Шлюбний експеримент: чи можна в луцьких храмах повінчатися безплатно?

У церкві, як і загалом у житті, - на все своя ціна. Вінчання. Хрестини. Освячення квартири. Похорон. Зрештою, свічка. Це нормально: "Той, хто служить вівтарю, від вівтаря й харчується". Тому таїнство найчастіше - щось та й вартує. Хоча церковники завше зазначають: бідному й нужденному священик не має права відмовити у таїнстві...

Чи готові душпастирі йти назустріч людині, яка у скрутній ситуації просить про "безкоштовну послугу"? Ну, от скажімо, вінчання для подружжя, яке живе у громадянському шлюбі. Без пафосу. Без дзвонів та хорів. І ...без грошей. Справді - заради таїнства.

Як переконує життя: допомогти всім - легко, а от подати руку одному нужденному, який переступив поріг твого храму? Отож. Пройти цей шлях. Уявити себе людиною, яку життєва ситуація справді змусила просити...

"Чи не повінчаєте нас без грошей?" - з одним і тим же запитанням я побувала у найбільших храмах Луцька і навіть у приміському Княгинінку (колишніх Маяках).

"НЕ ДАСТЕ, ТО НЕ ДАСТЕ..."

До порогу храму Всіх Святих Землі Волинської УПЦ, (Луцьк, пр-т Соборності, 39), що розташований у одному з найбільш заселених мікрорайонів міста, йду з твердим переконанням: вартість вінчання коливається у межах півтисячі гривень.

Ранкова служба щойно закінчилася. У церкві майже порожньо. Несміливо запитую продавчиню свічок, чи можуть у цьому храмі повінчати безкоштовно. На мій превеликий подив, за хвильку вона, оцінивши мене поглядом згори донизу, скаже:

"А в нас нема ціни на вінчання. Це пожертва. Кожен сам вирішує, скільки дати".

"Розумієте: у нас непроста ситуація... Хотіли б повінчатися, щоб шлюб мати законний. Скромно. Тихенько. Нема грошей зовсім".

"Ну... Не дасте, то не дасте. Хто скільки має... Приходьте. Виберіть собі день і запишіться. Тільки - будній. Підійдете: який батюшка буде, той і повінчає. І до сповіді перед тим обов'язково. ...Звичайно, що треба повінчатися", - усміхнулася жінка, розвіявши "в прах" мої прагматичні прогнози.
***
Неочікувано все виявилося просто. Людина почула про особливу ситуацію - й відразу проявила розуміння.

Ніхто не дивувався. Не відправляв до священика. Не піднімав здивовано брів...

Хоча, можливо, просто у моєму дивному проханні щось запідозрили і елементарно перестрахувалися.


"ЯК - НЕМА ГРОШЕЙ?"

Свято-Троїцький собор УПЦ КП (Луцьк, Градний узвіз, 1). Храм, поріг якого щодня переступають сотні людей. Час від часу тут буваю, тому ризикую провалити свій експеримент. Старанно намагаюся "увійти в образ" й триматися тихіше та скромніше. Але справу миттю полегшує жінка, яка торгує свічками та іншим начинням, бо відразу ж відправляє "прийти завтра": із питаннями про вартість вінчання - "не до неї", а до іншої працівниці. Прошу зорієнтувати в розцінках. Заглянувши у записи, жінка інформує: 400 гривень. Є, каже, різниця: з дзвонами чи без, з хором чи без хору...

От і "завтра". Вже інша продавчиня, взявши в руки "прейскурант" і не піднявши очей, скаже: 500 і крапка...

Беруся пояснювати, що "нам не треба урочистого і помпезного обряду", що "хочемо просто повінчатися у храмі, перед Богом узаконити свій шлюб", що "в сім'ї складна ситуація" і зрештою "просто нема грошей"... А тому десь якось, у будній день, чи не можна тихенько і скромно повінчати нас безкоштовно?

Пауза. Жінка врешті здивовано підніме очі й видасть:

"Як - нема грошей?..".

"Ну, от нема. Такі в нас ...обставини", - тихо кажу я. А самій насправді хочеться під землю впасти.

"Не знаю. З таким - до благочинного собору!" - каже та, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

Будь-хто на ці слова розвернувся б і пішов геть... Тим паче, що оце "до благочинного" звучало так, наче до самого Господа Бога. Але ...змушую себе згадати, що я - у безвиході. Й таки цікавлюся, як же знайти того благочинного. Та, вочевидь, такої наполегливості точно не чекала. Кивнула головою в бік іконостасу. Он, мовляв, саме служить...

Не маючи уявлення, як виглядає зовні благочинний собору (а тим паче, що службу цього дня проводило два священики), таки залишаюся у храмі. Щосекунди хочеться все кинути і піти. Бо просити батюшку якось незручно, соромно, незвично.

Стою. Як тільки служба закінчилася, у буквальному сенсі ловлю за рукав одного з двох священиків: "Батюшка, у мене до вас запитання..."

Послухав, подивився пильніше: "Звичайно, що можна, дитино".

"А як нам і коли підійти?"

"Це не до мене. До свічниць".

"Я вже з ними говорила. Вони до батюшки відправили".

“Он зараз вийде благочинний, староста собору, почекай. Він тобі допоможе", - і священик поспіхом вийшов. І не відмовив, але й не зарадив...

"Батюшка..." - ловлю у храмі вже другого священика.

