Назад до історії: до чого привела боротьба Йосафата Кунцевича

0
0
Назад до історії: до чого привела боротьба Йосафата Кунцевича
Іван Борзобагатий – відомий на Волині шляхтич. У далекому 1548 році він законно отримав право посідати Володимирську архиєрейську катедру, купивши його. Ще однією «покупкою» стала посада Луцького війта. Але, не все так просто. Насправді Борзобагатого вважали лише єпископом номінантом, адже при владі залишався Володимирський владика.

Недарма Івана Борзобагатого називають прозорливим та передбачливим. Шляхтич 10 років посідав посаду війта, протягом цього часу зумів влаштувати усіх близьких на високі посади, важко працюючи. На превеликий жаль, Луцьк почав стрімко убожіти, з чим стикнулися як містяни, так і сам шляхтич, якого обікрав сусідній князь.
У https://obraz.biz.ua Ви можете вибрати оригінальні варіанти ікон як для храмів, так і для дому.



Згодом Волинський владика покинув цей світ. Ця смерть спонукала Івана та його родину вернутися на Батьківщину. Іншим претендентом на посідання катедри став владика Холмський Теодосій.

Іван Борзобагатий разом з сім’єю були першими, хто зайняли архиєрейські палати, але владика Холмський відступати не збирався. На силових змаганнях він поборов Борзобагатого, а потім взагалі напав на резиденцію з армією воїнів та зброєю, тому цілком логічно, що перемогу присудили йому.



Шляхтич не залишився з пустими руками, йому дали право посідати Луцьку катедру. Владика усвідомив, що зв’язок з містом дуже сильний, тому почав серйозно служити та швидко прийняв свячення. Хоча, на такий крок йшли далеко не всі його попередники. Свячення ніяк не вплинуло на спосіб управління Борзобагатого, тому не дивно, що після його смерті усі дізнались про розграбовані церкви та «переписані» на родичів землі.

Містяни, які були прихильниками грецького обряду не оцінили правлення римо-католицького короля, адже його не цікавили їх проблеми. Ще однією проблемою було те, що священство не мало ніяких прав перед світською владою, отже захищали права церкви лише ті, хто їх мав, тобто шляхта і руські міщани. Наслідком стало створення православних братств навколо парафіяльних храмів. Князь Костянтин Василь Острозький стає «обличчям» церкви, який мав високий політичний вплив. Це сприяло появі багатьох єпископів, які були дійсно зацікавлені у розвитку церкви. Тому, Михаїл (Рагоза) став предстоятелем Київської митрополії, а сенатор Речі Посполитої Іпатій Потій – Володимиро-Берестейським єпископом.

Завдяки плідній роботі цих людей, церква піднялась на новий рівень. Церковна криза була подолана, а римо-католикам легко давали відсіч. Завдяки цьому братства мали змогу курувати майном храму, ігнорувати місцевий єпископат та судити священників. Король Речі Посполитої нагородив Острозького правом займатись справами Київської митрополії самостійно.

Єпископ швидко зрозумів, що такий спосіб управління дуже відрізняється від правил церкви, тому самостійно укладає унію з Римською Церквою, чим і повернув собі можливість правити справами церкви. З цього моменту король не мав права призначати нового єпископа, він міг лише формально затвердити кандидата, але лише після того, як його обере руський єпископат. Також світські люди і католицькі єпископи втратили право розпоряджатись православними священниками, це все міг вирішувати лише єпископ.



Нові устої щиро дивували братства і світський суд, який завжди втручався у справи церкви. У 1605 році Віленське церковне братство Святого Духа вважалось органом контролю для представників духовенства, про що говорить справа Антонія Грековича, якого звинуватили у тісних стосунках з черницею. Йому винесли смертний вирок, після чого у скандал втрутився Іпатій Потій. Не дивлячись на заборону втручатись у справи братств, він звернувся до самого короля. Такий рішучий крок допоміг оскаржити смертний вирок, а згодом і відмінити його.



