«Що Ви робили у ніч на…?»: спогади відомих волинян про серепнь 91-го

«Що ви робили у ніч з 19 на 21 серпня?» - популярний жарт часів розпаду Радянського Союзу. Так 25 років тому глумилися над учасниками невдалого перевороту у Москві - путчу, події якого і зробили остаточним факт проголошення Україною Незалежності.

Поведінка багатьох людей у ті дні справді була показовою. Одні сміливо йшли на мітинги. Інші гарячково робили усе, аби допомогти встояти режиму, який тріщав по швах. Треті обережно вичікували, чим усе закінчиться...

А що робили у ті дні відомі волиняни?...

Видання «Волинь24» зібрало спогади волинян про події серпня 1991 року.

Микола Романюк, Луцький міський голова
У той час я був в Америці. Так сталося, що брат моєї бабусі в 1937 році поїхав на заробітки в Польщу, і там його застала війна. Він одружився на жінці, яку німці вивезли з Макарова з-під Києва, і вони виїхали в Америку. Тільки через 50 років моя бабуся вперше поговорила з ним – по телефону.

Дядько надіслав запрошення і ми з мамою літали в Америку. Там – різниця в часі, телебачення українського – немає, радіо – лише любительські ефіри. Інформація до нас доходила через українське товариство. Коли вперше почув про те, що відбувається, зателефонував в Москву до знайомого, який працював в міністерстві оборони Радянського Союзу. То він вже детальніше розповів, що і до чого.

Коли прилетіли в Москву, на другий чи третій день після тих подій, ще були свіжі сліди від танків. Для мене це був шок, відразу і не вірилось, бо ми звикли, що все – стабільно. Тому в ці дні переді мною стояв великий знак запитання: а що ж буде з Україною, що буде з усіма нами?

Але подальші події, звісно, принесли велику радість. Так сталося, що День незалежності України проголосили у мій день народження. Були такі неймовірні відчуття з цього приводу, що я, чесно кажучи, про свій день народження навіть забув. Ми гордилися, що нарешті наша держава стала незалежною. І з того часу 24 серпня у мене та в моєї родини – подвійне свято.

Андрош Бідзіля, заслужений архітектор України
Я в той час був на роботі, я – завжди на роботі. Путч сприйняв ледь не як щось анекдотичне. Зібралися люди, які нічого не могли вирішити, Єльцин раз стрельнув – і всі перелякалися, розбіглися. От і весь путч був.

Настрій був дуже піднесений, було велике сподівання, що нарешті від’єднаємося від Радянського Союзу. Я народився не в Союзі, а в Закарпатті, і ніколи не сприймав ту систему.

Коли проголосили незалежність, була велика радість, що вдасться ще попрацювати для України.
В Радянському Союзі було лише типове проектування й архітектура нікому не була потрібна. А тут з’явилася надія зробити щось дійсно важливе, знакове. І трохи вдалося. Важливо, що почалася моя улюблена справа – сакральна архітектура, яка в Радянському Союзі була заборонена. А кожен архітектор мріє збудувати церкву. Тому, звісно, як професіоналу стало набагато цікавіше і краще.

Анна Данильчук, проректор Східноєвропейського національного університету
Пригадую, як в дошкільному режимі ми пішли з бабцею гуляти садками. Вона пішла з радейком (радіоприймачем). Там постійно нервовим голосом розповідали про події, путч. Бабця переживала і я – теж. Бабця за «що буде», а я – за те, що на сусідній лавці цілувалася молода пара. Я дивилася на них і дивилася, поки хлопець не повернувся і не показав мені язика. З важким нервовим стресом ми обидві прийшли додому. Все склалося на краще: є незалежна Україна і я ніколи не дивлюся на людей, що цілуються.

Богдан Ульчак, адвокат
На диво, чітко пригадую всі події. У мене був дуже патріотичний покійний дідусь, страшенно не любив комуністів, і проводячи купу часу з ним, я змалечку став націоналістом. Мені було 11 років, я грав у м’яча на подвір’ї... Я толком, чесно, мало що розумів, але був дуже радий, що нарешті у нас буде своя держава.

