Тіло на Волинь привезли через 8 місяців після загибелі: спогади про молодого Героя

У серпні 2024 року стало відомо про загибель волинянина Дмитра Арендарука. Захисник з 16 грудня 2023 року вважався зниклим безвісти. Виявивши стійкість і мужність, Дмитро Арендарук загинув у бою під час захисту Вітчизни 16 грудня 2023 року в результаті атаки FPV дрона з боку противника.

Історію Героя розповідає районна громадсько-політична газета «Ратнівщина».

Не дай Боже, переживати будь-кому те, через що у цій війні пройшла Надія Арендарук із Заболоття в очікуванні повернення додому сина, солдата Дмитра Анатолійовича Арендарука - і смерть своєї дитини, і місяці без будь-яких звісток, і страшне повідомлення про підтвердження результатів експертизи ДНК, і впізнання, і похорон власної кровинки.

Лише 29 серпня тіло загиблого Героя повернулося у рідне Заболоття. Перед тим було вісім місяців мороку і невідомості, оповитих смутком і вірою водночас. Рідні до останнього вірили, що їхній Діма живий. Хоча у глибині душі розуміли, що, найімовірніше, він загинув, та серце відмовлялося сприймати цю інформацію. Мама каже, що до останнього сподівалася, що це помилка. Навіть якщо побратими бачили його загиблим, можливо, син був без свідомості. Тому його сприйняли за «двохсотого». Можливо, в полоні… Може, в госпіталі… Усім так хотілося, щоб це було помилкою. Та дива не сталося. І їй, згорьованій матері, довелося пережити страшний біль і шок, пропустити через серце страшні події і жити далі заради тих дітей, які із нею поряд.

Дмитро був найстаршим у сім’ї Анатолія та Надії Арендаруків. 14 серпня 1996 року він народився з великої любові двох молодих людей – заболоттівчанина Толика та уродженки Харківщини Надії. Оселилося молоде подружжя в Заболотті. Через два роки народилася донечка Вікторія. Ще через 13 років – ще один син Артем.

Вперше горе постукало у двері цієї родини шість років тому, коли на заробітках у Польщі помер Анатолій Арендарук.

- Дуже важко було тоді, - пригадує ті події Надія. - Люди всім селом допомагали. Складалися грошима і в школі, і в церкві, і всі люди небайдужі йшли додому, приносили гроші, щоб допомогти привезти тіло, бо все це було дуже дорого.

Наприкінці періоду перебування за кордоном в Анатолія Арендарука обірвався тромб. Смерть була миттєвою уві сні. Дружині потрібно було зібрати волю в кулак і повернути тіло на Батьківщину. На вимогу поляків зібрали усі документи, відправили їх рекомендованим листом у Польщу, але… лист десь на пошті дорогою загубився. Цей час родині дорого коштував, бо потрібно було платити за кожен день перебування тіла в морзі. Один термін уже вийшов, а документи так і не знайшлися. Заплатили за наступний термін.

- Тоді ми домовилися з перевізниками завезти документи. Оплатили послуги кур’єрської доставки у місце призначення, і тільки тоді запустилася процедура повернення тіла додому.

Втрату тата усі діти Арендаруків пережили дуже важко. Надто найменший Артем, бо був іще зовсім маленький. А за два місяці перед цією подією померла ще й бабуся – мама Анатолія. З усіма страхами і хвилюваннями їм допомагала впоратися мама Надія, хоч невимовно боляче було самій.Після смерті тата Дмитро не по роках став дорослим. Він узяв на себе всю відповідальність за сім’ю, бо був найстаршим. Підтримував маму, сестру, братика, хоч сам був іще зовсім юним. Їздив на заробітки, щоб забезпечити власне життя і допомогти фінансово рідним. Хоча після закінчення школи вступив у Ковельське училище і здобув там фах столяра, але за спеціальністю не працював.

Коли почалася війна, Дмитро проявив активну громадянську позицію. І зрештою 12 лютого 2023 року він сам поїхав у військкомат з проханням забрати його до лав ЗСУ.