Єпископат доволі рідко отримував перемогу у судах, хоч його і підтримував король. Основною причиною цього стали протестанти, які виступали проти унії. Кількість протестантів різко зросла, адже у Річ Посполитій панувала свобода віросповідання. В більшій мірі дякуючи підтримці Христофора Радзивілла, віленського воєводи-кальвініста, братство Святого Духа почало існувати.



Протестанти віддавали всі свої сили на боротьбу проти Римської Церкви, вони ділились різноманітними богословськими документами, які мали допомогти доказати єретичність церкви. Найбільше протестанти воювали проти вищості єпископа над священником у адміністративних справах.

Унійний єпископат звернувся до джерел Східної Церкви, бо хотів зрозуміти пояснення звинувачень. У цьому випадку особливої уваги заслуговує архієпископ Йосафат Полоцький. Він дуже відрізнявся як від своїх опонентів, так і він союзників. У нього не було освіти у католицьких та протестантських навчальних закладах, ба більше, він не знав латини. Це і слугувало аргументом його позиції. Полоцький мав відмінні знання у політиці Східної Церкви. Еммануїл Кантакузен, патріарший секретар-грек багато років був його другом та колегою, а будучи архімандритом у Вільно, він взяв «під своє крило» Московського Патріарха Ігнатія.



Йосафат Полоцький представляв течію богословів. Це було для нього сильно перевагою, адже на течію не впливав ісихазм. Його роботою у монастирі було читання та переписування візантійських ісихастів та Ніла Сорського, містика. Очевидно, що як тільки Йосафат отримав звання архієпископа, він наказав священникам вчити людей.

Скоріше за все, Йосафат став Полоцьким владикою через те, що його не можна було звинуватити у латинізації обряду. З іншої сторони, дивлячись через призму років, можна сказати, що його вклад у латинізацію був вагомим. Він започаткував урочисте святкування Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною, також вніс корективи у формулу розрішення у таїнстві покаяння на латину.

На диво, на такі радикальні зміни ніхто не жалівся, навіть Петро Могила через кілька десятиліть вписав у свій требник латинську формулу розрішення. Сьогодні вона широко розповсюджена у Київській та Московській Церквах. Також Йосафат знову почав причащати немовлят. Скоріше за все, люди не бунтували через поступливість єпископа у обрядових справах. Йосафат часто йшов на зустріч священникам та давав дозвіл навіть на ті обряди, які здавались йому безглуздими.

Через те, що архиєпископ та римо-католики були одночасно присутні на богослужіннях, духовенство почало протестувати. Їхні хороші відносини заважали міщанам, адже Йосафата підтримували також і в судових справах.

Унійний владика Гедеон Брольницький, який був попередником Кунцевича після смерті залишив єпархію у жахливому стані. На що король у грамоті дарованій Йосафату пише: «А що деякі особи вживають деякі добра Полоцької єпископії, які вони собі привласнили, тому ми, король, дозволяємо Йосафатові Кунцевичеві, Полоцькому архиєпископові, щоб він від неправих власників, згідно з діючим законодавством, отримав назад ті маєтки, які були власністю Полоцької єпархії, а однак опинились в посіданні світських людей».

Йосафат швидко зрозумів, що коли світські люди посідають церкви це норма у духовенстві. Він зібрав пресвітерів на синоди і сказав, що пресвітер не може судити світських людей, і точно так само світські люди не мають права втручатись у храми. Це пояснювалось коментарями Зонари, відомого каноніста з Візантії та постановами Вселенських Соборів нерозділеної Церкви.



Йосафат відвідує безліч церков кожного визначного міста єпархії. Проблемою став в’їзд до Могильова, де міщани вийшли на зустріч єпископа зі зброєю та грозились його вбити. Таку реакцію жителів міста можна легко зрозуміти. Адже попередник Полоцького, Гедеон відмовився від усіх прав на церкви Могильова.