Григорій Пустовіт, екс-губернатор
Ті події добре пам’ятаю. 19 серпня 1991 року зранку по тривозі підняли весь гарнізон Гарболово Ленінградського воєнного округу (Лен ВО) , у якому я тоді служив. Як правило, всі частини гарнізону в один і той самий час по тривозі не піднімали, крайній раз так було, коли помер Брежнєв. Тому всі відчули, що це – не планова тривога. До того ж, по радіо почали передавати про створення якогось ГКЧП, а в армії абревіатуру ЧП не люблять – «чрезвычайное происшествие».

Потім по телебаченню показали ту жахливу прес-конференцію з лідерами ГКЧП на чолі з Янаєвим, у якого тремтіли руки як у хронічного алкоголіка. Був оголошений надзвичайний стан. Наш замполіт частини почав ходити по підрозділам та знімати портрети Горбачова. Коли він зняв останній портрет, то дав команду черговому частини доповісти про це оперативному черговому штабу Лен ВО. Той, не розібравшись, а це не дивно, бо був повний бардак, записав, що прийняв доповідь і дав команду своєму помічнику зібрати доповіді з інших частин про зняття портретів Горбачова.

Помічник телефонував у військові частини згідно встановленого порядку і уточнював, чому ще немає доповіді про зняття портрета Горбачова. Через короткий термін, звичайно, така доповідь звучала. Зібравши доповіді зі всіх частин, оперативний черговий Лен ВО доповів оперативному черговому Генштабу Збройних Сил СССР, що всі портрети Горбачова знято. Так як у Генштабі був такий самий бардак і хаос, як по великому рахунку на той час у всьому СССР, і ніхто не розумів, що робити, то оперативний черговий теж дав команду вже своєму помічнику зібрати доповіді з інших воєнних округів та груп військ.

Коли через декілька днів Горбачов повернувся з Криму, почалися розборки, і у тому числі, хто дав команду зняти портрети Генерального Секретаря. Добралися до першої доповіді, уточнили у нашого замполіта, хто йому дав команду знімати портрети Генсека, і, почувши, що то була його власна ініціатива, в той же день звільнили з лав Збройних Сил.

У той же час у сусідній десантно-штурмовій бригаді (ДШБр) склалася не менш анекдотична ситуація. 18 серпня, а це була неділя, в ДШБр наказом командира було оголошено «спортивне свято». Це означало, що з самого ранку і до вечора десантура буде бігати, стрибати, кидати і т.д. Як правило всі такі спортивні свята неофіційно, звичайно, закінчувалися грандіозною пиятикою.

Так як в гарнізоні алкоголь не продавали, а накопиченого спиртного однозначно не вистачало, то зливалося пальне зі всієї можливої техніки, і в навколишніх населених пунктах починався продаж пального і закупівля на виручені кошти спиртного. І цей комерційний спирто-пальний обмін продовжувався всю ніч. Зранку у штатному режимі техніка дозаправлялась, продане пальне списувалось і десантура знову була готова до виконання будь-яких поставлених завдань.

Але тоді склалась нештатна ситуація і ДШБр кинули на Ленінград. Бригада, через вдало проведене «спортивне свято» не змогла оперативно залишити гарнізон, та все ж з часом виїхала колоною в бік Ленінграда. По дорозі машини почали глохнути через нестачу пального і в районі населеного пункту Токсово остаточно зупинились. Комбриг носився з пістолетом у руці, всім погрожував розстрілом і, напевно, й сам подумував, як справжній комуністичний самурай, достойно піти з життя через ганьбу не виконання бойового наказу.

Розуміючи, що потрібно виграти час поки довезуть пальне, комбриг вирішив доповісти наверх і придумав політичну версію повільного руху і непередбачуваної зупинки. Він доповів, що у зв’язку з невизначеною політичною ситуацією і, розуміючи, якою потужною силою є ДШБр (особливо після вдало проведеного «спортивного свята», коли «труби» у підлеглих не те що горять, а палають від бажання похмелитись), він прийняв рішення до уточнення ситуації зупинити бригаду в районі Токсово.

А на той час Анатолій Собчак, мер Ленінграда, провів успішні переговори з командувачем Лен ВО генералом Самсоновим, і останній заявив про нейтралітет військових Лен ВО. Коли ж генералу доповіли про саботаж і нахабну доповідь комбрига гарболовської ДШБр, то він поставив, на диво всім, його у приклад, сказав, що «нє аскудєла зємля русская на умних палковніков» і журналістам тут же розповіли про полковника, який врятував Ленінград, поставивши честь офіцера вище власної кар’єри.