Спинився. І чи-то що запідозрив у моєму запитанні, чи справді так воно є:

"Як нема грошей, то можна і безкоштовно. Підходьте в будній день ще до служби. Он тих жінок попередите, що до мене, вони передадуть (киває на свічниць, - авт.)", - і залишив мене наодинці з бажанням стати до вінця.

"А кого ж шукати, як вас звуть?" - кидаю навздогін.

"Отець Володимир," - чую...

***
Насправді дуже складно уявити, що пересічна людина зможе пройти цей шлях.

Зможе знайти благочинного, якого в очі не бачила, ловити поважних отців мало не за руки, не зважати на здивовані й неприємні погляди свічниці... Хіба - у безмежному відчаї.

Але й у цьому храмі священики (як мінімум ті, з якими мені довелося поспілкуватися) у винятковій ситуації готові допомогти нужденному.

"ЦЕ Ж РАЗ НА ВСЕ ЖИТТЯ..."

У Свято-Покровській церкві УПЦ (Луцьк, вул. Галшки Гулевичівни, 1) розпитати про вартість вінчання виявилося не так і просто.

Закінчилася вранішня служба. Кому - що, мені - своє... Питаю у касирки про вінчання. Мене відразу ж спрямували до священика. У церкві ще служать, де його знайти? Підказують: треба - в хатину на подвір'ї. Там зачинено. Побачивши, що я "поцілувала замка", старшого віку жінка, яка стояла біля каси, зголошується допомогти.

Йдемо до іншого входу в церкву, бічного. Моя співрозмовниця гукає старосту. Кілька хвилин - і сивочолий чоловік пояснює мені, що і за скільки.

"500 гривень. Ікони треба принести. Маєте ікони? Не розведена? А чого не вінчана? А чоловік? Діти є? Хай діти прийдуть. Можна в будній день, якщо так зручно. Дивіться собі. До сповіді треба. Ви готуйтеся, визначайтеся з днем і приходьте домовлятися," - наче вірша біля дошки розказує староста, як у них можна піти від вінець.

"Але ж ми не хочемо чогось урочистого. Скромно. Для двох. Не в неділю. Чи не можна безкоштовно, у нас в родині складна ситуація?.. Може, треба зі священиком поговорити?" - пробую запитати про головне.

"Як це?.. Вінчання - це ж раз на все життя", - мало руки не розвів чоловік.

Помічаю священика у дверях. Пробую поговорити з ним. Ніколи. Кивнув на старосту... Дякую і йду.

***
Без 500 гривень тут, очевидно, не обійдешся.

Щиро сподіаюся, що якби мені пощастило проявити нечувану наполегливість і таки озвучити прохання людині в рясі, то відмови б не почула...

Можливо, тому спілкуватися з такими, як я, "доручають" не духовенству.

"ЧОМУ НІ?.."


Для чистоти експерименту недільного дня прямую до церкви у село під Луцьком. Церква Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ КП у Княгинінку Луцького р-ну...

Можливо, у "біднішій” церкві (на околиці чи за містом) й до потреб бідного уважніші?

Хоча можна припустити, що для сільської церкви прихожани з такими дивними запитаннями - взагалі рідкість. У селі ж усі в один одного - мов на долоні...

Просто під час богослужіння тихенько цікавлюся у свічниці, чи можна у стінах цього храму пройти таїнство вінчання без будь-якої плати.

"Чому ж ні?" - співчутливо дивиться на мене старшого віку жінка.

Бере мою руку. Здається, навіть старається розрадити: "Час зараз такий. Чого дивуватися, що комусь скрутно? Буває. Ви краще до сповіді сходіть у соборі, а тоді в неділю приходьте разом сюди. Тільки попередьте, щоб батюшка запланував".

***
Якщо б я і справді мала потребу у вінчанні, то радше прийшла б, напевне, саме до цього храму.

Тут достатньо було несміливо запитати, щоби тебе почули і зрозуміли.

НІ ВМИРАТИ НЕ ХОЧЕТЬСЯ, НІ ВІНЧАТИСЯ...

Церква і гроші. Тема настільки суперечлива, що варто її озвучити, як відразу чуєш: “Провокація!”. Ісус Христос, до речі, колись вигнав торговців із храму... Сьогодні церковне життя частенько нагадує бізнесове. Чи має суспільство закривати на це очі? Безперечно, що ні.

Речники волинських єпархій постійно наголошують: священики не повинні відмовити людині у здійсненні церковного таїнства без грошей.

Перевірити було неймовірно складно.

Переступити поріг храму з тим, щоби попросити. Пройти цю дорогу. Ловити на собі здивовані та колючі погляди. Шукати священиків, готових з тобою поспілкуватися. Пояснювати. Ховати очі. Після такого ні вмирати не хочеться, ні хреститися, ні вінчатися без грошей...

Хоча це мало б бути буденно: церква для того і є, щоби чути бідного, хворого, щоб розрадити і допомогти, дати людині віру в краще.

Як бачимо, не кожен експеримент приречений на невдачу. У трьох із чотирьох храмів погодилися повінчати подружжя без грошей. Важко судити, щоправда, чому.

Залишаю у своєму серці місце для віри в те, що це справді з милосердя. Якщо цей світ рано чи пізно загублять гроші, то врятувати його має ДОБРО...

Олена ЛІВІЦЬКА