Це місто було особливим, адже воно мало найменший вплив влади короля та шляхти, а також це одне з найбільших торгових міст у єпархії. Міщани змогли викупити більше половини прибуткових маєтків, за що королівський намісник не втручався у судові справи і отримував плату.

Йосафат і ту відрізнився. Він не захотів воювати, а обійшовся позовом до суду на жителів міста. У 1619 році Варшавський суд звинуватив велику частину міста у тому, що вони самостійно присвоїли собі владу над маєтностями короля. Жителі, у свою чергу заперечували звинувачення, та навіть надіслали листа, де самі священники міста повідомили, що над ними не знущаються. Не дивлячись на лист, ні один священник Могильова не підтвердив того листа.

Ось, як виглядав висновок суду: «Вони не мають змоги заперечуватии і того, що попів, церкви, монастирі усі з усіми прибутками та церковним начинням мають в своїх руках і в своєму розпорядженні, і що не попи, а вони усім цим володіють. Попам за це платять, а залишок на власний пожиток обертають. Навіть ключі від церков, домів Божих, ховають міщани, а не попи, і піп іде правити службу не тоді, коли хоче, а коли міщани наказують відмикати церкви, що доведено».
Після суду усі церкви передали владиці Йосафату.

Хоча міщан ніхто не переслідував, і, нібито, у них все добре було, у них відібрали усі церкви, а нові заборонили будувати. Це сприяло скандалам у Речі Посполитій, яка до цього вважалась терпимою до усіх віросповідань.


У 1621 році політично-релігійна ситуація напружилась більше нікуди. Адже того року висвятили нову неунійну єрархію. Мелентій Смотрицький став єпископом протилежної юрисдикції.

У цієї єрархії не було жодних юридичних прав щодо церкви, тому міщанам це було на руку. Чому? Тому що вони могли не підкорятись унійним єпископам та тримати під контролем цей єпископат.
Противники унії в Могильові звернулись до Йосифа Рутського, який був предстоятелем унійної церкви. Вони хотіли, щоб Смотрицький посів хоча б кілька місцевих церков. Мелентій навіть не був запрошений брати участь у перемовинах. Бо формально він вважав, що усі церкви і так є під його владою. Якщо судити по переписці між міщанами Могильова та Рутським, то усе йшло до примирення, але неочікувано для усіх, у 1623 році у Вітебську вбивають Кунцевича.

Трагедія привернула увагу церковних полемістів та дослідників. А сам скандал та вбивство називають прикладом того, наскільки Йосафат був непримиренний. Це стало поштовхом до Вітебської масакри.
Одразу після визнання унійної та неунійної єпархій, у місті з’явився єпископ, який був проти Римського Папи, а конфлікти та війни затихли.



Місцеві магнати знову почали опіками храми Могильова, обсяги їхніх крадіжок шокували усіх. У 1645 році Сильвестр Косів подає у суд на Макара Козла, бурмістра. Він звинувачувався у тому, що розікрав церкву на 25 тисяч злотих! А на стороні Сильвестра був навіть місцевий суд.

Люди перестали вважати, що єпископ не має права втручатись у судові справи. Петро Могила, який був предстоятелем нез’єдиненої з Римом єрархії повільно обмежував права братств церкви та зменшуував вплив протестантизму.



Що унійний, що неунійний єпископат мав право користуватись перевагами Берестейської унії, адже у всіх була одна мета – заборонити світським людям втручатись у храми.
Через 66 років церква зв’язалась з Москвою і пішла під контроль Російської імперії.

Говорити про досвід такого правління немає сенсу, адже це відомо ще з радянських часів. Вперше з 17 століття на сьогоднішній день існує Київська Церква, яка з’єднана з Римом та Константинополем. Не дивлячись на маленькі розбіжності, мета нашої церкви – зробити українську церкву незалежною.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
0

Коментарі:


Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2021. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».