоловіка», – написав мені товариш. Свій текст він доповнив фотографією жовтих тюльпанів. Це речення завдало мені болю, адже зібрало у собі чимало стереотипів. Тож, збираючись на Марш жінок проти насильства, я вже знала, про що розповім.

Із нагоди Міжнародного дня прав жінок у Луцьку відбувся Марш жінок проти насильства. Біля Луцького міськрайонного суду зібралися лучани та лучанки із плакатами та історіями. Журналістки Район.Луцьк також долучилися до дійства.

«Б’є – не любить, значить сяде»: страх, сміливість і статистика

Співорганізаторка Маршу та керівниця ГО «Розвиток Волині» Ірина Колковська вразила присутніх статистикою про насильство. Так, згідно з офіційними даними, у 2019 році до правоохоронних органів звернулися 130 тисяч осіб, з яких 90% жінок. Натомість у 2020 році цифри зросли на 60%. Проте, дані неофіційної статистики значно відрізняються, адже жінки бояться своїх кривдників.

Ірина Колковська зазначила, що через домашнє насильство минулого року загинули 600 жінок.

«Найгірше – це толерування насильству. Жінкам кажуть, що не можна виносити сміття з дому. Кажуть, що треба терпіти. Але важливо бути сміливими! Кожна з нас може бути сміливою у свій спосіб – підтримати подругу, розказати свою історію», – розповіла депутатка Луцької міської ради Алла Доманська.

«Не кис-кис»: як жінки страждають від психологічного насильства

«Познайомимося, кицю», – сказав мені, 17-річній студентці, нахабний незнайомець.

Ці слова були настільки огидними та неприємними, ніби брудні словесні дотики. Схожі фрази щодня чують сотні жінок. Це неприпустимо. Про це потрібно говорити. Із екранів телевізорів, біл-бордів і сітілайтів, сторінок ЗМІ і соцмереж, жінкам розповідають, як одягатися, чим займатися в житті і яке їхнє «справжнє призначення», не беручи до уваги ані вподобань жінок, ані їхніх бажань щодо реалізації своїх можливостей, ані досягнень.

Неоднозначні коментарі, вульгарні компліменти чи натяки – це психологічне насильство та тиск над жінками. Вони стають жертвами психологічного насильства щоразу, коли чують некоректні компліменти чи натяки, отримують неоднозначні погляди зі сторони чоловіків.

Співорганізаторка Маршу та керівниця ГО «Волинський прес-клуб» Богдана Стельмах розповіла, що жінки з початком пандемії стикнулися зі ще більшими викликами.

«Насильство відбувається у різних сферах та місцях. І оці жарти та свистунки, які чують жінки, і те, що відбується у школах та університетах – усе те, що дискримінує, є насильством над жінками», – розповіла Богдана Стельмах.

«Жінка – не річ»: економічне приниження, докори та заборони

Керівниця ГО «Гендерний центр» Оксана Ярош зазначила, що Марш жінок проти насильства прагне привернути увагу до актуальної та гострої проблеми. Як підкреслили на Марші, насильство – це не лише синці, а й принизливі слова, докори чи заборони.

Так, жінкам не дозволяють працювати, потім обмежують у грошах чи відстежують кожен крок та кожну витрачену гривню.

«Ти живеш на мої гроші. Ти ніхто», – так звертався до однієї із присутніх чоловік.

Жінка набралася сміливості та розлучилася з кривдником. Проте на Марші запевнили, що багатьом потерпілим бракує впевненості, підтримки та матеріальної основи.

У супроводі поліції учасники Маршу прийшли до пам’ятника Лесі Українки, біля якого залишили букет квітів. До Луцького СІЗО йшли під звуки гасел. Перехожим роздавали листівки та закликали долучитися. Один із чоловіків негативно відреагував на побачене дійство та нецензурно його прокоментував. Слова перехожого проігнорували.

«Ми прийшли до СІЗО, щоб ще раз показати, що злочин мусить бути покараний. Не мовчіть! Говоріть!» – сказала Богдана Стельмах.

8 березня – не свято весни

Міжнародний день прав жінок і миру щорічно відзначається 8 березня. Історія цього дня бере початок із 1857 року. Тоді робітниці швейних та взуттєвих фабрик зібралися на маніфестацію за 10-годинний робочий день, сухі робочі приміщення, рівної з чоловіками зарплати й надання жінкам права голосу на виборах.

У 1908 році американки почали вимагати заборони дитячої праці та знову заговорили про право голосу. У 1910 році Клара Цеткін запропонувала надати цьому дню міжнародний статус. Її ідею підтримали. Тоді 8 березня почали називати Днем міжнародної солідарності жінок у боротьбі за економічне, політичне та соціальне рівноправ’я. За рік цей день вперше відзначили в Австрії, Данії, Швейцарії та Німеччині.

Уже 1965 року в СРСР 8 березня набуло статусу вихідного дня. Його відзначали як офіційне державне радянське свято. У 1975 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 1975 Роком жінок, привертаючи таким чином увагу урядів до питання дискримінації жіночих прав. Натомість Сталінська конституція 1936 року офіційно проголосила, що жіноче питання у СРСР вирішене. Тому 8 березня перетворилося на свято весни, квітів і краси. Таким чином день, який мусив би допомагати руйнувати стереотипи, почав їх насаджувати.

Я, збираючись на Марш жінок проти насильства, почула ще десятки схожих привітань. А дорогою до Луцького міськрайонного суду до мені двічі звернулися незнайомці, які дозволили собі назвати мене сонечком. На вулиці Лесі Українки я почула чимало схожих історій. Безліч з них стали тезами для плакатів.

Повертаючись із Маршу я відкрила месенджер і подзвонила близьким, щоб пояснити, чому 8 березня – це не свято весни. А згодом зустрілася з подругою, яка ще кілька років тому страждала від насильства.