Рішенням Лєнсовєта рятівнику міста оперативно виділили житло в центрі міста і він з часом пішов на підвищення. Коли я перевівся в Україну, то він виступив у якійсь інформаційній передачі як командувач угрупуванням російських військ на Балканах. Ось такі пристрасті розгорталися під Ленінградом під музику Петра Ілліча Чайковського з балету «Лебедине озеро».

19 серпня мало хто, що розумів. Це всіх стосувалося. Приклад двох офіцерів: один по суті виконав свої обов'язки і його звільнили, а другого могли б і посадити при інших політичних розкладах, але став героєм. Доля..

Тарас Яковлєв, заступник Луцького міського голови
Був в бабусі в селі, почув по телевізору. Нічого не розумів - тільки пам'ятаю, як бабуся плакала і казала: «що ж далі буде???». Але мені було лише 9 років – тому особливо не парився.

Дмитро Гершензон, музикант
Ми у цей час були в турі по Львівській області: Василь Зінкевич, дует «Світязь» і театр пісні Миколи Мозгового. Ведучий концерту Олексій Попов вийшов на поле стадіону і привітався: «Привіт вам із переляканого Києва». Це було в Рава-Руській. Більше нічого пригадати не можу. Напевно були якісь закулісні розмови, сьогодні важко пригадати. Скоріш за все, тоді не вірилось, що може бути щось серйозне – молодість закриває очі на багато речей.

Валентина Черниш, голова громадської організації «Плач-о-пліч»
У 1991 мені було 17 і в тому році я якраз закінчила школу, вступила на перший курс історичного факультету. Про путч почула по радіо. Асоціація з Чайковським «Лебедине озеро» тримається до сьогодні. Одразу для себе дала визначення того, що сталося як «переворот». Було чітке усвідомлення, що сталося щось епохально-значуще. А потім – піднесення, бажання щось зробити, аби брати участь у цьому процесі. Для мене особисто це вилилось в участь у студентських акціях, що тоді організовувались в Луцьку.

Богдан Гончарук, помічник Луцького міського голови
Добре пам’ятаю усі події, хоч мені й було тоді лише 10 років. В той день я зі своє бабусею був у церкві, свято ж. Це було у Володимирі-Волинському, де я проводив літні канікули в батьків моєї мами. Жіночки після освячення яблук та інших фруктів почали між собою шушукатись та перешіптуватись. Пам’ятаю, що моя бабуся злякалась військового стану, бо пережила і Голодомор, і румунську окупацію там на Вінниччині, звідкіля була родом. Атмосфера була дуже тривожна.

А 24 серпня 1991 року теж пам’ятаю. В цей день був уже в Луцьку і разом зі своїм дідусем слухали радіо-«брехунець», де велась трансляція. Після оголошення результатів голосування мій дідусь Павло в надзвичайно піднесеному настрої весь день телефонував своїм друзям та членам нашої родини, передаючи цю звістку. В подальшому, як я пам’ятаю, газета «Волинь» публікувала на першій полосі перелік країн, які визнавали Україну та наш суверенітет, то мій дідусь теж робив усе можливе, щоб максимально популяризувати цю інформацію.

Михайло Імберовський, депутат Волинської обласної ради
У цей час був у студентському загоні на зборі врожаю помідорів на Херсонщині. Надзвичайно велика радість була у нас усіх: грали на гітарі біля вогнища до самого ранку! Одягали одяг кольору нашого прапора! Батьки вдома дуже переживали, але оскільки додому поверталися 27 серпня, то їм переживати довго не прийшлося.

Співали бандерівських пісень, а студенти з Житомира і херсонської «морєходки», які теж там були, нас боялися, обходили стороною… бо ми ж – з Львівщини, з бандерівського краю... Але ми їх переконували в тому, що ми дуже любимо свою Україну, мову українську, все українське і цим можливо відрізняємося! Зараз цієї різниці вже немає!

У ті роки ми були такими романтиками, що нічого не було страшно! Мій товариш, який очолював у місті Броди організацію «Варта руху» (така собі сучасна Самооборона, яка охороняла мітинги), говорив ще до тих серпневих подій, що коли буде потрібно, він першим піде воювати за Україну і ми всі його підтримували!

Підтримували ми, студенти Бродівського педагогічного училища, і першу студентську революцію на граніті в Києві у жовтні 1990 року, організувавши Майдан перед райкомом партії в Бродах! Тоді майже всі вимоги студентів були підтримані! І скандували ми тоді: «Геть Масола, Кравчука і політику ЦК!» Ось так! Ми тоді нічого не боялися, як і не боялися студенти починаючи Революцію Гідності!

