Доньці наснився віщий сон: на фронті загинув 41-річний Герой з Волині

41-річний захисник України Володимир Романович Хаймик із села Брониця трагічно загинув 14 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту України поблизу населеного пункту Діброва на Луганщині.

Про це пише газета Полісся.

Володимир стримував наступ ворога на найгарячіших напрямках фронту у складі 115 ОМБр. За час довготривалої служби в боях за Україну він встиг побачити пекло на землі: нелюдські тортури, нещадну руйнацію, страждання побратимів.

Цілих два з половиною роки війни Володимир провів в окопах, у темних тісних бліндажах або просто під відкритим небом, безперервно вів вогонь по позиціях окупанта. З усіх сил стримував стрімке просування противника, який вперто накопичував сили і наступав у Сєвєродонецьку, Лисичанську та інших фронтових зонах. Над головою бійця постійно літали ворожі дрони, і кожен вихід на «нуль» обіцяв бути останнім. Далеко некремезної статури, худорлявий старший сержант Хаймик не раз виносив на собі поранених побратимів, які значно перевершували його у вазі, але завжди успішно з цим упорувався, бо знав, якщо залишити ті немічні, пошматовані тіла на полі бою, то їхні близькі вже ніколи не зможуть поховати своїх захисників на рідній землі та посадити на могилі квіти. Такої жахливої участі панічно страшився і сам Володимир Романович. «Я не боюся загинути, втім дуже боюся залишитись мертвим для наруги на території, підконтрольній окупантам», — ці слова як мантру раз по раз повторював солдат навіть тоді, коли приходив додому у відпустку.

— Востаннє, коли Володимира відпустили на перепочинок з передової у травні цього року, він вже так не бадьорився, як у попередні рази у відпустці, — розповідає дружина полеглого Галина Степанівна. — На початку війни чоловік повертався до війська і побратимів з піднесеним настроєм… А вже навесні він був дуже виснажений та розчарований ситуацією на фронті. Якось під час заміновування території група солдатів, у складі якої був Володя, потрапила під обстріл. Довелося відходити мінним полем, долаючи кілометри поодинці. Чоловік тоді вижив. Цього разу, на жаль, смерть його таки наздогнала. Побратими змогли винести убитого. Попри труднощі та переживання ми із нашими двома доньками звикли, що наш тато воює і з ним має і мусить бути все гаразд. Тож, коли сповістили про його загибель ми не вірили, ще довго дзвонили йому на два мобільних номери. Але, на жаль, абонент не відповідав і вже навіки буде «поза зоною досяжності», — не сприймаючи жорстоку реальність, розповідає молода вдова.

Володимир Хаймик пішов відстоювати незалежність України, маючи вади зоров’я. Але не зважаючи на фізичні недуги, керувався принципом патріота, який має захищати свою родину, вісімдесятишестилітню хвору матір, дружину та донечок. Напередодні загибелі воїна молодшій дочці Марічці наснився віщий сон, що її тато лежить на ліжку в старій хаті та закликає їх з сестрою слухати і любити матір. У той час, коли в самого з обличчя бриніла кров.

Володимир — вже другий полеглий у війні з росією воїн з цього села. У вересні 2022 року у боях за цілісність країни загинув його кум і тезка Володимир Шахно. І хоч воїни служили в той час в одній бригаді, але в різних підрозділах, на війні вони не перетиналися. Тепер друзі зустрінуться та воскреснуть у вічному житті на небі.