Класна професія: хто із відомих волинян колись працював учителем

Ще двадцять-тридцять років тому професія вчителя була дуже поширеною. Відкривалися нові школи і студентів після навчання часто направляли в глибинку вчити сільських дітей.

Дехто так і лишався працювати педагогом, проте немало юних вчителів за кілька навчальних років рішуче і назавжди залишили шкільне подвір’я на користь іншого заняття. І багато хто не прогадав, змінивши червоні ручки та кіпи зошитів на успішних бізнес та політичну кар’єру.

Видання «Волинь24» з нагоди Дня вчителя поспілкувалося із знаними волинянами, які починали свою кар’єру із вчителювання.

Першим місцем роботи успішного волинського бізнесмена, а віднедавна і депутата Волинської обласної ради Сергія Леонтьєва була луцька школа №10. Тут він більше десяти років викладав школярам історію. Сьогодні ж зізнається: такий вибір професії був вимушеним і він «давно покаявся».

«Ніколи б не поступав на вчителя. Вважаю, що коли людина нічого не вміє робити, тоді йде вчити інших. Але в мене були проблеми з зором, і я не мав вибору. Тому у школу я потрапив вимушено.

Уже на першій педраді я так і заявив: якщо людина не може бути лікарем, інженером, юристом, то йде у вчителі! Це, можливо, було не дуже розумно, але мені пробачили, бо був молодим і дивакуватим.

Вчителі – дуже консервативна частина інтелігенції. Вони дуже пасивні, перелякані. Дуже затеоретизовані і непрактичні. Вони не хочуть навчити баченню життя, хочуть вбити в дитину знання, навіть якщо 80% цих знань – непотрібні. Це така піар-орієнтована професія, в якій стараються говорити гарно і розумно, а про практичну користь мало думають.

Мабуть, через те учні мене і любили. Бо у нас було лише 70% уроків історії, а весь інший час ми говорили про інше: про життя, про світогляд, про те, як краще влаштуватися.

Як тільки мені зробили операцію в Москві і я побачив світ, відразу сказав, що вчителем не буду. І покаявся».

Депутат Волинської обласної ради Юрій Гупало у школі був відмінником та активістом. Коли після школи не вступив до фізико-математичного факультету, отримав пропозицію від місцевого відділу освіти: місце сільського вчителя.

«Це було село Хрипськ, зараз – на території Шацького району, всього за три кілометри до білоруського кордону. До того Хрипська ніхто не хотів іти на роботу, бо туди навіть не ходили автобуси, треба було сім кілометрів добиратися пішки. Так я і став вчителем математики та фізики. Перший рік мав 24 години на тиждень, а наступного року ще додали викладати німецьку мову.

Ці два роки були непрості. Мене – молодого хлопця, без освіти і якогось досвіду, закинули на край світу вчити дітей. Дали хатинку під лісом, сам собі хазяйнував, і їсти варив, і дрова рубав. Наступного року додалися ще проблеми з місцевими: якось так вийшло, що поприїжджали з армії, і не всім хлопцям, скажімо так, подобалося, що молодий вчитель ходить до клубу.

Через два роки я таки став студентом, але цього разу обрав історичний факультет. Був ще невеликий епізод в біографії, коли я знову вчителював: у 1997-1999 роках викладав основи економіки у радомишльській школі. Проте вчительський заробіток заставляв шукати додаткових можливостей, як прогодувати сім’ю. Зрештою, зовсім залишив цю справу – на бензин, щоб добратися до школи, доводилося витрачати більше за вчительську зарплату».



Депутат Волинської обласної ради, директорка санаторію матері і дитини «Пролісок» Валентина Касарда також починала кар’єру із вчителювання.

Після закінчення інституту у Дрогобичі отримала направлення на роботу в школу села Стоянів Радехівського району Львівської області. Пізніше продовжила роботу на освітній ниві уже на посаді директора школи рідного села Грим’яче, що в Ківерцівському районі.

«Мені доводилося більше розбудовувати школу, ніж займатися викладацькою роботою. Уроки брала по мінімуму, бо більше працювала над іншими завданнями. Будували, ремонтували, а коли з восьмирічки переходили на середню школу, треба було і серйозно попрацювати над підбором вчительських кадрів.

Я не те, щоб пішла з професії. У 1996 році мене запросили заступником директора у санаторій «Пролісок». Тут планували відкрити школу для дітей-чорнобильців, і я мала зайнятися цією ланкою роботи. Але життя внесло свої корективи, державну програму закрили, школу так і не збудували, а я у «Проліску» лишилася.

Якщо говорити про вчителів, мені дуже хочеться, щоб нинішні педагоги мали можливість розвиватися та встигати за часом. Наша держава у своєму ставленні до вчителя опустила цю професію на інший рівень. Колись у школах були високоосвічені педагоги, а зараз рівень змінився, особливо в сільських школах. Вчителі змушені вести господарку, думати, як прогодувати сім’ю, відповідно, не мають, як працювати над собою.

Тим не менше, навіть за таких умов у нашій сфері освіти є багато хороших вчителів. Зверніть увагу, скільки є вчительських династій. Учителька, яка дійсно любить школу, учнів, передає цю любов своїм дітям – із материнським молоком».

Депутат Волинської обласної ради Олександр Курилюк теж мав невеликий досвід роботи в школі. Після закінчення історичного факультету Львівського державного університету, отримав направлення на роботу в рідне село Глухів Старовижівського району.

«Вчителював я лише чотири роки, викладав історію та англійську мову. Це був цікавий досвід, ми старалися вносити в сільську школу щось нове, робити наочні матеріали, проводити різні заходи. Експериментували, одним словом.

Крім того, я був класним керівником. У мене був досить непростий клас: лише чотири дівчини, а решту – хлопці. Та усі реалізували себе в житті, з багатьма досі підтримуємо зв’язок.

Мені завжди подобалося працювати з людьми, тож коли з’явилася можливість, я зробив вибір на користь державної служби. У серпні 1996 року вступив до Академії державного управління, і залишив вчителювання. Але і досі люблю спілкуватися з учнями, з студентами, брати участь в різноманітних заходах за їх участі».

Починав із вчителювання і депутат обласної ради Михайло Імберовський. Працював сім років у своїй рідній Щуровицькій школі, що на Радехівщині Львівської області.

«Професію вчителя обрав через те, що батьки вчителі. Батько – директор школи, мама – вчитель української мови і літератури, дядько – теж вчитель, така собі невеличка династія. Навіть теща тепер – і та вчителька!

Спочатку мене прийняли на посаду вихователя учнівської молоді, а згодом викладав трудове навчання та географію. Найбільше подобалася позакласна робота: концерти, вистави, організація учнівського самоврядування, туристичні походи!

Професію залишив через низьку зарплату... Після одруження, народження донечки треба було серйозно думати про забезпечення сім’ї. На жаль, школа не змогла б дати нам повноцінне життя, тому довелося піти. Але, чесно кажучи, я часто сумую за школою!».


Підготувала Людмила ЯВОРСЬКА

Повне або часткове використання публікації заборонено.