Іван Мирка, начальник департаменту інфраструктури Волинської облдержадміністрації
У 1991 році я вже повністю усвідомлював, які важливі події відбуваються. Сидів вдома, дивився по телевізору засідання ГКЧП. Телевізор був старий, погано працював, то записував магнітофоном звук. Пам’ятаю, що було реально стрьомно. По-перше, батько вже 1989 відкрито почав проукраїнську діяльність. Плюс те, що і як показували по телевізору, мене реально вражало. Хто знає, як могло все обернутися. У нас в Луцьку вистачало яничар, зараз, правда, вони щиро цілують український прапор.

Андрій Осіпов, адвокат
Під час тих подій мені було 14 років. Я дуже добре усе пам’ятаю. Дивився цю звістку по чорно-білому телевізору в страшній глушині. В те літо мама забрала мене із собою на роботу у маленьке вахтове містечко. Це було посеред тайги, діставались туди вертольотом. Летіти треба було кілька годин.

Основними розвагами був ліс і риболовля. Також був телевізор із одним каналом. Я страшенно дратувався, коли кілька разів поспіль повторили балет «Лебедине озеро». Також пам’ятаю виступ Янаєва і усіх його колег. Мій батько в ті часи щиро вболівав за Горбачова та перебудову. Він дуже жваво дивився новини, які, як пам’ятаю, починались щовечора о 21 годині.

Тому я розумів, що для нього означає звістка про тяжку хворобу Президента СРСР Михайла Горбачова. Звісно, усі столичні події долітали до наших сибірських місць із великими запізненнями. Ми усі щиро вболівали за Бориса Єльцина та масові повстання людей. Але це була безперечно Революція свободи та гідності. Тут слід сказати, що тоді усі так раділи народній перемозі, що зовсім не було злості та бажання помсти для путчистів.

Пам’ятаю, що я був засмучений, коли довідався про самогубства і смерті серед цих людей. Слід сказати, що за моїми спогадами Рядянський Союз «тріщав по швах» починаючи з 1988 року і вже у 1990 році було зрозуміло, що будуть великі зміни. Тому, 21 серпня – це фактичний кінець Союзу і початок відліку нової доби в історії народів СРСР. Шкода, що зараз вже ніхто не пам’ятає загиблих.

Також, на жаль, мало хто пов’язує неналежне розслідування вчинків рядянської влади із саботажем розвитку Української держави. Це продовжується 25 років і очевидно припинеться лише із зникненням з влади радянських комсомольців та комуністів.

Особисто я маю подякувати путчистам. В той час на мене дуже насідав комсорг в нашій школі. Якби не ті події, то мені б напевне довелось вступити до ВЛКСМ на початку навчального року. А так вийшло, що навіть носіння вже непопулярного піонерського галстука стало необов’язковим. Так закінчився мій СРСР.

Сергій Шишкін, музикант
В більшості з нас вже тоді було відчуття причетності. А коли повертались до своїх сонних містечок (не всі ж жили у Львові та Києві ), воно не те, що зникало – воно не було нікому потрібне. Хоча дехто тікав просто з потягу, не доїхавши до своєї зупинки.

ГКЧП, Декларація Незалежності – це десь в телевізорі і на душі в кількох неприкаяних містечкових. Решта вже тоді активно вивчала польський човниковий досвід. Ну і армія чиновників-пристосуванців теж вивчала – політичну кон’юнктуру. І таки вивчила!

Ну, а я чим займався? А я вписався за нову українську музику. На тих рівнях, на яких зміг. Та все одно - 25 років Незалежності України – це моє інтимне свято! А не якихось там обвішаних за прогиб орденами пристосуванців.

Зоя Навроцька, директор Художнього музею у Луцьку
Серпень 1991 року добре пам’ятаю. До мене приїхали подруги – зі Львова та Америки. Усі ми в той час були дуже натхненні і сповнені великих сподівань. Іще з кінця 90-х ми активно брали участь в різних товариствах, рухах, розповсюджували патріотичні ідеї. Була така оптимістична уява, що – все, ми вже дуже багато здобули. Пам’ятаю перший з’їзд «Руху» в Києві. Коли бачиш таку кількість однодумців, це і правда вселяє надію.

