Доля на інвалідному візку: день за днем у центрі Луцька. ОБЛИЧЧЯ МІСТА

Мати і донька. Що змушує їх майже щодня стояти на одній із центральних вулиць міста, на очах у десятків тисяч людей, на перетині луцьких буднів? Чи це саме той випадок, коли людська біда - більша за ...будь-що?

Їй уже 76. Без палички - ледве ходить. І як вона рухає масивний інвалідний візок із хворою донькою, один Бог знає... Ця сивочола жінка вже й забула, скільки років тому вперше вийшла на вул. Лесі Українки, щоби просити.

Вона спирається на візок. Сива - як осінній ранок. І стомлена. Майже увесь час тримає руку на доньчиному плечі. Коли та хвилюється, мати поруч. Багато років тому, вона дала собі обіцянку бути поруч до останнього.

"Якби мені хтось колись сказав, що тепер отут стоятиму, - ніколи б не повірила. І в те, що проживу таке життя, так само", - тулиться до дочки Леся Бедлінська.

***

Легко і тихо розповідає про свою долю. Так, наче переказує книжку прочитану. Зрідка мокріють очі. Зрідка доросла, але з народження хвора на ДЦП донька, починає й собі плакати.

Десятки літ тому, коли рідна сестра оселилася в Луцьку, Леся теж перебралася з Несвічів (село Луцького району) до міста. Вийшла заміж. Працювала у коктейль-барі (був такий на колишній Радянській). Один із найважчих спогадів її життя - пологи. Відтоді вона й несе свій хрест: невтомно бореться за життя і здоров'я дочки.

"То було страхоття. Її два рази тягнули вакуумом. Перший - зірвалася... Другий - думали, що вже нежива дитина. Лікар Салюк прийшов, послухав, сказав, що нема серцебиття. Дістали - а дитя як закричить!.." - згадує Леся, міцно тримаючись за візок.

Молода мама і раділа, і плакала. Зізнається, в ті роки нерідко хворих дітей лишали на державний, так би мовити, догляд. Леся навіть на секунду такої думки (хай і в найважчі дні) не підпускала.

Доглядати донечку помагала мама і сестра. З чоловіком возили її по санаторіях і здравницях, "по дідах і бабах" і - куди тільки можна.

Уже 17 років Леся Бедлінська без чоловіка. 8 літ як нема на світі сестри, котра була за неньку. Останню надію, каже, мала на племінника:

"А його чи побили, чи машина збила: знайшли одного ранку на асфальті в крові. Зробили операцію. Стала потім епілепсія кидати. От і зовсім сама тепер...".

***

Життя змусило жінку продати трикімнатну квартиру, в якій мешкали колись родиною. Несила стало рухати сходами інвалідний візок з уже дорослою дочкою. Тому перебралася у оселю на першому поверсі, поруч із вулицею Лесі Українки. Після того, як сусід підказав звернутися до міськради, до помешкання облаштували ще й пандуса. Що там один-єдиний пандус, а їм - гора з пліч.

Їй уже 76. Донедавна щоранку набагато важчу за себе дочку, мама самотужки садовила в крісло... Після того, як Ліля два роки тому впала, зламала ногу, підняти її матір вже не може. Але життя без дочки не уявляє:

"Їмо вдвох. Спимо вдвох. Телевізора дивимося вдвох... Отак і живемо. Два рази на тиждень приходить із терцентру жінка. Прибере. Купить, що треба. Я сама вже до базару не дійду. Оце хіба сюди помаленьку, та й то з палкою. І не йшла б. Але це ж копійка. А як бути, коли в місяць більше тисячі йде на памперси і ліки для неї?".

А ще, каже, у них є Сергій...

"Наш Сергій", - поправляє. Абсолютно чужа їм людина, колишній квартирант, став майже за свого. Сім років прожив у їхній оселі. Тепер хоч і одружився, хоч і живе в іншому місці, а майже щоранку знаходить можливість прибігти і допомогти їй посадити Лілю.

"А буває, і молока з села привезе... Таких квартирантів на світі більше нема. Нам його Бог дав", - всміхається при згадці про Сергія моя співрозмовниця.

***

Кожен раз, коли в пакет на колінах падає гривня, дві чи п'ять, дочка піднімає очі до мами.

...Сонячний такий день видався. Хоч і вересень. Безкінечна вервечка люду робить вулицю Лесі Українки живою. І кожен хтось кудись спішить.

Вони теж тішаться сонцю і осінньому теплу. І спішать хіба натішитися одне одним.

"Ви, мабуть, найбільше боїтеся, що ваша донька буде робити без вас?.." - думаю вголос.

"Тихо-тихо! Вона як це чує, то починає плакати. Усе розуміє..." - мовить жінка. І спиняє потік тяжких своїх спогадів.

Прощаємося.

Є у нашого міста і такі обличчя.

Давайте їх будемо ...бачити.

Олена ЛІВІЦЬКА
Фото автора