Обіцяв приїхати додому на Великдень, а повернувся «на щиті»: спогади про Героя

Старший солдат з Волині Василь Малашевський загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.

Про це пише газета «Полісся».

Перед важливим бойовим завданням захисник, як завжди, зателефонував додому, щоб почути рідні голоси. Боєць з позивним «Карась» знав, що трапитися може будь-що. Але цього разу його настрій був інакшим — йому нарешті пообіцяли відпустку, коли повернеться, тож і рідним повідомив, що приїде. І Василь приїхав… Але, на жаль, «на щиті».

На захист України від російських окупантів він став ще у 2015 році. Боронив Батьківщину рік і 8 місяців. А коли росія вторглася повномасштабно, у лютому 2023 року знову пішов обороняти Україну. Спочатку тримав позиції біля Нікополя. А потім у складі 417 батальйону 33 бригади воював поблизу Новодарівки. Там, на Запорізькому напрямкові, 29 квітня 2024 року підірвався на міні.

«Василь завжди ризикував чи не найбільше, адже першим ішов на поле бою, ведучи за собою групу захисників. Він, як провідник, вів їх позаду себе і тоді, коли поверталися з позицій. Адже мав хист до орієнтування на місцевості. Але цього разу, коли просувались на позиції, йому не пощастило», — розповідає сестра Наталія.

Василь якраз вперше заступав на бойове чергування після поранення. У лютому він отримав травми спини, ноги та контузію під час обстрілу російськими КАБами. Кілька днів його пораненого не могли забрати з-під обстрілів, щоб доправити в лікарню.

«Він і раніше, бувало, затримувався на позиціях через безперестанні обстріли. Довго не виходив на зв’язок. Одного разу це тривало аж три тижні. Хлопці під гарячим ворожим вогнем не сходили з позицій навіть попри те, що вже ні їжі не мали, ні води. Але цього разу, Василь казав, що ще ніколи так не молився, щоб вийти. Його молитви були почуті. І він цьому радів. Як і всі хлопці, яким вдавалося вижити. Напевне тому, коли брат телефонував із запорізького госпіталю, ніколи не чула розпачу ні у його словах, ні у словах інших захисників, які були навіть дуже тяжко ранені. Кожен з тих хлопців мріяв здолати російських окупантів. Я ж казала, що як тільки переможемо, то щедро накриємо одного суцільного стола від заходу до сходу України», — пригадує пані Наталя.

Так, Василь був готовий померти, виконуючи свій обов’язок. За словами сестри, він завжди казав; «Ми ж сюди не карти прийшли грати». І рідним було надзвичайно гірко від усвідомлення, що можуть втратити його на тій жахливій війні. Невимовно боляче було передусім матері. Коли ж син приїхав до рідного дому «на щиті», не знала, як і пережити те горе.

«Мама лише рік тому втратила доньку. А тут і син загинув. До речі, брат із сестрою народилися з різницею у рік і місяць. І померли також», — розповідає сестра.

Гірко й дітям, що втратили батька на війні. Неповнолітні Андрійко та Віка, звичайно, пишатимуться героїзмом свого тата, але ж і розумітимуть, що жити мусять тепер без його підтримки.