Цей романтично-піднесений стан тривав і в серпні 1991 року. Коли відбувся путч, ми спостерігали за подіями по телевізору. Звичайно, що коментатори говорили про зазіхання на свободу, на державу. Але ми були радянськими людьми, ми звикли, що радянську пропагандистську машину треба читати від зворотного.

Проте від тих подій стало трохи страшно. Романтичний стан перейшов в реалістичний, ми зрозуміли усю відповідальність за події, які відбуваються. Що ж буде з Україною? Невже вчергове потерпимо поразку? І коли все якимось чудодійним чином почало повертатися на наш бік, з’явився інший ракурс бачення. Ми зрозуміли, що все залежить не тільки від нас – на все Божа воля. Усе було підготовлено до того, щоб подавити національно-патріотичні ідеї в республіках і закрутити гайки. А тут – все повернулося інакше. І та величезна машинерія валилася на наших очах. Події розгорталися, ніби рух величезного маятника, який набирає і набирає розмаху.

Володимир Кучер, депутат Волинської обласної ради
Коли відбувалися події 1991 року, я був іще школярем. Про путч почув, коли проходив практику в школі, десь на грядках в селі Малево. І вчителі, і директор казали не обговорювати тих подій.

Пригадується такий епізод: навесні того року директор школи заставляв дітей вступати в піонери. Я, до речі, не захотів. А вже восени того року той самий директор казав вступати в козачата.
І коли пригадую той епізод, розумію, що в державі нічого не змінилося – керують одні пристосуванці, для яких що піонери, що козача – не важливо, аби керувати.

Микола Яручик, депутат Луцької міської ради
Пам’ятаю, дізнався про події з телевізора. Мені тоді було лише 11, але було цікаво. Найяскравіше запам’ятав такого собі діяча Бориса Пуго – він був міністром внутрішніх справ Радянського Союзу, і членом так званого ГКЧП – організації, що мала б зберегти Союз, придушити революційні настрої. Пам’ятаю, що він застрелився, і дуже на мене це справило враження. Засідало те ГКЧП, щось там виступали – геть схожа картинка, як зараз показують виступи лідерів самопроголошених ДНР і ЛНР.

Батьки були неспокійними, не розуміли, до кінця, що відбувається: то одна влада, то – інша. Чесно кажучи, не до кінця усвідомлювалася важливість тих подій.

Володимир Бондар, депутат Волинської обласної ради
Я був студентом, і на той час мало цікавився політикою, але добре пам’ятаю ті події. Звісно, був острах, було очікування чогось недоброго, що може статися. Та з іншого боку, всі зміни, які приходили, сприймалися дуже позитивно. Ми дуже прагнули змін.

Усе розвивалося дуже швидко. Пам’ятаю, ми тоді боролися за університет. Приміщення комуністичних партій змінювали власників, і ми відстоювали ідею, щоб зробити головний корпус університету в будівлі обкому. Історичний корпус тоді швидко перевели в приміщення політосвіти – і ми відчували, що це наша невеличка перемога.

Були надзвичайні зміни, у тому числі – психологічні. Ми відчували себе причетними до чогось великого, і це направду окриляло.

Ігор Алексеєв, громадський активіст
Емоції були мегапозитивними. Іще з 1989 року я був членом «Варти Руху» – ми молодими хлоп’ятами в камуфляжі охороняли мітинги «Руху». Я тоді вже перейнявся націоналістичними ідеями, та й дід у мене був українським націоналістом, тож розумів, що це – колосальне свято.

На той момент я служив в армії в Білорусії. В оточенні було дуже багато саркастичних і злорадних зауважень, зокрема, від офіцерів. Тому коли події розгорнулися на нашу користь, мені було вдвічі приємно.

Після проголошення незалежності нас відправили в Україну, було відчуття справжнього дива. Такі великі емоції, що їх направду важко з чимось порівняти, хіба – коли стаєш свідком справжнього чуда. Були колосальні сподівання, що найближчим часом усі ми станемо іншими людьми.

Що відбулося у 1991 році ми знаємо, але я все одно щиро радий, що тоді вдалося здобути незалежність. Є проблеми, але вони – наші.
Я для себе дуже чітко розрізняю такі поняття як держава і країна. Я багато із чим незгідний, що відбувається з нашою державою, але я шалено люблю свою країну.

Спогади зібрала Людмила ЯВОРСЬКА