- То було його рішення, - каже мама. - Я його відмовити не могла. Він так вирішив. 12 лютого поїхав у військкомат і повернувся додому вже з повісткою. Через тиждень поїхав служити. Потрапив у десантні війська. Був простим солдатом, але свої обов’язки виконував відповідально.Дмитро був дуже чуйним. Про службу майже нічого не розповідав, але йому дуже боліло, коли гинули побратими. Весь підрозділ дуже жалкував, коли втратили командира. Мама пригадує, що син ніколи не жалівся чи то на те, що важко, чи то на умови служби, хоча мав проблеми зі здоров’ям. У Дмитра було серйозне варикозне розширення вен. В результаті його в Дніпрі прооперували і в післяопераційному періоді відправили на місяць додому на реабілітацію. Але він швидко йшов на поправку. Рани добре гоїлися. У Заболотті йому зняли шви. Дорожив кожною хвилиною, проведеною з рідними. Мама з теплотою в серці пригадує, як тоді, під час реабілітації сина, у неї зібралася вся родина – саме прийшов у відпустку зять – теж військовий – і разом з донькою Вікторією вони приїхали в Заболоття. Тоді Діма вперше познайомився з обранцем сестри. А 1 грудня 2023 року він поїхав назад у свій підрозділ, бо 3 грудня уже мав повернутися до виконання обов’язків на Авдіївському напрямку.Та, на жаль, після повернення з дому, Дмитро Арендарук прослужив лише два тижні.

- 5 грудня він пішов на позиції, - пригадує мама, - 12-го повернувся. Подзвонив, сказав, що все добре, що йому дали відіспатися і знов іде на завдання. Казав, що йде на добу, а та доба тривала аж до цього часу. На зв’язок не вийшов. Я хвилювалася. 16-го, 19-го грудня дзвонила до хлопців, а вони говорити не хотіли. Тільки потім зізналися, сказали.

Повідомлення про те, що Дмитро Арендарук зник безвісти, датується 16 грудня 2023 року. Але серце матері вірити в це не хотіло. Телефонувала до його побратимів, просила сказати, як є. Та навіть коли почула від них, що сина вже немає, все одно до останнього сподівалася, що це неправда.

- Я вірила в те, що він живий, і все. Це була мить. Вони відступали, і хтозна, може, він просто був без свідомості. Може, думали, що мертвий, бо був без ознак життя, а він вижив.

І так довгих вісім місяців надії і жодних звісток. Але нещодавно у месенджер прийшло повідомлення. Якийсь чоловік написав свій номер телефону і просив передзвонити йому, бо це стосується Діми. Тремтячими руками набрала в телефоні цифру за цифрою і подзвонила. Чоловік по той бік слухавки виявився слідчим, який займався справою ідентифікації останків загиблих. Він повідомив, що зразки ДНК Надії Арендарук та її доньки Вікторії збіглися на 99,9 відсотка зі зразком ДНК тіла загиблого солдата. Запитав, чи приїде вона в Черкаси на впізнання.

Наступного дня мати і донька поїхали в Черкаси. Їм запропонували фото з обміну загиблих військових. Виявилося, що тіло Дмитра повернулося в Україну ще в лютому 2024 року, але процедура експертизи ДНК зайняла цілих півроку. Тому перш, ніж показати тіло сина в моргові, матері надали фото, яким воно було на момент обміну. І так – на тих фото вони побачили свого Діму… Потім впізнання в моргу… Після підписання пакету документів повернулися додому в Заболоття, а 29 серпня привезли й Героя.

Живим коридором зустріли односельчанина заболоттівчани. Плакали і побивалися, бо він був дуже добрим хлопчиною, ніколи ні на кого образ не тримав, допомагав усім, хто цього потребував, скільки міг. Боліло всім, бо так не мало бути. Зовсім юним, у 26 років, у розквіті сил він пішов захищати свою країну. Зараз йому мало би бути тільки 28.

Загибель кожного українського солдата на війні – це величезна драма. Кожна родина цей біль переживає по-своєму. На жаль, і таких ситуацій, як в Арендаруків, багато. Вони свій біль пережили тричі – коли Дмитра оголосили офіційно зниклим безвісти, коли підтвердили його загибель і коли нарешті його тіло повернулося на рідну землю. Та на цьому випробування не закінчилися. Ось уже три тижні немає зв’язку з рідним братом Надії Арендарук Георгієм Алєксійчуком. Він теж боронив Україну від агресора. Призивався з Харківської області, де проживав. Служив на Покровському напрямку.

- Він, коли йшов на нуль, подзвонив: «Надь, я йду! Не можу говорити. Вже машина приїхала!». І все. Він точно брав телефона з собою на позиції. Бо пройшло декілька днів, він мені набрав. Я кажу: «Жора, ти вернувся? Ти живий»? Я так зраділа. А він каже: «Ні, Надь, я просто ввімкнув телефон, щоб сказати, що я живий». І після того більше звісток від нього не було. Телефон після того ще декілька разів вмикався і вимикався. Я набираю швидко, а він уже виключений. Я навіть не маю номерів телефонів, куди дзвонити, де його шукати. Розумію, що могло статися. Сповіщення ще не принесли, але телефон мовчить…

Прибита горем втрати сина, пройшовши цей складний, болючий шлях, вона все одно вірить і надіється, що брат живий.